(no subject)
я інколи лякаюся - невже завжди лишатиметься оце відчуття, оце болюче в глибині, і ніколи, нікуди не піде
навіть у найліпший, найніжніший час.
навіть тоді.
весь день - при думці про чуже дитя, якого більше немає. і про цих людей, що тримаються одне за одного, і між ними - їхня маленька велика трагедія. що єднає і роз"єднує.
чи може жінці загоїтись смерть дитини?
жінка носить своє дитя ще до зачаття, ще тоді, коли тільки душа малюка ходить поруч, прагнучи втілення. потім вирощує думками і чуттями і поживою у собі. потім народжує. це така лінія - як випірнути з самої глибини океану на поверхню. а вже після того дитя самостійне. залежне, але! і жінка далі носить своє дитя.
це ніяк не загоїти. ніщо ніяк не загоїти.
і проминуле кохання - ні, не загоїти. воно як всохла гілка - більше не квітне, не живиться, не вчувається, але все-таки ще є
повертаюсь до реальності
навіть у найліпший, найніжніший час.
навіть тоді.
весь день - при думці про чуже дитя, якого більше немає. і про цих людей, що тримаються одне за одного, і між ними - їхня маленька велика трагедія. що єднає і роз"єднує.
чи може жінці загоїтись смерть дитини?
жінка носить своє дитя ще до зачаття, ще тоді, коли тільки душа малюка ходить поруч, прагнучи втілення. потім вирощує думками і чуттями і поживою у собі. потім народжує. це така лінія - як випірнути з самої глибини океану на поверхню. а вже після того дитя самостійне. залежне, але! і жінка далі носить своє дитя.
це ніяк не загоїти. ніщо ніяк не загоїти.
і проминуле кохання - ні, не загоїти. воно як всохла гілка - більше не квітне, не живиться, не вчувається, але все-таки ще є
повертаюсь до реальності