Тривожні думки
В тривогу застрягаю на роботі. Метро в тривогу на лівий берег не ходить, тільки під землею. Єдиний вихід - або чекати, або їхати з “Арсенальної” на станцію метро “Почайна”, а звідти електричкою додому, бо електричка в тривогу працює і це для мене не те що єдиний шлях дістатися додому, але найшвидший, не зважаючи на те, що вдень інтервал руху електричок складає одну годину, замість 30 хвилин зранку та ввечері. Через те, що їбучий МіГ-31 останнім часом почав з дозаправками літати по 3 години, варіант з електричкою став практикувати також частіше. Бо це як дорога життя через Ладогу, а в моєму випадку через Дніпро...
Коли на початку війни ми повернулися з села додому, також їхали зі Видубичей додому електричкою. Дуже зручно, бо вона зупиняється під самим нашим будинком. Все життя я прожив біля залізниці. Звик. Мене не дратують потяги за вікном, мене дратують тільки сусіди і інколи гучні авто. Тож коли ми поверталися тоді додому я подумав про себе: “Як зручно, що в нас є така міська електричка, яка рухається по колу через два мости. Дай бог здоров'я нашим залізничникам. І все це всього за 15 грн. Я б їм ще і доплатив за їх працю. Такі думки були. Потім минув деякий час, мені вже треба було виходити, а кондуктори так і не з’явилися, я вже подумав: “О, на шару проїхав”. Але в цю ж хвилину з’явилася нарешті жіночка і продала мені квиток. І я зловив себе на думці: “А раніше ти по іншому думав, як не соромно”. Це знаєте така дитина в тобі прокидається в цей час, дитина-заєць із 90-х, коли грошей зайвих ніколи не було і шара завжди віталася. Тож я, дорослий вже дядя, присоромив себе і пообіцяв собі більше не радіти тому, що проїхався задарма. А потім і в “Київ цифровий” з’явилася можливість купувати QR-квиточки на електричку, що я завжди і робив, бо зручно.
6 листопада засидівся на роботі, відчував шкірою, що треба вже валити, поки тривоги нема, а все тягнув. І коли тільки зачинив вже двері, почалася тривога. Знову МіГ. Тож вирішив одразу їхати на електричку. Купив QR-квиток на телефоні і спокійно собі чекаю на свою станцію. І коли вже під’їжджали, з’явилися кондуктори. В цій електричці не буває контролерів, як в автобусі, наприклад. Кондуктори продають тобі квиток, якщо ти його не маєш, чи перевіряють твій QR-квиток у своєму пристрої. Я свій показав, а за мною стоїть хлопець за 40 і починає свою виставу.
- Та я вже виходжу.
- А ми встигнемо вам продати квиток.
- А в мене нема готівки, тільки картка.
- Так придбайте квиток в телефоні.
- А в мене нема “Київ цифровий”, а я не знав.
Я вийшов, а в голові одна думка. Да, чувак. Це ким треба працювати у свої за 40, щоб не мати 15 грн на проїзд. Оце успішне в тебе життя. Зекономити 15 грн, щоб в тривогу доїхати додому. Ну його нафік дожити до такого.
Але це не кінець історії. Вчора, 14 листопада, була чергова затяжна тривога. Спочатку хотів пересидіти, а потім не витримав і пішов на метро. Думав, поки спущусь під землю, вона скінчиться. Сподівався, що так буде, але дива не сталося. Тож вирішив їхати знов на “Почайну” на електричку. Дякувати богу, вона на пару хвилин запізнилася, а так би, мабуть не встиг. Поліз у “Київ цифровий” придбати квиток, але там чомусь не було електрички, як зазвичай. Чи протупив, чи то глюк був, але довго клацав, навіть випадково придбав QR-квиток на метро, але на електричку так і не знайшов. Тож плюнув і вирішив заплатити готівкою, коли з’являться кондуктори. Але вони так і не з’явилися. Може через те, що електричка в такі часи тривоги просто забита, всім треба якось доїхати по своїх справах. Тільки я вийшов на своїй станції, тривога скінчилася.
Наступного дня в “Київ цифровий” я знову побачив меню для придбання квитків на електричку. Промайнула думка купити квиток за вчора, вернути борг, так би мовити. Але я подумав “Ти що, крейзі, хто так робить взагалі?”. Що було вчора, то було. Вбити в собі халявника не так і легко.
Що порадите? Купити квиток чи ні? А може краще задонати? 15 грн? Але ж і так доначу. Гроші це така дивна матерія. Як знижки в магазині. Як можна досягти успіху у цьому житті, постійно вишукуючи очима знижки в АТБ? З одного боку я проїхав безкоштовно, не тому що я не хотів платити, а з іншого, я ніби вкрав у магазині шоколадку за 15 грн. Я не те що заморочуюсь з цього приводу, просто мені не подобається, як швидко звикаю не тільки до поганого, але і до хорошого також і я took it for granted, ніби так і повинно бути.
