(no subject)
Колись ми йшли цією маленькою вуличкою опівночі, лихтарі вже погасили, а може вони взагалі тоді не світили, вже не пригадати. Була ніч і ми побачили зоряне небо. Їх було так багато, повне небо сяючих зірок, здавалося, можна підстрибнути і доторкнутися до цього казкового сяйва. Коли небо вкрите зорями, можна побачити, що це дійсно купол, велетенська сфера, що огортає землю, хоча насправді в нього немає ні країв, ні берегів, тільки світло зірок, що сяє, мерхтить і переміщує нас у середину іграшкової кулі, в якій сипиться сніг, якщо її потрусити. Ми стоїмо там, задравши голови, зірки і сніжинки - наши співрозмовники і співучасники, вони згодні розповісти всі свої таємниці і приховати наші.
Сьогодні вуличка та сама, в таких місцях не часто щось змінюється, щоправда ліхтарі горять. Вони висвітлюють купи посохлого і вже примезлого листя. Холодний вітер збирає його в клубки, крутить і кидає на дорогу. Разом з пожовклим листям летять зім`яті одноразові стаканчики, пакет від чіпсів наче намагається вальсувати, але сили вітру недостатньо і він знеможено падає. Це все, що я бачу.
Сьогодні вуличка та сама, в таких місцях не часто щось змінюється, щоправда ліхтарі горять. Вони висвітлюють купи посохлого і вже примезлого листя. Холодний вітер збирає його в клубки, крутить і кидає на дорогу. Разом з пожовклим листям летять зім`яті одноразові стаканчики, пакет від чіпсів наче намагається вальсувати, але сили вітру недостатньо і він знеможено падає. Це все, що я бачу.