По мотивам вчорашнього свята
Минулий день журналіста я святкував у КПЗ. Цього року я зустрічаю професійне свято у статусі фрілансера. Втім, це мене не надто засмучує.
Два роки в журналістиці пройшли дуже швидко, і накопичили багато суперечливих вражень. За цей час я встиг попрацювати в жанрі есеїстики, друкувався в журналах, спробував себе у жовтій пресі, працював у щоденних газетах та інформаційних проектах. Мабуть, єдина цілина, котру ще можна розпахати - це телебачення. Подивимось.
Але сьогодні я, насправді, хотів би подякувати людям, котрі навчили мене всьому, що я вмію у професії. Їх троє: Вова Задирака, Саша Бурд і Юля Мак-Гаффі. Завдяки цим людям, з котрими мені пощастило працювати, я маю уявлення, як робляться медіа.
Та попри все, розчарування у професії постійно накопичуються. Мені хочеться дезертирувати. Але єдине, що я вмію - бити пальцями по клавіатурі. Втікати немає куди, і, зрештою, це не варіант.
Колеги, всіх з учорашнім святом! Попереду цікаві часи.
Два роки в журналістиці пройшли дуже швидко, і накопичили багато суперечливих вражень. За цей час я встиг попрацювати в жанрі есеїстики, друкувався в журналах, спробував себе у жовтій пресі, працював у щоденних газетах та інформаційних проектах. Мабуть, єдина цілина, котру ще можна розпахати - це телебачення. Подивимось.
Але сьогодні я, насправді, хотів би подякувати людям, котрі навчили мене всьому, що я вмію у професії. Їх троє: Вова Задирака, Саша Бурд і Юля Мак-Гаффі. Завдяки цим людям, з котрими мені пощастило працювати, я маю уявлення, як робляться медіа.
Та попри все, розчарування у професії постійно накопичуються. Мені хочеться дезертирувати. Але єдине, що я вмію - бити пальцями по клавіатурі. Втікати немає куди, і, зрештою, це не варіант.
Колеги, всіх з учорашнім святом! Попереду цікаві часи.