На Західному фронті без змін (2022)
Додивився учора оскароносний «На Західному фронті без змін». Якось мені не везе останнім часом на гарні фільми. Вони проходять зазвичай скрізь мене як куля, не залишаючи після себе нічного окрім жалю за витраченим часом.
А цей фільм дійсно фільм і він гідний Оскара. Інша справа, чи Оскар гідний його.
Дуже схожий на 1917, бо події майже такі ж самі. Цікаво, що педантичні та хазяйновиті німці навіть одяг вбитих прали, підшивали та використовували знову.
Бруд, багнюка, кров, смерть, порох. Люди лежать на полі бою як використані сірники. Без рук, без ніг, без обличчя, без голови. А ті, хто відправив їх на смерть, сплять у чистій постелі, їдять вишукану їжу.
Головний герой дожив до перемир’я, почув як стихли постріли, але насолодитися миром встиг лише декілька хвилин через смертельну рану.
Чому він так несамовито бився у своєму останньому бою? Чому так багато вбив французів? За Німеччину, за кайзера, за свою сім’ю? За друзів своїх загиблих він мстив, мені здається. Ось головний стимул. Спочатку ти воюєш за свою країну, в ейфорії від гарячих промов ораторів і у тебе перед очима столиця переможеного ворога. А потім коли війна вибила тобі зуби та вирвала душу, ти воюєш тільки ради побратимів.
За 2000 років війна стала технологічнішою, але такою ж страшною. Люди воюють, а смерть стоїть в сторонці та чекає. І їй не важливо, хто переможе. Для неї головне тільки забрати якомога більше.
Тож війна має право на існування та виправдання тільки в одному випадку - коли вона з окупантом, за свій дім, свою сім’ю, свою країну, свою землю, своє майно, свої права, свою волю, свої цінності. Але і це не точно. Тому що немає нічого ціннішого у світі за людське життя і за що віддати своє - індивідуальна справа кожного. І честь та повага тим, хто готовий віддати найдорожче, захищаючи СВОЄ.
А цей фільм дійсно фільм і він гідний Оскара. Інша справа, чи Оскар гідний його.
Дуже схожий на 1917, бо події майже такі ж самі. Цікаво, що педантичні та хазяйновиті німці навіть одяг вбитих прали, підшивали та використовували знову.
Бруд, багнюка, кров, смерть, порох. Люди лежать на полі бою як використані сірники. Без рук, без ніг, без обличчя, без голови. А ті, хто відправив їх на смерть, сплять у чистій постелі, їдять вишукану їжу.
Головний герой дожив до перемир’я, почув як стихли постріли, але насолодитися миром встиг лише декілька хвилин через смертельну рану.
Чому він так несамовито бився у своєму останньому бою? Чому так багато вбив французів? За Німеччину, за кайзера, за свою сім’ю? За друзів своїх загиблих він мстив, мені здається. Ось головний стимул. Спочатку ти воюєш за свою країну, в ейфорії від гарячих промов ораторів і у тебе перед очима столиця переможеного ворога. А потім коли війна вибила тобі зуби та вирвала душу, ти воюєш тільки ради побратимів.
За 2000 років війна стала технологічнішою, але такою ж страшною. Люди воюють, а смерть стоїть в сторонці та чекає. І їй не важливо, хто переможе. Для неї головне тільки забрати якомога більше.
Тож війна має право на існування та виправдання тільки в одному випадку - коли вона з окупантом, за свій дім, свою сім’ю, свою країну, свою землю, своє майно, свої права, свою волю, свої цінності. Але і це не точно. Тому що немає нічого ціннішого у світі за людське життя і за що віддати своє - індивідуальна справа кожного. І честь та повага тим, хто готовий віддати найдорожче, захищаючи СВОЄ.
Click to view