Скромна чарівність середнього класу
Надумавшись прочитати одну філософську статтю, я зайшов до кав’ярні. За кухоль пива довелось викласти останній кеш, що був у мене в кишені. Залишку вистачало хіба що на жетон в метро. Офіціантка принесла замовлення, і я занурився у своє чтиво.
За півгодини, коли статтю було вже майже подужано, до моєї скромної персони проявили цікавість дівчата з сусіднього столика. Ми заговорили. Першим ділом вони рішуче заявили, що належать до касти менеджерів середньої ланки. «Ми - представники середнього класу», - не без гордощів заявила одна. Друга скромно кивнула.
Наша розмова тривала вже хвилин 15. Дівчата розповідали, що тільки-но повернулись з Єгипту, а в Шарм-еель-Шейху вони ледь не живуть. Слухаючи все це я лише злегка посміхався - послухати про яппі-лайфстайл у автентичному виконання мені доводиться не так часто (коло спілкування, знаєте, відрізняється).
Незабаром офіціантка оголосила, що кав’ярня зачиняється, і побажала всім хорошого вечора. «Ходім кудись в інше місце посидимо», - запропонували менеджери. Я не заперечував. Доки ми йшли до іншого бару вони ще натхненніше розповідали про офісні будні, та нелегке життя у Єгипті.
Коли ми прийшли до пункту призначення, менеджери не зволікаючи замовили собі пиво. «А Ви щось замовляєте?», - поцікавився офіціант. «Ні, вибачте, у мене вже немає готівки. Дівчата вже собі замовили». - відказав я. В цей момент співрозмовниці замовкли і переглянулись.
- Ну-ну! І що ти будеш робити далі?! - несподівано запитала одна.
- Нічого не буду. Робитиму те ж, що й до того. Розмовлятиму.
- Ха! Подивимось, як у тебе це вийде!
Я зрозумів про що йдеться. «Спілкувались» ми не більше п’яти хвилин. Кожне їх запитання, кожна відповідь і репліка були наче виклик. Мені вирішили показати, де моє місце. Нету ножек - нету мультиков. Будь-які спроби перевести розмову в нормальне русло були одразу торпедовані. Після цього я забрався геть, дивитись на їхні пики було все огидніше.
Коли я бачу, як мені «вказують місце» лише тому що кеш є вичерпним ресурсом, я розумію, що щось не так. Серйозно не так. Немає нічого зазорного в тому, щоб заробляти пристойні гроші на престижній роботі. Так само, як і в тому, щоб їсти суші та їздити на таксі. Ганебною є ідентичність: «Ми представники середнього класу». Решта - бидло, невдахи, ніщєброди. Ганебною є позиція зверхності.
І справа навіть не в двох баблоцентричних дівках. Вони лише продукт суспільства - буття визначає свідомість. Мені плювати на те, що ці люди не зможуть відрізнити термін «буття» від «свідомості». Але мені не все одно, яку взаємодію із світом вони практикують. І найстрашніше, що у столиці таких «дзюб» стає все більше. Коли я бачу все це, я розумію, що суспільство охопила гангрена. І саме тому все більше схиляюсь до хірургічного втручання. Чим швидше, тим краще. Бо, як то кажуть, «організм може здохнуть».
За півгодини, коли статтю було вже майже подужано, до моєї скромної персони проявили цікавість дівчата з сусіднього столика. Ми заговорили. Першим ділом вони рішуче заявили, що належать до касти менеджерів середньої ланки. «Ми - представники середнього класу», - не без гордощів заявила одна. Друга скромно кивнула.
Наша розмова тривала вже хвилин 15. Дівчата розповідали, що тільки-но повернулись з Єгипту, а в Шарм-еель-Шейху вони ледь не живуть. Слухаючи все це я лише злегка посміхався - послухати про яппі-лайфстайл у автентичному виконання мені доводиться не так часто (коло спілкування, знаєте, відрізняється).
Незабаром офіціантка оголосила, що кав’ярня зачиняється, і побажала всім хорошого вечора. «Ходім кудись в інше місце посидимо», - запропонували менеджери. Я не заперечував. Доки ми йшли до іншого бару вони ще натхненніше розповідали про офісні будні, та нелегке життя у Єгипті.
Коли ми прийшли до пункту призначення, менеджери не зволікаючи замовили собі пиво. «А Ви щось замовляєте?», - поцікавився офіціант. «Ні, вибачте, у мене вже немає готівки. Дівчата вже собі замовили». - відказав я. В цей момент співрозмовниці замовкли і переглянулись.
- Ну-ну! І що ти будеш робити далі?! - несподівано запитала одна.
- Нічого не буду. Робитиму те ж, що й до того. Розмовлятиму.
- Ха! Подивимось, як у тебе це вийде!
Я зрозумів про що йдеться. «Спілкувались» ми не більше п’яти хвилин. Кожне їх запитання, кожна відповідь і репліка були наче виклик. Мені вирішили показати, де моє місце. Нету ножек - нету мультиков. Будь-які спроби перевести розмову в нормальне русло були одразу торпедовані. Після цього я забрався геть, дивитись на їхні пики було все огидніше.
Коли я бачу, як мені «вказують місце» лише тому що кеш є вичерпним ресурсом, я розумію, що щось не так. Серйозно не так. Немає нічого зазорного в тому, щоб заробляти пристойні гроші на престижній роботі. Так само, як і в тому, щоб їсти суші та їздити на таксі. Ганебною є ідентичність: «Ми представники середнього класу». Решта - бидло, невдахи, ніщєброди. Ганебною є позиція зверхності.
І справа навіть не в двох баблоцентричних дівках. Вони лише продукт суспільства - буття визначає свідомість. Мені плювати на те, що ці люди не зможуть відрізнити термін «буття» від «свідомості». Але мені не все одно, яку взаємодію із світом вони практикують. І найстрашніше, що у столиці таких «дзюб» стає все більше. Коли я бачу все це, я розумію, що суспільство охопила гангрена. І саме тому все більше схиляюсь до хірургічного втручання. Чим швидше, тим краще. Бо, як то кажуть, «організм може здохнуть».