відпустка. частина 1: Голландія
Усе почалося з перетину польського кордону, але псувати собі настрій згадуючи це 5-годдине стояння - не буду. Почну з Варшави.
Варшава. Вона для мене стала містом-несподіванкою. Своєрідним розумінням і відкриттям. Адже для мене - палкої шанувальниці Кракова - це місто наче б не мало сподобатися, але трохи часу проведеного там - помогло мені збагнути її характер чи, принаймні, відкрити для себе якусь з її таємниць.
Це неймовірно стильне місто. Власне стильне, адже йдеться не про епатаж, фешн чи глмур, а про доречне і гарне поєднання несподіваних речей, архітектур і характерів. І цей стиль виявляється у всьому - розмовах, музиці, автівках, вуличному мистецтві, легкості спілкування і, звісно ж, у одязі.
Варшав’янки - чудові. Елегантні і водночас легкі. Без тієї лейби бундючності, яку часто навішує елегантність. Разом з тим вони достатньо зварйовані, щоб одягнути фіолетові колготи у 60 років до екстремальної сукні до колін й не виглядати при цьому смішно чи недоладно. До речі про літніх жінок, там забуваєш про страх старості - усі «бабці» там привітні, енергійні й активні, і знову ж таки, стильні.
Шалик - улюблений елемент одягу. Усе - від спортивного костюму до ділового одягу доповнюється (чи підкреслюється) відповідним шарфом чи хустинкою. Словом - вони вміють себе подати…
Для себе я вирішила, що нарешті Варшава знайшла себе. Адже відвоювати корону у Кракова їй все одно ніколи не вдасться. Він завжди залишатиметься таким собі центром паломництва для шляхтянства у всіх його виявах, однак Варшаві й не треба нічого відвойовувати - вона самодостатня й неповторна, вона має свій густ.
Ейдховен. Місто-мозаїка. Невелике, дивовижне і вільне. Це місто роверистів. Ходити пішки - тут просто небезпечно для здоров'я - легко можеш потрапити під колеса волочипеду.
Видається, що ровер тут справжнісінький культ. На роверах їздять усі - діти, молодь, солідні бізнесмени, жінки у сідницях і на підборах. Тут можуть їхати на ровері і водночас писати sмs чи тримати парасольку. Звісно ж, для велосипедистів зорганізовані окремі дороги (значно ширші, ніж пішохідні), стоянки і світлофори. Словом створені усі умови для безпечного мандрування.
В Ейдховені усі будинки навпереміш. Старе місто легко змішалося з модерном, але якось так гармонійно, що геть не ріже око. Там ми пили коктейлі у маленькому старому барі, який діє у тому будинку вже 60 років. Сам будинок збудований 1664. Маленьке захламлене таким ж як і саме місто мозаїчними речима різних культур і часів, приміщення з приглушеним світлом, якось так підкреслюють характерну неквапливість одного з найбільших міст Голландії.
Там я дізналася що ліщина - дерево і збирала ліщинові горішки посеред центру міста, побачила як легко спілкуються представники різних поколінь, субкультур ментальностей. І зрозуміла, що таке нефартить. Так трапилося, що у цей період у місті проводиться чемпіонат по кованярству і усі готелі зарезервовані. Ми не знайшли жодного вільного номера у місті. Переглянувши сайти з хостелами у Утрехті - наступне місто у нашому маршруті ми зарезервували собі місця і вирушили на вокзал. Однак не врахували кількох дрібниць, наприклад, що останні рейс об 11 вечора, а вокзал навіть близько не має почекальні і закривається о 2 ночі. А так, як останній рейс ми пропустили, довелося чекати до 6.30. мабуть вдалася б неймовірна прогулянка нічним містом, якби не дощ й холодний вітер, а так як усі бари, кав’ярні й кафе зачиняються о 2 то було не надто весело. Однак, спогади про Ейдховен тільки приємні, адже місто казкове, а яка ж це подорож без маленької халепи?
Наступним містом нашої мандрівки став Утрехт. Найзграбніше з міст, яке я коли-небудь відчувала. Місто де нам неймовірно щастило. Практично на кожному кроці. Місто див, романтики і тих таки велосипедистів. Ніколи не думала, що я таке скажу, але з’явилося ще одне місто окрім Львова де б я могла жити. Там якось так, що просто неможна передати словами. Вузенькі вулички, зграбні невеличкі будиночки з якимось геть кіношним внутрішнім дизайном, кавяреньки у яких усі крісла повернуті у бік вулиці, щоб відвідувачі могли оглядати місто, сотні крамничок, канал з річковою водою посеред головної площі, велетенський собор з внутрішнім двориком і садом і ще багато-багато речей, що створюють характер цього міста.
Ми пили чай і їли ейдховенські горішки на березі цього каналу, махали руками усім хто пропливав повз нас на човнах, пили вино зі смачним сиром, гуляли до втрати координації, швендялися по ювелірних крамничках, перемовлялися з їхніми власниками й перехожими.. навіть забрели на їхню вуличку червоних ліхтарів…
Насправді я ніде не почувала себе настільки добре. Шкода, що такі відчуття важко передати.