P.S. Хтось може вважати мене дебілом, але поки дописав цей пост, купив квиток. Квиток вдячності, який купила доросла людина, а не той, що “я зараз вже виходжу” з 90-х. Купив собі маленький привід пишатися собою всього за 15 грн. Хіба не шара? Хіба це не солодше, ніж проїхатися зайцем?
06.11.23.
14.11.23.
14.11.23.
Коли на початку війни ми повернулися з села додому, також їхали зі Видубичей додому електричкою. Дуже зручно, бо вона зупиняється під самим нашим будинком. Все життя я прожив біля залізниці. Звик. Мене не дратують потяги за вікном, мене дратують тільки сусіди і інколи гучні авто. Тож коли ми поверталися тоді додому я подумав про себе: “Як зручно, що в нас є така міська електричка, яка рухається по колу через два мости. Дай бог здоров'я нашим залізничникам. І все це всього за 15 грн. Я б їм ще і доплатив за їх працю. Такі думки були. Потім минув деякий час, мені вже треба було виходити, а кондуктори так і не з’явилися, я вже подумав: “О, на шару проїхав”. Але в цю ж хвилину з’явилася нарешті жіночка і продала мені квиток. І я зловив себе на думці: “А раніше ти по іншому думав, як не соромно”. Це знаєте така дитина в тобі прокидається в цей час, дитина-заєць із 90-х, коли грошей зайвих ніколи не було і шара завжди віталася. Тож я, дорослий вже дядя, присоромив себе і пообіцяв собі більше не радіти тому, що проїхався задарма. А потім і в “Київ цифровий” з’явилася можливість купувати QR-квиточки на електричку, що я завжди і робив, бо зручно.
6 листопада засидівся на роботі, відчував шкірою, що треба вже валити, поки тривоги нема, а все тягнув. І коли тільки зачинив вже двері, почалася тривога. Знову МіГ. Тож вирішив одразу їхати на електричку. Купив QR-квиток на телефоні і спокійно собі чекаю на свою станцію. І коли вже під’їжджали, з’явилися кондуктори. В цій електричці не буває контролерів, як в автобусі, наприклад. Кондуктори продають тобі квиток, якщо ти його не маєш, чи перевіряють твій QR-квиток у своєму пристрої. Я свій показав, а за мною стоїть хлопець за 40 і починає свою виставу.
- Та я вже виходжу.
- А ми встигнемо вам продати квиток.
- А в мене нема готівки, тільки картка.
- Так придбайте квиток в телефоні.
- А в мене нема “Київ цифровий”, а я не знав.
Я вийшов, а в голові одна думка. Да, чувак. Це ким треба працювати у свої за 40, щоб не мати 15 грн на проїзд. Оце успішне в тебе життя. Зекономити 15 грн, щоб в тривогу доїхати додому. Ну його нафік дожити до такого.
Але це не кінець історії. Вчора, 14 листопада, була чергова затяжна тривога. Спочатку хотів пересидіти, а потім не витримав і пішов на метро. Думав, поки спущусь під землю, вона скінчиться. Сподівався, що так буде, але дива не сталося. Тож вирішив їхати знов на “Почайну” на електричку. Дякувати богу, вона на пару хвилин запізнилася, а так би, мабуть не встиг. Поліз у “Київ цифровий” придбати квиток, але там чомусь не було електрички, як зазвичай. Чи протупив, чи то глюк був, але довго клацав, навіть випадково придбав QR-квиток на метро, але на електричку так і не знайшов. Тож плюнув і вирішив заплатити готівкою, коли з’являться кондуктори. Але вони так і не з’явилися. Може через те, що електричка в такі часи тривоги просто забита, всім треба якось доїхати по своїх справах. Тільки я вийшов на своїй станції, тривога скінчилася.
Наступного дня в “Київ цифровий” я знову побачив меню для придбання квитків на електричку. Промайнула думка купити квиток за вчора, вернути борг, так би мовити. Але я подумав “Ти що, крейзі, хто так робить взагалі?”. Що було вчора, то було. Вбити в собі халявника не так і легко.
Що порадите? Купити квиток чи ні? А може краще задонати? 15 грн? Але ж і так доначу. Гроші це така дивна матерія. Як знижки в магазині. Як можна досягти успіху у цьому житті, постійно вишукуючи очима знижки в АТБ? З одного боку я проїхав безкоштовно, не тому що я не хотів платити, а з іншого, я ніби вкрав у магазині шоколадку за 15 грн. Я не те що заморочуюсь з цього приводу, просто мені не подобається, як швидко звикаю не тільки до поганого, але і до хорошого також і я took it for granted, ніби так і повинно бути.
P.S. Хтось може вважати мене дебілом, але поки дописав цей пост, купив квиток. Квиток вдячності, який купила доросла людина, а не той, що “я зараз вже виходжу” з 90-х. Купив собі маленький привід пишатися собою всього за 15 грн. Хіба не шара? Хіба це не солодше, ніж проїхатися зайцем?
06.11.23.
14.11.23.
14.11.23.