перехідні брами
передчуття великої дороги переслідує мене, наче жирний, сусідський котяра
треться пухнастим рудим хвостиком: «-накорми мене, ну ж бо!».
за останньою краплею голоси стають все менш впізнаванні.
втім, я переконую себе, що власники просто ховаються.
насправді, страх - це акваріумні золоті рибки, що лоскочуть стінки моєї грудної клітки.
і
і
і
в такий час всі гештальти вже закрито, люба сестро, тож виходу немає.
і, хай там що, не довіряй зеленим стрілочкам й надписам «працюємо цілодобово».
дійду до краю - напишу автопортрет.
позаяк, похуй.
огидно від власних прагнень/пошуків/поглядів.
від неможливості.
від цього вогнепально-ріжучого «хочу» .
й особливо від щовечірнього «а, власне, нахуя мені це?»
25 сантимів, на щастя. зі сумки в кишеню куртки, і знову навпаки, не згубити б.
єдине, чого прагну, за будь-яких настроїв і поворотів, зі своєю звично-маніакальною ніжністю - захистити тебе.
вберегти.
заколисати, притуливши до обличчя подушку: «спи, моя радосте, спи…і, можливо, цей світ тобі не насниться, і не вдарить навідмаш своєю хіттю…спи, моя радосте, спи».
захистити, не дивлячись на те, що бісові рибки прогризають саме мою грудну клітку.
бо я так. бо мені так. бо ти так. що нестача слів перетворюється у їхній безмір, і знов навпаки.
а все ж насправді ніщо, тому все правильно і ніщо теж нічогеньке таке. симпатичне, ти б сказав.
мимобіжний погляд в дзеркало - «глаза ачєрчєни угльом»?
поміж іншим, очі таки втомлені(а що таке видивлялись то?), запалені(невмирущою жариною інтелекту чи температури - that is the question), з потрісканими капілярами(лінзи давно розчину просять, угу).
боже, та ж чи бачиш ти це мереживо перших на фоні вічності? чи ж ти туди ліхтаря вліпив, акурат посередині?
треться пухнастим рудим хвостиком: «-накорми мене, ну ж бо!».
за останньою краплею голоси стають все менш впізнаванні.
втім, я переконую себе, що власники просто ховаються.
насправді, страх - це акваріумні золоті рибки, що лоскочуть стінки моєї грудної клітки.
і
і
і
в такий час всі гештальти вже закрито, люба сестро, тож виходу немає.
і, хай там що, не довіряй зеленим стрілочкам й надписам «працюємо цілодобово».
дійду до краю - напишу автопортрет.
позаяк, похуй.
огидно від власних прагнень/пошуків/поглядів.
від неможливості.
від цього вогнепально-ріжучого «хочу» .
й особливо від щовечірнього «а, власне, нахуя мені це?»
25 сантимів, на щастя. зі сумки в кишеню куртки, і знову навпаки, не згубити б.
єдине, чого прагну, за будь-яких настроїв і поворотів, зі своєю звично-маніакальною ніжністю - захистити тебе.
вберегти.
заколисати, притуливши до обличчя подушку: «спи, моя радосте, спи…і, можливо, цей світ тобі не насниться, і не вдарить навідмаш своєю хіттю…спи, моя радосте, спи».
захистити, не дивлячись на те, що бісові рибки прогризають саме мою грудну клітку.
бо я так. бо мені так. бо ти так. що нестача слів перетворюється у їхній безмір, і знов навпаки.
а все ж насправді ніщо, тому все правильно і ніщо теж нічогеньке таке. симпатичне, ти б сказав.
мимобіжний погляд в дзеркало - «глаза ачєрчєни угльом»?
поміж іншим, очі таки втомлені(а що таке видивлялись то?), запалені(невмирущою жариною інтелекту чи температури - that is the question), з потрісканими капілярами(лінзи давно розчину просять, угу).
боже, та ж чи бачиш ти це мереживо перших на фоні вічності? чи ж ти туди ліхтаря вліпив, акурат посередині?