до Бад Тьольцу малювати доми
Південна Баварія має чудову особливість: куди б не подався, завжди довкруж усе гарне, має межовані з казковими рисами міста та містечка. До казки можна торкнутися безкінечну кількість разів. І зовсім не важливо, де вилізти з ВОВ’а, адже назустріч ітимуть миловидні містечка, як із казок Шарля Перо чи кумпелів Гріммів.
Запам’ятавши цю картинку, можна завжди впізнавати на путівниках Бад Тьольц.
Ось на приклад Бад Тьольц (Bad Tölz). Буквально 5 хвилин від вокзалу, і тірольський вальс будинків починається. Можна танцювати без пуантів, робити невмілі антре чи па, ніхто й не зверне увагу, у кожного свої прелюдії під звуки клавіш декору, під передзвін фонтанів, під порухи вітру.
Якщо у вас нема нагоди туди потрапити, спробуйте хоча б фотографіями та звітом відчути це. А ні - то гортаємо френдстрічку далі.
Скажено затишно.
Із тих часів, як розтанув льодовик (а це було вкінці опанування людиною каменю - кам’яний вік), в районі містечка існували постійні стоянки людини. Це не надто цікава для мене сторінка, тому хутко перескакуємо до римських поселень. Так, тут, як і в сусідньому Кемптені та Діссені, товклися римляни. А потім ще й романізовані кельтські хутори виникли.
Мюльфельдкірхе (Mühlfeldkirche), 1735-1737 роки.
Баро-рококо.
У ІХ столітті район заселили баювари (баварці). Їх потім потовкли мародери-унгвари (угорці тобто). Одним словом, непевні тоді часи були, всього можна було чекати від сусідів.
Захист від войовничих нападів.
Уперше усну назву міста зафіксували документи 1155 року як Tolnze (за наймиськом Гайнрікуса де Толнце (Hainricus de Tolnze)). І до того часу там були рухи, будівництва. От в 1180 році отой Гайнріх цілий будує бурґ, який мало того, що перебудовувався немислиму кількість разів, то ще й навіть і не дожив до наших днів. Поряд із тодішнім замком зробили ринок (маркт) та спорудили міст через річку Ізар.
Як це виглядало раніше (брак дати).
Ліси, які довкола поселення шуміли вітрами, стали доброю сировиною для ремісництва та торгівлі. Лісосплав (Flößerei) почав набирати обертів. У місті мешкало 24 майстра-лісосплавильника (це вдвічі менше, ніж на той час у Мюнхені). Мало того, місто робило соляний бізнес. Білий порошок відправлявся в Алльгой та Райхенгалль, торгаші отримували добрий навар з того гешефту.
Вигляд із Приізарря.
А що це таке там баштове бовваніє?
Так і є - башта на початку міста. В неї вливається Соляна дорога (Salzstrasse).
Ось.
Імператор Людвіг Баварський у 1331 році нагороджує місто правами, а через пару років Бад Тьольц обзаводиться навіть власною печаткою Sigillum Civium In Tollentze. З часом сигілла перекочувала на герб міста.
Відоме майське дерево (Maibaum), про яке я вже переповідав.
А герб можна побачити на люці. Ось цей вогнедихаючий лев.
Через необачність у 1453 році місто спепелила велика пожежа, яка знищила Ринкову вулицю, фарну церкву, замок та ще й перекинулася на сусідній Гріс та Обергріс. А ж попереджували, що з сірниками ігри небезпечні. Хоча який в той час там сірники були, кресали та берегли вогонь. От у п’ятдесять третьому не вберегли, вискочив за хвіртку й знищив Тьольц.
Схоже на воїна на Римській вулиці (Römerstraße).
А ближче глянеш - так це ж святий Флоріан - покровитель пожежників. І як це він не вберіг місто?
