Клітчаста торба
Автобус зупиняється точнісінько біля мене, відчиняє двері, один крок - і я всередині, але не в салоні. Прохід перекритий стіною червоних і синіх клітинок, і одразу не зрозуміло, як її обминути. Колись ці пластикові велетні були масовим явищем. Всі щось перевозили, всі чимось намагалися торгувати, тягали на собі ці торби в клітинку, поки вони не стали ознакою часу і об`єктом жартів, і ще трохи після того. Тепер важко пригадати, коли доводилося бачити таку востаннє. Ще важче уявити, що може перевозити жінка, яку одразу і не побачиш за цією торбиною. Темний пуховик, тепла плетена шапка. Можливо, вона працює на базарі, розносить каву і до кави, для цього торба може згодитися. Вона стоїть, тримається за поручень. Рука невелика, але міцна, мабуть, звикла до праці і носіння важких сумок.
Жінка змінює положення, розтискає руку, ніби навмисно демонструє свіжий, охайний і яскравий манікюр. Пальці з довгими кораловими нігтями поправляють волосся, що вибилося з-під шапки. Рухи впевнені, повільні, вона повертає голову і кліпає не віями, а віялами, які сягають мало не лоба. Макіяж стриманий, спроби приховати вік досить вдалі. Оглядається на вікна, чи не її зупинка. Ні, ринок - це не її зупинка, та і що там робити о другій годині. Наступна - вокзал, і трапляється, що люди щось комусь передають в таких величезних торбах, а може, і мандрують з ними, якщо, припустимо, зламалася валіза. Ми прямуємо повз вокзальну площу без зупинки. Жінка обертається до іншого вікна, і тепер видно, яке в неї легке взуття і тонкі колготки, зовсім не для зимових мандрів. І не для автобусів і, тим більше, не для клітчастих торбин.
Та це і не її торба, хтось із пасажирів її поставив у проході, а маленька доглянута жінка випадково опинилася поруч. Клітчастий монстр, напевне, дуже важкий, і таке тендітне створіння не зможе і зрушити його з місця. А хіба можливо волочити його і постійно поправляти то шапочку, то пасмо волосся, то застібку куртки? На кінцевій модна пані вистрибує першою, обертається на сходинках і підхоплює клітчасту торбу однієї рукою. Та злітає, мов зовсім порожня. Жінка швидко перебирає підборами по засніженому тротуару, руку довелося зігнути, щоб торба не волочилася по снігу. Клітинки рухаються як живі, вона під зав`язку заповнена спогадами, минулим, повітрям змін, передчуттями і зрадами, невирішеними питаннями, дитячими страхами і образами. Доводиться всюди носити її з собою, до цього звикаєш, це не важко, хоча іноді дуже незручно. Щось заважає вдягтися по погоді, вийти на вокзалі, придбати квиток і лишити і торбу, і все, що в ній.
Жінка змінює положення, розтискає руку, ніби навмисно демонструє свіжий, охайний і яскравий манікюр. Пальці з довгими кораловими нігтями поправляють волосся, що вибилося з-під шапки. Рухи впевнені, повільні, вона повертає голову і кліпає не віями, а віялами, які сягають мало не лоба. Макіяж стриманий, спроби приховати вік досить вдалі. Оглядається на вікна, чи не її зупинка. Ні, ринок - це не її зупинка, та і що там робити о другій годині. Наступна - вокзал, і трапляється, що люди щось комусь передають в таких величезних торбах, а може, і мандрують з ними, якщо, припустимо, зламалася валіза. Ми прямуємо повз вокзальну площу без зупинки. Жінка обертається до іншого вікна, і тепер видно, яке в неї легке взуття і тонкі колготки, зовсім не для зимових мандрів. І не для автобусів і, тим більше, не для клітчастих торбин.
Та це і не її торба, хтось із пасажирів її поставив у проході, а маленька доглянута жінка випадково опинилася поруч. Клітчастий монстр, напевне, дуже важкий, і таке тендітне створіння не зможе і зрушити його з місця. А хіба можливо волочити його і постійно поправляти то шапочку, то пасмо волосся, то застібку куртки? На кінцевій модна пані вистрибує першою, обертається на сходинках і підхоплює клітчасту торбу однієї рукою. Та злітає, мов зовсім порожня. Жінка швидко перебирає підборами по засніженому тротуару, руку довелося зігнути, щоб торба не волочилася по снігу. Клітинки рухаються як живі, вона під зав`язку заповнена спогадами, минулим, повітрям змін, передчуттями і зрадами, невирішеними питаннями, дитячими страхами і образами. Доводиться всюди носити її з собою, до цього звикаєш, це не важко, хоча іноді дуже незручно. Щось заважає вдягтися по погоді, вийти на вокзалі, придбати квиток і лишити і торбу, і все, що в ній.