Діллінґен
Швабські міста в Баварії описані лише в специфічних путівниках або буклетах. Куплені десь у супермаркеті «Відкриваємо Баварію разом» про щось дрібне просто не будуть згадувати. А для чого націлювати туриста на крихти, якщо треба одразу його в Нойшванштайн або до Нюрнберґа. Хм, а куди подітися тим, хто вже опорний кістяк відвідав? Відповідь на це питання може дати якась захудала книжечка, приміром - «Schwäbenstädte in Bayern». Власне, звідти я дізнався про Діллінґен (Dillingen). А зараз про нього дізнаєтеся й ви. Прогулянка буде короткою і невтомливою.
Діллінґен є містом із багатьма обличчями. Так зазначає путівник. Це такі стандартні багатообіцяючі фрази, які можна зустріти завше в подібного штибу літературі. І що під ними розуміють автори - відомо тільки їм. Мабуть, під обличчями ховаються ролі, які місто виконувало або виконує. Ось і нинішнє містечко, про яке йде моя розповідь, було місцем керування єпископатом Ауґсбурґа, резиденцією ауґсбурзьких княжих єпископів та важливим університетським містом. У 1548 році кардинал фон Вальдбурґ, який бажав володіти тихим закутком десь у глушині, обрав собі Діллінґен місцем резиденції. Мабуть, але не беруся стверджувати, від нього пішла друга назва-евфемізм - швабський Рим.
Стандартний вид для усіх путівників. Відтепер - і в камері Заратустри.
Отож, традиційно почну з вокзалу. Він знаходиться в більш-менш новому районі, хоча центр відчувається вже: видніються шпилі базиліки св. Петра. Тому нема чого блукати, треба йти одразу в потрібному напрямку.
При підході до базиліки видніється задній фронт Академії, але про неї краще розказати з тильного боку далі по тексту.
Задній двір Академії.
Отже, підходжу до базиліки через якийсь дивний прохід. Напис сповіщає Ольберґ (Ölberg), споруджений в 1692 році. Фігури будуть трохи молодшими - з 1500 року. Правда, якось слабо віриться. Дощі, сніги і все таке, невже так добре терракота може зберігатися? Тим не менше, табличка каже про саме такий рік. Робота обершвабських майстрів.
Ось це мегаосине гніздо є чимось на зразок шопки.
Буквально крок - і переді мною, як і перед кожним, сюди дланню своєю ступившим, відкривається монастирська площа. На ній розміщується уже згадувана базиліка св. Петра (Basilika St. Peter) та монастирська церква Вознесіння Марії (Klosterkirche Maria Himmelfahrt).
Базиліку спорудили в 1628 році, восьмикутний набалдашник на вежу виконав Давид Мотцард, пра-прадідусь Вольфанга Моцарта. А в 1979 році базиліку відвідав папа Іван Павло ІІ.
А глянеш вгору - видно обитель Бога.
Із площі, як і обіцяно, видно монастирську церкву Вознесіння Матері Божої. Вона є прабабцею заснованого в 1241 році францисканського монастиря. З 1736 по 1740 рік її вирішили трохи перебудувати (Й.Г.Фішер), нутрощі вималювати (Х.Т.Шеффлер) та зафрескувати.
З фонтаном Діви Марії.
Тепер перейдемо (ви - віртуально, а я - вживу) на велику й довгу Королівську вулицю (Königstraße), яка змінюватиме піздовж напрямку руху свою назву. Одразу з того невеличкого лазу від базиліки до сюди перед очима постають дві будівлі досить серйозного виду. Найперше - це інфопункт, але най-найперше - це ратуші. Їх дві, вони сусідки.
Королівська вулиця. Ось червоні - це ратуші.
Першу з них (ліворуч на фото), Стару ратушу (Altes Rathaus), збудовано в 1500 році, з 1875 до 1877 її фасаду надали ренесансного вигляду. Справа стоїть Нова ратуша (Neues Rathaus), яка колись була палацом вельможних дворових чиновників. Збудували будинок в 1630 році, а потім суттєво переобладнали (1872) на вимогу міщан.
Дві ратуші. Різнояйцеві.
Ви вже почали зазирати, а що це з самого краю ліворуч таке баштовите стирчить? Майте стримку, ми повернемося до цього. А зараз, отримавши в ратуші-інфопункті супровідний буклєт, рушаймо на 90 градусів до символа міста - Середніх воріт.
Цей залишок оборонних укріплень - останній збережений у місті. Залишився він з 1230 року, практично з часу заснування міста. Місто в 1264 році вперше згадується не як поселення, а саме як «місто».
Середні ворота.
Побіля воріт на одному з будинків можна побачити малювання, як виглядало місто в пост-середні віки. Хоча там більше розписано про становлення пивоваріння, але нам цей варіант теж підходить.
Настінне.
