Лонгрід про популярне непопулярне
Лонгрід про популярне непопулярне. Тим більше, що час від часу мова на цю тему все одне заходить.
Як от на днях, наприклад:
- А зі сходу всі вертаються трохи поплавлені?
- Так. Просто всі по-різному.
Як і того вечора, коли писався цей текст:
- У нас якесь “пофігістичне” ставлення до смерті, - каже один з парамедів, зайшовши в кімнату, - ми звикли до неї, і майже не реагуємо на загиблих. Здається, навіть повноцінно та щіро співчувати розучилися.
- Це психологічний блок. Нервова система захищається, щоб остаточно не поїхати кукухою, - лунає доволі очевидна та спокійна відповідь.
- Хоча коли гине хтось близький, то все одно тригерить, - наче у виправдання, що ми не остаточно “того”, доповнює перший.
Тоді нам вдень повідомили, що буде робота. Відомий характер роботи. Відомі точка та маршрут. Невідомий час, коли висуватися. Та боєць невідомий.
...десь на Сході Країни... Подальший контент "чутливий".
- Ви “200” заберете?
- Так, звичайно. Коли?
- Так само, вночі. Я повідомлю додатково, коли вивезуть.
Так, специфіка евакуації, хоч поранених, хоч полеглих тут така, що тільки вночі. Отже всі, хто отримав поранення, чи загинув після від’їзду евакуаційного транспорта, чекають майже добу наступної ночі. Це не економія солярки. Це намагання звести ризики евакуаційних операцій до мінімуму.
От і зараз про загиблого стало відомо зранку. А значить вивезуть його тільки найближчої ночі.
Та ось пішло не так, і ми, прочекавши всю ніч в традиційному поверхневому сні, виклику так і не почули: бійця не вивезли.
- Добре, що зараз морози, і може почекати. Поспішати вже нема куди, - приблизно такого висновку ми дійшли зранку за сніданком. Це. Просто. Робота.
Ми тут і для цього теж.
Наступної ночі нам кажуть висуватися на точку. Загиблого вивезли.
На під’їзді до місця перегрузу я бачу вантажівки, БТР та десантників, які розвантажуються в повній темряві. Вимикаю фари, намагаюсь об’їхати все і всіх, та під’їхати до будівлі.
- Ви за “200”? - питає один з бійців.
- Так. Де він?
- Он там під стіною.
Я паркую машину таким чином, щоб можна було дуже швидко звалити у випадку чого, і підходжу до загиблого. Там вже мій екіпаж записує все, що про нього відомо. А відомо дуже не багато: підрозділ і позивний. Непогано, враховуючи що ми їхали за “невідомим”.
Мішка для “200” не було, і тіло лежить просто на м’яких ношах. В червоному світлі ліхтариків проводимо огляд, намагаючись визначити поранення.
- В мішок покласти зможемо?
- Навряд. Він півтори доби пробув на морозі, і везли скоріш за все на броні. Тіло вже не гнеться, - цілком робочій діалог лунає над загиблим.
- Не світіть тут! Зайдіть в середину! - десь із темряви огризнувся стомлений голос, і червоні ліхтарики майже відразу повимикались. Для подальшого збору інформації всі перемістились в приміщення незрозумілої сільгосп.побудови.
Я залишився на вулиці біля машини, спостерігаючи, як десантники під покровом ночі розвантажують зброю та амуніцію з БТР.
- Він новенький в підрозділі. Це його перший вихід був, - каже хтось з його побратимів, - Тому і як звати не знаємо. Тільки позивний.
Але я вже більше слухаю ніч.
Скупчення людей і техніки. Лінія фронту недалеко. Небо чисте… Стає не по собі, бо є усвідомлення того, що ми прямо в центрі ідеальної мішені. Підходжу до нашої машини та відкриваю обидві дверцята, щоб можна було дуже швидко застрибнути. Двигун запущений.
Нарешті виходить мій екіпаж.
- Вантажимось та їдемо, - пролунала пропозиція, від якої неможливо відмовитись, і яка спонукала діяти.
Вчотирьох завантажуємо загиблого в кузов, “жартуємо”, що зріст дозволяє закрити борт, та згадуємо “забобони цивільних” про те, чим вперед і в яких випадках. По факту просто зводимо свої дії до мінімум, водночас мінімізуючи час перебування на точці під відкритим небом.
