Гівняні москальські історії
У 1986 ми працювали в Чорнобильській зоні. Наскоками-відрядженнями. Накопаємо, було, земельки, та й привозимо на головну базу в Богуслав. На околиці цього Марусиного міста стояли три вагончики, в яких ми жили місяцями. А навколо вагончиків - така широченька галявина, соток двадцять. Та сосновий ліс трохи збоку - що влітку, що взимку зелений зеленню безнадії.
На початку листопада так склалося, що я в тих вагончиках лишився один. І з нудьги пішов у центр - щось там мені було треба. Туди 8 км та назад під осіннім дощем по грязюці, обминаючи калюжі та вибоїни. Через кілька годин вертаюся і… Ба! Поміж вагончиками стоїть не жовтогарячого, а оранжевого, аж червоного кольору ГАЗ-66 з будкою, на якій написано: «Лаборатория атмосферного мониторинга». Уся мокра трава навколо, аж до самих країв галявини, рясно викладена пробами ґрунту, якимись інструментами, дозиметрами, скриньками, баночками, одягом, бланками, записами, рукавицями, торбинками, прошнурованими секретними журналами (тоді все, що стосувалось аварії на ЧАЕС, було секретне). А зверху сіється їдкий осінній дощ…
З мого вагончика долинає незрозумілий гамір. Заходжу. Сидять бородаті мужики, душ десять, і з криками квасять стаканами «водачку». Познайомився. Виявляється, вони з Москви, щойно проїхали з зони, де брали проби ґрунту. Ключа їм дав начальник гідрологічної бази, до якої були приписані наші вагончики. Після тяжкої праці в зоні москвичі вирішили розслабитися.
- А як же проби, інструменти, документи? Усе ж мокне під дощем, - питаю.
- Куда ано на хєр дєнєтса, - відповіли рєбята, наливаючи по наступному колу.
І тоді я вкотре зрозумів, чого Рассія нєпанятна чужезємним мудрєцам…
* * *
Рєбята з ЛАМу їздили своїм ГАЗ-66 по всьому тодішньому Союзі й бачили багато цікавого. З найяскравіших розповідей:
Десь у Таджикистані (чи в Узбекистані) на дорозі голосувала місцева молодиця, просила підвезти до наступного кишлака. Уся така етнічна, в національному балахоні та шароварах, «па-русскі нє панімаєт». Помогли їй залізти у високу будку. Знаєте, як у ГАЗ-66 високо? Отож! Перед потрібним молодиці кишлаком рєбятам треба звернути в поле, взяти планову пробу. Звернули, стали. А молодиця вирішила, що вони звернули, щоб спаплюжити її жіночу честь, вистрибнула з будки, відбігла метрів двадцять, стягла аж на кісточки свої шальвари, присіла… і хутко нагатила велику купу. Рєбята роти пороззявляли, забули й пробу брати. А ханума з тієї купи долонею як зачерпне! І отим зачерпнутим - поміж ногами собі, поміж ногами. Намастила густенько своє пружне лоно - і стоїть, упевнена, що ніхто тепер не зазіхне. Вгадала.
Дуже ефективний метод захисту цноти виробила азійська традиція.
* * *
Одначе в іншому географічному районі подібна ситуація вирішилася цілком інакше.
Оранжевий ГАЗ-66 ЛАМу їздив по дорозі над Чорним морем біля Сочі. І так само їм проголосувала молодиця. Але вже «русская». Рєбята зупинились, погодилися підвезти. А дама була п’янюча в дим, і коли її підсаджували в будку - там метра півтора, не менше - від натуги… «абасралась».
- І що? - питаю.
- Дак тьі прєдстафь сєбє картіну! - радісно продовжував оповідач. - Закат, залатая солнєчна дарожка по марской ґладі, і в лучах захадящєва солнца вот еті два мудака по калєно в вадє моют в морє абасравшуюся блядь.
Дуржний регіт присудніх, зокрема й «етіх двух мудакоф».
- Атмьілі, а патом целую ночь в палаткє єб…лі!
Знову регіт, але «мудаки» вже протестують:
- Можно падумать, што тьі нє єб…л! Тьі тоже єб..л!
- Да бьіло дєло! - весело погоджується оповідач. - А єйньій муж да утра браділ вакруґ с тапаром і арал: «Натаха, тьі ґдє?! Зарублю, блядь!»
- Да, дабавлял нам острьіх ащущєній.