Місту встати на ноги допоміг... як би це назвати, новий кандидат у губернатори? Ні, не підходить, тоді не було політтехнологій та масового зомбування телевізором. У Бад Тьольці мешкала Агнеса Бернауер (Agnes Bernauer), якась місцева краля. В неї палко закохався герцог Альбрехт ІІІ. Ну Роксоляна й випросила допомогти трохи місту оговтатися після вогненного дебошу. Вулицю виклали кам’яними будинками (нагадаю, там же ліс був тільки, а каменю - катма), відновили замок у 1460 році. Потім навіть пивоварню заснували, щоб було жити веселіше. Зараз, наскільки мені не зраджує орієнтування в баварських пивах, нема бадтьольського. Значить, зараз або броварня виробляє його без кришок, які я збираю, або не виробляє взагалі.
Пам’ятник правителю міста Каспару ІІІ.
І хлопчику (якомусь).
Протягом 30-річної війни в 1632 році місту надавали стусанів шведські війська. Час розквіту (сплави лісом та ручна обробка дерева - скрині, мебель) міста зів’яв. А наприкінці тридцятилітнього дубасення народів настала чума, яка повністю перетворила місто в безлюдний край.
Францисканська церква. 1733-1735.
Після служби.
У середині 17 століття місто якось поновилося, ліс ще шумів, пиво могло бути звареним. До того ж поряд бушував Мюнхен, який, наче той ненажера, вимагав сировини і пива. У Бад Тьольці спорудили 22 броварні (на чиї дотації, питається?), які в 1782 році віддали Мюніху 8730 відер пива. Ліс йшов на будівництво будинків (це дешевше було, ніж з каменю). Броварі, пекарі, винокури, бочкарі теж дарма не сиділи, працювали на столицю. Лісосплав тягнув ковалям і ливарям сировину (руду, метал). Вапно і крейда їхали на плотах Ізаром, скрині (так звані тьольські ларі) їхали (плили) теж. Їх частково розвантажували в Мюнхені, а решта товару досягала Дунаю і ставала в інтер’єри (скрині, не крейда) Відня й Будапешту.
Возили крам Ізаром.
Будинки і результати роботи гільдій.
Стара аптека.
Пам’ятник ремісникам та іншого роду трударям.
Повернемо до замку. У 1770 році розбушувалася непогода, яка обвалила частину оборонної твердині. Її вирішили частково реконструювати в палац, а решту - не перебудовувати, а розібрати й відтягти на плотах до Мюнхена. Там же будували розкішну Резиденцію Віттельсбахів (вона й справді розкішна, даю слово!). Зараз можна побачити тільки місце, де колись був бурґ - нині тут стоїть нова ратуша.
Нова ратуша.
До речі, про ратуші. Їх у місті аж три (!). У старій ратуші (Altes Rathaus) міськрада засідала найдовше - з 1476 по 1904 рік. Після цього влада міста переїхала в будинок навпроти - там колись була пивоварня. Зараз там краєзнавчий музей та інформаційний центр з картами. Безкоштовно.
У 1979 році влада перебралася в той палац, який колись був замком. Бігати далеко не довелося - це сусідня площа.
Стара ратуша.
Тимчасова.
У кінці ХІХ століття спорудили залізничну гілку Holzkirchen-Tölz. Перша будівля вокзалу, повністю з червоної цегли, виросла за сім років. Після продовження залізничної штреки до Ленггріса (Lenggries) в 1924 році вокзал практично оновили, запросивши до тої справи мюнхенського архітектора Георга Бухнера. Старий вокзал перетворили (потім) на школу, а новий звели в іншому місці.
Вокзал.