Їдемо!
“Невідомий”.
Бляха, скільки цих невідомих було, є та буде? І це він тут - невідомий. А десь там він цілком таки відомий. І поки він тут перебуває в статусі невідомого, десь там все ще чекають дзвінка з відомого номера. Бо знають, що “Це його перший вихід”.
І останній.
“Зайва доба за такої погоди нічого не вирішує”.
Так, з точки зору зберігання тіла, то це цілком слушна думка, і ризикувати евакуаційною командою через “зайву добу” ніхто не буде. Тут за пораненими не завжди є можливість виїхати одразу, що вже казати про полеглих.
Але десь там цю зайву добу чекають новини. Не знаходять собі місця, та чують відповідь: “Можливо завтра… Приходьте завтра. Так, завтра привезуть невідомих, і буде упізнання”. І там чекають ще добу.
Знаємо. Проходили. І це дивна доба - відчаю та надії водночас. Але ми тут точно вже знаємо, що надії ТАМ - марні.
Всі ці думки, хоч з якимось натяком на сентиментальність, будуть потім, коли по поверненню лягаєш на спальник і дивишся в стелю, аналізуючи виїзд, що було зроблено так, а що не так. А зараз просто треба вивезти невідомого на щиті від фронту подалі. Так починається його останній шлях з цієї війни додому.
Тут і тепер ми просто робимо свою роботу. Ми робимо фото загиблого для звіту на той самий телефон, яким фоткаємо котиків.
Ми веземо його в тій самій машині без наліпки “200”, якою возимо поранених, чи їздимо самі.
Ми вітаємось на точці перевантаження з військовими медиками “Доброї ночі”, хоча добра вона явно не для всіх.
Ми спокійно робимо свою роботу, і маємо лише одне бажання: “Закінчити як можна швидше та роз’їхатись, бо дві машини поруч - доволі приваблива мішень. Тим більше, медичні”.
- На зв’язочку, не прощаємось, - нарешті лунають традиційні фрази, і дві машини роз’їжджаються в різні боки. В одній з них боєць на щиті продовжує свій останній шлях з війни.
Artem Kazachanskiy
Як от на днях, наприклад:
- А зі сходу всі вертаються трохи поплавлені?
- Так. Просто всі по-різному.
Як і того вечора, коли писався цей текст:
- У нас якесь “пофігістичне” ставлення до смерті, - каже один з парамедів, зайшовши в кімнату, - ми звикли до неї, і майже не реагуємо на загиблих. Здається, навіть повноцінно та щіро співчувати розучилися.
- Це психологічний блок. Нервова система захищається, щоб остаточно не поїхати кукухою, - лунає доволі очевидна та спокійна відповідь.
- Хоча коли гине хтось близький, то все одно тригерить, - наче у виправдання, що ми не остаточно “того”, доповнює перший.
Тоді нам вдень повідомили, що буде робота. Відомий характер роботи. Відомі точка та маршрут. Невідомий час, коли висуватися. Та боєць невідомий.
...десь на Сході Країни... Подальший контент "чутливий".
- Ви “200” заберете?
- Так, звичайно. Коли?
- Так само, вночі. Я повідомлю додатково, коли вивезуть.
Так, специфіка евакуації, хоч поранених, хоч полеглих тут така, що тільки вночі. Отже всі, хто отримав поранення, чи загинув після від’їзду евакуаційного транспорта, чекають майже добу наступної ночі. Це не економія солярки. Це намагання звести ризики евакуаційних операцій до мінімуму.
От і зараз про загиблого стало відомо зранку. А значить вивезуть його тільки найближчої ночі.
Та ось пішло не так, і ми, прочекавши всю ніч в традиційному поверхневому сні, виклику так і не почули: бійця не вивезли.
- Добре, що зараз морози, і може почекати. Поспішати вже нема куди, - приблизно такого висновку ми дійшли зранку за сніданком. Це. Просто. Робота.
Ми тут і для цього теж.
Наступної ночі нам кажуть висуватися на точку. Загиблого вивезли.
На під’їзді до місця перегрузу я бачу вантажівки, БТР та десантників, які розвантажуються в повній темряві. Вимикаю фари, намагаюсь об’їхати все і всіх, та під’їхати до будівлі.
