Тривожна полуниця
Мама зранку першою маршруткою передала нам полуницю. Шкода, пропадає, а старший син та внучка в село не їздять, бо немає коли. Тільки молодший син як син, а я останній раз був в селі ще у жовтні. Попросила мене перед роботою заїхати на Видубичі, забрати сумку. Тільки вийшов з дому - тривога. А градус тривог з кожним днем все росте і росте. Сьогодні, поки стояв на платформі, навіть бачив, як поліцейська машина повз наш будинок проїжджала з гучномовцем, запрошуючи негайно до укриття. Багато збивають, але не все та й падають уламки також. Але що робити, полуниця вже виїхала з села. Одна справа сидіти у тривогу дома чи на роботі і думати, в'їбе чи не в'їбе, або не думати і сидіти біля вікна за компом, а інша їхати в цей час в електричці, ще й стояти потім хвилин 7 на Дарниці. Але дивно, страху не було. Я так помітив, що від буденної х@йні та нереалізованості я більш напружуюсь, ніж від тривог. Доїхав, забрав. Полуниця маленька, але солодка, не по 75 за кіло, а головне, зібрана маминими руками. Про тривогу їй не говорив нічого. Сказав тільки, щоб сестрі подзвонила у Кривий Ріг. Бо мама в нас живе без новин. Іноді сусідка їй доповідає, якщо прильоти бувають у Києві, тоді вона свариться, що ми їй нічого не розказуєм. А сенс? Маму треба берегти.