Це ще не все. У 1846 році поряд з містом виявили йодні води. Швидко примчалися з Бломбергу лікарі й тестили знахідку. Здогади підтвердилися, вода й справді була лікувальною. Спорудили водолікарню (як це українською - водолєчєбніца?), де мили ноги й інші артритні частини тіла. Власне, з виявленням тут йодоводності та спорудженням лікувальних ван (бадів) до назви міста причепилася приставка Bad. Позитивний вплив на органів відчув навіть принц-регент Люітпольд (дядько дурнуватого Людовіка ІІ, автора Нойшванштайну, Герренінзеля, Ліндергофу та інших казкових побудов). Так от, у 1906 році Бад Тьольц отримав знову права від Люітпольда. Дивно, як це місто до цього часу жило без них? Це ж якщо порахувати, то з 1331 були права від Баварця, потім десь запропастилися після чуми, а далі? Чудасія якась. Але нехай.
Лікувальна частина міста лежить на іншому боці Ізару, поза Старим містом.
А ось це міст, який з’єднує Старість і Лікувальність.
Коли в 1924 році спорудили ГЕС на Вальхензеє (о, це така прикольна техногенна шняга, шкода, я фоток не маю!), рівень в Ізарі значно понизився, що спричинило до припинення сплавів із крамом. Але ж в той час на всю потужність пихтіли паровози, які могли багато чого тягти на своїх спинах. Власне, соляна та плотяна справа почали загинатися ще в 1874, коли спорудили залізничний шлях. Так а що ж, індустріалізацію не спинити.
На горі Кальварська гірська церква.
А фарна церква доступна до огляду тільки здалеку.
Та й всередині триває тотальний ремонт.
Геніальний та дуже патріотичний мюнхенський професор архітектури Габріель фон Зайдль (Gabriel von Seidl) надав картинці міста нового вигляду. Оці всі намальовки на будинках і розписи - справа його рук.
Малюванки.
Та їх деталі.
Малюванки.
Та їх деталі (Віват направо, віват наліво, дружнє спілкування підсолоджує напій).
Малюванки.
Та їх герби.
Інше.
Зовсім інше.
Під час правління Третього Рейху (це цікаво!) у Бад Тьольці існувала з 1934 року школа молодих СС-юнкерів. В 1940-41 проходила таємна підготовка 97-ї дивізії вермахту (Spielhahnjäger). Випусники їхали до Росії, Польщі, України та на Кавказ. Дивізію розформували тільки в 1945 році в Чехословаччині. В березні 1945 року йшла підготовка дивізії гренадирів «Нібелунги», переважно з рядів гітлерюгггенд та службовців юнкерської школи.
У 1940 році в цьому ж місті спорудили зовнішній табір від КЦ Дахау. Його в’язні працювали в основному на обслуговування школи СС-юнкерів.
Колони ув’язнених у пам’ятнику.
В останні дні перед закінченням війни з Бад Тьольцу почали «поставку» СС-дивізії «Götz von Berlichingen» (не перекладається), яка виступила з опором американським силам. У результаті сутичок частина ізарського мосту та нижня частина Марктштассе була сильно пошкоджена.
Закінчення Другої світової принесло волю не тільки ув’язненим зовнішнього табору, але бомбоатаки місту. Союзники планували закидати бомбами місто як місце юнкерської школи дивізії СС. Під час власне атаки небо було вкрите дуже густими хмарами, та ще й сильний снігопад почався. Це врятувало місто, бо снаряди потрапили десь на 3 км далі, ніж планувалося. Подія відзначена як «тьольценське диво» (Wunder von Tölz). Величезного орла, який стояв на ізарському мосту й тримав терновий вінок у лапах, після війни переплавили і зробили статую Діви Марії. Нині вона прикрашає фонтан на Марктштрассе.
Колона.
Ось така історія цього невеличкого містечка з тірольсько-баварським лицем. Звісно, для частини воно - тільки курорт (з 1969 до йодного додався також титул кліматичного курорту), але ж не цим єдиним живе місто. Навіть ті, хто приїхали підлікувати здоров’я, неодмінно шпацирують центром міста і розглядають розписи Зайдля чи чубату стару ратушу.
Чого і вам бажаю.
У провулках ще залишилося багато цікавого. Це - для вас.