- Ви за “200”? - питає один з бійців.
- Так. Де він?
- Он там під стіною.
Я паркую машину таким чином, щоб можна було дуже швидко звалити у випадку чого, і підходжу до загиблого. Там вже мій екіпаж записує все, що про нього відомо. А відомо дуже не багато: підрозділ і позивний. Непогано, враховуючи що ми їхали за “невідомим”.
Мішка для “200” не було, і тіло лежить просто на м’яких ношах. В червоному світлі ліхтариків проводимо огляд, намагаючись визначити поранення.
- В мішок покласти зможемо?
- Навряд. Він півтори доби пробув на морозі, і везли скоріш за все на броні. Тіло вже не гнеться, - цілком робочій діалог лунає над загиблим.
- Не світіть тут! Зайдіть в середину! - десь із темряви огризнувся стомлений голос, і червоні ліхтарики майже відразу повимикались. Для подальшого збору інформації всі перемістились в приміщення незрозумілої сільгосп.побудови.
Я залишився на вулиці біля машини, спостерігаючи, як десантники під покровом ночі розвантажують зброю та амуніцію з БТР.
- Він новенький в підрозділі. Це його перший вихід був, - каже хтось з його побратимів, - Тому і як звати не знаємо. Тільки позивний.
Але я вже більше слухаю ніч.
Скупчення людей і техніки. Лінія фронту недалеко. Небо чисте… Стає не по собі, бо є усвідомлення того, що ми прямо в центрі ідеальної мішені. Підходжу до нашої машини та відкриваю обидві дверцята, щоб можна було дуже швидко застрибнути. Двигун запущений.
Нарешті виходить мій екіпаж.
- Вантажимось та їдемо, - пролунала пропозиція, від якої неможливо відмовитись, і яка спонукала діяти.
Вчотирьох завантажуємо загиблого в кузов, “жартуємо”, що зріст дозволяє закрити борт, та згадуємо “забобони цивільних” про те, чим вперед і в яких випадках. По факту просто зводимо свої дії до мінімум, водночас мінімізуючи час перебування на точці під відкритим небом.
Їдемо!
“Невідомий”.
Бляха, скільки цих невідомих було, є та буде? І це він тут - невідомий. А десь там він цілком таки відомий. І поки він тут перебуває в статусі невідомого, десь там все ще чекають дзвінка з відомого номера. Бо знають, що “Це його перший вихід”.
І останній.
“Зайва доба за такої погоди нічого не вирішує”.
Так, з точки зору зберігання тіла, то це цілком слушна думка, і ризикувати евакуаційною командою через “зайву добу” ніхто не буде. Тут за пораненими не завжди є можливість виїхати одразу, що вже казати про полеглих.
Але десь там цю зайву добу чекають новини. Не знаходять собі місця, та чують відповідь: “Можливо завтра… Приходьте завтра. Так, завтра привезуть невідомих, і буде упізнання”. І там чекають ще добу.
Знаємо. Проходили. І це дивна доба - відчаю та надії водночас. Але ми тут точно вже знаємо, що надії ТАМ - марні.
Всі ці думки, хоч з якимось натяком на сентиментальність, будуть потім, коли по поверненню лягаєш на спальник і дивишся в стелю, аналізуючи виїзд, що було зроблено так, а що не так. А зараз просто треба вивезти невідомого на щиті від фронту подалі. Так починається його останній шлях з цієї війни додому.
Тут і тепер ми просто робимо свою роботу. Ми робимо фото загиблого для звіту на той самий телефон, яким фоткаємо котиків.
Ми веземо його в тій самій машині без наліпки “200”, якою возимо поранених, чи їздимо самі.
Ми вітаємось на точці перевантаження з військовими медиками “Доброї ночі”, хоча добра вона явно не для всіх.
Ми спокійно робимо свою роботу, і маємо лише одне бажання: “Закінчити як можна швидше та роз’їхатись, бо дві машини поруч - доволі приваблива мішень. Тим більше, медичні”.
- На зв’язочку, не прощаємось, - нарешті лунають традиційні фрази, і дві машини роз’їжджаються в різні боки. В одній з них боєць на щиті продовжує свій останній шлях з війни.
Artem Kazachanskiy