Хотіла зробити новий пост - а там чернетка, пощу, але не дописую.

[nezbagnenna]

Мене завжди притягували маргінали, поетика Жене, діти вулиці, цей весь клей з пакетів у підвалах, ці всі рєбята, які не мають нічого рідного (в сенсі кревного, родинного зв'язку), гомосексуалісти, повії, злочинці - які давно втратили дім, які, можливо, ніколи його не мали. Для яких вулиця, закинуті заводи,  підсценні приміщення театрів та захалустки клубів стали їхнім прихистком, а парочка, яка тримає місцевий бордель - названими батьками.

Але такий досвід у мене, звичайно, з текстів. Жодної емпірики.

Хоча з певною завороженістю завжди спостерігала за цими от циганчатами на вокзалах, за кільком хлопчаками з мого класу, з так званих неблагополучних сімей, інколм курила з ними цигарки за гаражами, слухала їх жорстокі жарти - мені було водночас прикро за певний їх тупізм, але, чорт, я ними захоплювалася. Я розуміла, що вони знають більше за мене, і що такого життя, я навряд чи коли пізнаю - і ця розмова в одну цигарку це максимум, що я можу взяти. А ще вони, сука, сильні, бо всі умови для мене створили батьки - мені ж потрібно їх просто не розчаровувати.

І, можливо, ось ця любов до таких фріків ніколи мене не спиняла в спілкуванні з ними. Я ніколи не гидувала дати їм цигарку, поділитися пивом, налити, вислухати їхні історії, дати на пляшку. Мені не було важливо чи їх історії справжні, чи вигадані, чи  чужі - адже це і є життя.