Складності перекладу
Останнім часом мені дуже важко розмовляти з людьми, схильними до ностальгії. Ще важче розмовляти з росіянами. Хоча в мене ж там і родичі є, і друзі. Але от з простими, пересічними росіянами розмовляти важко - вони автоматично починають на тебе нападати, про що б ти не казав їм. Ну наприклад: пишу новину про Бйорна Ульвеуса, це такий собі вуйко зі шведської диско- групи АББА (Не соромтеся, якщо ви таку не знаєте, я б її теж не знала, як би по роботі зіткнутись не довелося). Там йдеться про книжку, яка колись була цим вуйком написана і перекладена російською до його днюхи… Здавалося б, ну де тут можна вгледіти образу. Але звідкись з’являється … ні, не троль, а звичайний чувак років за 30-ть(стандартний совковий ностальгійщик) з якогось російського містечка, і починає наїжджати на те, що вони ще Донбас до себе не приєднали, а коли приєднають то … увага… усі книжки стануть російськомовні, як і оця.
Я кілька хвилин переборюю когнітивний дисонанс в голові. Кажу - а ви знаєте, що група то шведська і тому логічно, що книжки шведською… українською, до речі, про них книжок і не було. Що це за пукання у воду, пробачте на слові?
І його прориває… це наче якесь розмахування червоним прапором... не буду казати перед ким. Він починає розповідати мені, що ми «польські задолизи», Крим тепер їхній, а якщо хочемо в Європу, то маємо їхати мити унітази до «америкосів».
Я розумію, що це захисна реакція, що мозку краще думати, що усе вони роблять правильно…. Ну бо як інакше? Як можна змиритися з тим, що власна держава стала агресором, і хоче почати війну з країною, яка взагалі нічого їй не зробила?
Шкода лише, що ця держава продовжує дбайливо плекати нацистів, що потім ходять по червоній площі Москви, і б’ють усіх хто не «арійської» крові. Мені шкода, що ми вже не можемо знайти спільної мови з молодим поколінням з Росії. Мені шкода, що згідно їх підручників, територія України це лише колишня Росія, а всі хто захищає Україну бандерівці й націоналісти. Тож спитайте мене чому я люблю свою Україну, пишаюся нею… і чому я не хочу в Росію?
Я кілька хвилин переборюю когнітивний дисонанс в голові. Кажу - а ви знаєте, що група то шведська і тому логічно, що книжки шведською… українською, до речі, про них книжок і не було. Що це за пукання у воду, пробачте на слові?
І його прориває… це наче якесь розмахування червоним прапором... не буду казати перед ким. Він починає розповідати мені, що ми «польські задолизи», Крим тепер їхній, а якщо хочемо в Європу, то маємо їхати мити унітази до «америкосів».
Я розумію, що це захисна реакція, що мозку краще думати, що усе вони роблять правильно…. Ну бо як інакше? Як можна змиритися з тим, що власна держава стала агресором, і хоче почати війну з країною, яка взагалі нічого їй не зробила?
Шкода лише, що ця держава продовжує дбайливо плекати нацистів, що потім ходять по червоній площі Москви, і б’ють усіх хто не «арійської» крові. Мені шкода, що ми вже не можемо знайти спільної мови з молодим поколінням з Росії. Мені шкода, що згідно їх підручників, територія України це лише колишня Росія, а всі хто захищає Україну бандерівці й націоналісти. Тож спитайте мене чому я люблю свою Україну, пишаюся нею… і чому я не хочу в Росію?