* * *
Рєбята приїжджали в Богуслав і на другий рік. Стояли в наметах на березі Росі зі своїм ГАЗом. Пили, гуляли, купалися. І якось їхній водій Льоша по п’яні вийшов серед ночі надвір похезати, натужився… І вмер. «Бува й таке», як писав Воннеґут.
На початку листопада так склалося, що я в тих вагончиках лишився один. І з нудьги пішов у центр - щось там мені було треба. Туди 8 км та назад під осіннім дощем по грязюці, обминаючи калюжі та вибоїни. Через кілька годин вертаюся і… Ба! Поміж вагончиками стоїть не жовтогарячого, а оранжевого, аж червоного кольору ГАЗ-66 з будкою, на якій написано: «Лаборатория атмосферного мониторинга». Уся мокра трава навколо, аж до самих країв галявини, рясно викладена пробами ґрунту, якимись інструментами, дозиметрами, скриньками, баночками, одягом, бланками, записами, рукавицями, торбинками, прошнурованими секретними журналами (тоді все, що стосувалось аварії на ЧАЕС, було секретне). А зверху сіється їдкий осінній дощ…
З мого вагончика долинає незрозумілий гамір. Заходжу. Сидять бородаті мужики, душ десять, і з криками квасять стаканами «водачку». Познайомився. Виявляється, вони з Москви, щойно проїхали з зони, де брали проби ґрунту. Ключа їм дав начальник гідрологічної бази, до якої були приписані наші вагончики. Після тяжкої праці в зоні москвичі вирішили розслабитися.
- А як же проби, інструменти, документи? Усе ж мокне під дощем, - питаю.
- Куда ано на хєр дєнєтса, - відповіли рєбята, наливаючи по наступному колу.
І тоді я вкотре зрозумів, чого Рассія нєпанятна чужезємним мудрєцам…
* * *
Рєбята з ЛАМу їздили своїм ГАЗ-66 по всьому тодішньому Союзі й бачили багато цікавого. З найяскравіших розповідей:
Десь у Таджикистані (чи в Узбекистані) на дорозі голосувала місцева молодиця, просила підвезти до наступного кишлака. Уся така етнічна, в національному балахоні та шароварах, «па-русскі нє панімаєт». Помогли їй залізти у високу будку. Знаєте, як у ГАЗ-66 високо? Отож! Перед потрібним молодиці кишлаком рєбятам треба звернути в поле, взяти планову пробу. Звернули, стали. А молодиця вирішила, що вони звернули, щоб спаплюжити її жіночу честь, вистрибнула з будки, відбігла метрів двадцять, стягла аж на кісточки свої шальвари, присіла… і хутко нагатила велику купу. Рєбята роти пороззявляли, забули й пробу брати. А ханума з тієї купи долонею як зачерпне! І отим зачерпнутим - поміж ногами собі, поміж ногами. Намастила густенько своє пружне лоно - і стоїть, упевнена, що ніхто тепер не зазіхне. Вгадала.
Дуже ефективний метод захисту цноти виробила азійська традиція.
* * *
Одначе в іншому географічному районі подібна ситуація вирішилася цілком інакше.
Оранжевий ГАЗ-66 ЛАМу їздив по дорозі над Чорним морем біля Сочі. І так само їм проголосувала молодиця. Але вже «русская». Рєбята зупинились, погодилися підвезти. А дама була п’янюча в дим, і коли її підсаджували в будку - там метра півтора, не менше - від натуги… «абасралась».
- І що? - питаю.
- Дак тьі прєдстафь сєбє картіну! - радісно продовжував оповідач. - Закат, залатая солнєчна дарожка по марской ґладі, і в лучах захадящєва солнца вот еті два мудака по калєно в вадє моют в морє абасравшуюся блядь.
Дуржний регіт присудніх, зокрема й «етіх двух мудакоф».
- Атмьілі, а патом целую ночь в палаткє єб…лі!
Знову регіт, але «мудаки» вже протестують:
- Можно падумать, што тьі нє єб…л! Тьі тоже єб..л!
- Да бьіло дєло! - весело погоджується оповідач. - А єйньій муж да утра браділ вакруґ с тапаром і арал: «Натаха, тьі ґдє?! Зарублю, блядь!»
- Да, дабавлял нам острьіх ащущєній.
* * *
Рєбята приїжджали в Богуслав і на другий рік. Стояли в наметах на березі Росі зі своїм ГАЗом. Пили, гуляли, купалися. І якось їхній водій Льоша по п’яні вийшов серед ночі надвір похезати, натужився… І вмер. «Бува й таке», як писав Воннеґут.