День рождения Г.С.Сковороды
Как мне не стыдно, но про сегодняшный день рождения Григория Саввича, которого можно назвать гением места Харькова и Харьковской области, узнала сегодня из поста Володи vazart'a.
В нем он поделилися замечательными стихотворениями Арсения Тарковского о нашем гениальном земляке. Наспех глянув в френдленту перед тем как открыть новую запись, заметила еще прекрасный пост ne_znaiko, в котором она упоминает про легенды, связанные с великим философом. А я решила привести стихотворение, которое посвятила Сковороде, наша
видатна поэтесса Лина
Костенко.
* * *
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що - ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
- Григорій Савич! - тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. - Біда,- каже Григорій Савич.-
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: - Жива із кам’яним!
- Диви, дива! - Дивується трава.-
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
- Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.