Так от, те, що було видно у кадрі біля ратуш - це замок. Ви не помилилися це читаючи, саме замок. Був заснований Гогенштауфенами, потім неодноразово розширявся і добудовувався, потрапивши до рук графів Діллінґенів - найвідомішого південнонімецького роду. Після знищення останнього нащадка замок заграбастали під резиденцію ауґсбурзькі єпископи до 1802 року. Зараз там засідає фінуправління (усім френдам-фінуправлінцям - привіт).
Заледве влізає в камеру.
Цікавими є Маріїнські ворота замку. Вони трохи збоку, не на головному вході. Раніше це був головний вхід до замку, про це можна здогадатися по цибухатим баштошкам і фігурці над входящими. Про дату спорудження брошурка нічого не сповіщає.
Воно миле.
Одразу по тому виходимо (власне, з неї й пришли) на Портову площу (Hafen Markt). Запитаєте, де море, а де Діллінґен? А Дунай під боком для чого? На площі стоїть фонтан Вільгельма Бауера - першого винахідника підводних човнів. Десь на цій площі є будинок, де народився майбутній конструктор.
Скісна вуличка веде до міського музею. Але не сам музей цікавий зі старим череп’ям (працює за якимось дивним графіком, екскурсії треба замовляти у телефонному режимі), а вуличка, яка веде до нього. Це є діляка Кнайппа-пішоходки. Себастьян Кнайпп, лікар водних справ, випробував у Діллінґені свою всесвітньо відому (я не чув про це) холодну воду, коли хворів на запалення легень. Про нього, цього студента-теолога, нагадує кругопішоходка в місті.
Ось як виглядає музей і наскрізна через нього пішохідка.
Біля апотеки, про яку нічого не сповіщає штадтфюрер, знаходиться францисканський фонтан (Franziskusbrunnen), зведений у 1995 році. Невідомо з якої ноги про нього написано, а про аптеку - ні.
Верхня аптека (Obere Apotheke).
Шматок від фонтана. Bzw. його верхня частина.
Отож, чому це Рим? Мабуть, через дві будівлі, які вже стає видно від апотеки. Гидке припущення, від Риму тут хіба перелітні птахи та хмари. А будівлі, це є Академія підвищення кваліфікації вчителів та персоналу. Західна частина збудована у 1731-38 рр. під єзуїтський коледж. Потім це завєдєніє перетворили в університет, частина ж корпусу служила дієцезії Ауґсбурґа як пасторська семінарія.
У цій споруді знаходиться вельми пишний «Золотий зал», який я бачив тільки на фотках.
Саме цю споруду видно позаду, при підході до міста (див. фото №2 цього звіту). Академія.
Ось таке обрамлення входу. Святий та лев. Сестрі Юлі sestra_yuliya, кому ж іще :)
Під Академією стоїть пам’ятник дядечкові Йогану Міхаелю Сайлєру. Саме він заснував пасторальну теологію та вважається батьком баварської церкви. З 1784 по 1794 рік працював професором цього університету. Належить до піонерів німецької ойкумени (украй любиме західняками слово).
От наче й без націоналізму, але ж видно, що католик.
Поруч розміщена штудитська церква Вознесіння Марії (Studienkirche Mariä Himmelfahrt), яка була єзуїтською та універською церквою. Належить до значимих сакральних пам’яток міста (1610-1617). На жаль, як і всі решта церкви Діллінґена, на час мого візиту була зачинена.
Власне, Академія переходить в церкву. Або навпаки.
Під церквою стоїть (ні, не жебрак), а св. Ульріх у бронзі. Ауґсбурзький єпископ і патрон, він у 973 році відвідав свого племінника в пра-місті Діллінґені («castellum Dilinga»).
Наче папа Римський? Так це ж швабський Рим, може, через те :))) Святий Ульріх.
У місті є ще кілька церков, розкиданих по окраїнам. Є кафешки (куди ж без них), лавки з морозивом, пивні штуби. Можна завітувати будь-куди без розчарування.
Повернення до центру.
Ось і все, я - на вокзал. Бо там мене чекає потяг і чергова пригода. Прямісінько на вокзалі. На цьому двохрейковому пристанку два плани плутали колію, на яку прибуває потяг. А автомат дав ще іншу пропозицію до посадки. Я літав між ними туди-сюди підземним переходом і не знав, де ж треба чекати. Врешті мене то все вкурвило і я просто перейшов по рейкам. Оооо, ви собі не можете уявити, що далі було. Далі були крики від чергового по станції. Він мені розказував, який я п’яний і безсовісний, який я приклад даю дітям, як мені не соромно і так далі. Найбільше в його репліках було припущень: «Sind Sie getrunken?» (Ви напилися?). Коротше, мені нічого не залишалося, як просити вибачення і казати, що такого більше ніколи не повториться. Наче у школі за ненаписане домашнє завдання.
Ніколи не переходьте по коліях, якщо є підземний перехід. Навіть якщо ніде нікого, в тому числі й потяга, нема, все одно хтось це побачить. Я тільки дякую небесам, що він не викликав поліцію. Пригод за кордоном з правоохоронними органами мені не потрібно.
Все.