Україно-польські труднощі
Якуб Логінов про взаємини України з Польщею, непорозуміння, які виникають, їхні причини і наслідки. Деякі висновки є суперечливими, а рекомендації несприятливими. Проте думка людини, яка щиро намагається налаштовувати зв`язки між двома країнами вже тривалий час, варта уваги.
Антиукраїнські настрої були завжди, однак раніше були лідери, які їх тонували
Ще недавно поляки емоційно і щиро підтримували український Євромайдан, організували (і надалі організують) гуманітарну допомогу для Майдану і АТО, приймали поранених і організували відпочинок для дітей Небесної сотні. Сьогодні Сейм переважною більшістю голосів приймає антиукраїнську постанову про Волинську трагедію, в якій звинувачує Україну в усьому, не вбачаючи ні грама польської вини у цій трагедії (наприклад політика колонізації українських земель). Звідки цей поворот? Що такого сталося, що поляки, здавалося б, змінили свою позицію на 180 градусів?
Причин такого становища декілька. Давайте спробую пояснити окремі чинники по пунктах.
По-перше: це не так, що раніше антиукраїнські і імперські настрої серед польського суспільства були відсутні, а зараз вони з'явилися. Вони були завжди. І завжди так думали, скажімо, якісь 20% польського суспільства.
Різниця в тому, що досі це 20%, назвімо їх умовно “україноскептиків” вдавалося якось контролювати. Велику роль у цьому відігрівала польська еліта - як політики, так і інтелектуали чи журналісти, котрі прояснювали їм, що варто сховати ці антиукраїнські настрої до кишені, бо Польща мусить зі стратегічних причин дружити з Україною. Проти Росії, звісно. Адже страх перед Росією була сильнішою, ніж евентуальне почуття кривди за Волинську трагедію.
Україноскептичні настрої присутні в різних партіях, з Громадянською платформою і лівими включно, але вони найбільш притаманні польській правиці. Те, що про них досі не було чути - це заслуга сильних авторитетних лідерів, які вміли прояснити своїм прихильникам, що про Волинську трагедію краще так багато не говорити в ім'я примирення зі “стратегічним партнером” - Україною.
З лівого боку такі сигнали постійно відправляв колишній президент Александер Кваснєвський, а до електорату правих успішно апелював покійний президент Лех Качинський. Для нього примирення і союз з Україною був абсолютним пріоритетом. На жаль, для його брата, а ниші - неформального і фактичного “надпрезидента” Польщі Ярослава Качинського, це правило вже не діє.
Притому сказати, що Ярослав Качинський є антиукраїнський, було б неправдою. Він перш за все щиро ненавидіть Росію і здає собі справу з того, що Україна є надійним “буфором” у протистоянні з Москвою (і з його точки зору - нічим більшим). При цьому в Ярослава Качинського, не має тієї симпатії до України, яка була притаманна його покійному брату, а іншим колишнім президентам: Броніславу Коморовському чи Олександру Кваснєвському. Для Ярослава Качинського, але також для Дональда Туска і Радослава Сікорського, допомога Україні ніколи не була самоціллю і вони завжди були готові Україною пожертвувати, якщо так виникало з поточних політичних калькуляцій. Прикладом цього - нинішня політика Ярослава Качинського та політика уряду Дональда Туска у 2007-2013 роках, коли він проводив разом із міністром закордонних справ Радославом Сікорським політику “нормалізації” відносин з Росією.
Від декількох років до цього дійшов ще один чинник: армія платних російських тролів, які масово пишуть у польському інтернеті антиукраїнські і проросійські коментарі. Така діяльність розпочалася ще давно до Майдану, я про це пам'ятаю ще з давніх років - наприклад 2005 чи 2007. А після Майдану ця діяльність тільки підсилилася. Від десяти років неважливо який текст про Україну б в польському інтернеті не з'явився, можна було прочитати під ним безліч коментарів у стилі: “знову ці бандерівці”, “давайте не будемо дружити з українцями, бо вони всі антипольські і ставлять пам'ятники антипольському вбивці Степану Бандері” і таке подібне. І так постійно, нон стоп, протягом 10 років, а може навіть довше. Українці = бандерівці, Бандера = вбивця поляків, Бандера = Волинська трагедія. Отакі асоціації мали у поляків угрунтуватися - таке було завдання російської пропаганди. Як бачимо - вони виконали це завдання успішно.
Отже, тепер вже пізно прояснювати полякам, що українці славлять Бандеру не з огляду на те, що вони хочуть цим докорити полякам, але культ УПА має швидше за все антиросійський вимір. Про це треба було переконувати в 2004 чи 2005 році. Зараз вже пізно - поляки в це звичайно не повірять.
І наступний чинник: ще донедавна партія Ярослава Качинського “Право і справедливість” мала монополію на праву частину політичного спектра. “Кресові” і націоналістичні середовища були тільки однією із фракцій, які так чи інакше будуть голосувати на ПіС і братів Качинських, а тому їх можна було легко контролювати, апелювати до них, що краще українцям таки пробачити Волинь, оскільки справжній ворог - Росія. Саме так робив Лех Качинський, а коли його не стало - багато інших політиків, з Ярославом Качинським включно (до часу).
В 2014 році все змінилося - на правиці виросла конкуренція для ПіС, яка не визнає аксіоми “Росія - ворог Польщі”. А навпаки, готова з Росією домовитися проти України, так як це робив їхній ідол - довоєнний лідер ендеції Роман Дмовський. Йдеться про проросійського і антиєвропейського політика Януша Корвіна-Мікке, який у 2014 році став євродепутатом та про нову парламентську фракцію Рух Кукіз-15 Павла Кукіза, який має у своїх рядах проросійських націоналістів.
Ось і тепер Ярослав Качинський не має такого комфорту, як колись - не може вже сказати, що Волинська трагедія не має значення і що не треба про неї стільки говорити. Адже в такому разі електорат відпливе до Кукіза та Корвіна, які можуть розраховувати на підтримку з Москви (особливо Корвін-Мікке, бо Павел Кукіз це, швидше за все, “корисний ідіот”). Це і є просте політичне прояснення, чому партія Качинського проголосувала антиукраїнську постанову щодо Волині. І якщо питаєте, чи є шанс її скасувати в ім'я добрих відносин з Росією, скажу чесно: ні. Це в нинішньому Сеймі (тобто до 2019 року) абсолютно неможливо, що не означає, що треба на Польщу ображатись - адже Кукіз, Корвін і Качинський це ще не вся Польща.
Поляки втомлені Україною і відсутністю реформ над Дніпром
Отже, ми вже прояснили ситуацію з радикальними “україноскептиками”, тобто націоналістами, особами з імперським мисленням, прихильниками гасел типу “польський Львів”. Як я вже написав, ця група “польських нациків” чи швидше за все “імперіалістів” - це всього 15-20%. Це переважно всяки гопники і тітушки, польською - kibole i dresiarze. Вони радше не грішать інтелектом, однак становлять доволі важливу сіру масу, від якої залежить, чи партія “Право і справедливість” буде мати (як сьогодні) абсолютну більшість місць у парламенті, чи ні.
Ну добре, а що з рештою поляків? Чи можна сказати, що прихильники нинішньої опозиції (ліберальних партій Громадянська платформа і “Сучасна”) - це особи, які мають проукраїнські симпатії?
На жаль, не зовсім. Таких свідомих проукраїнських поляків, адвокатів України, відносно мало - не більше, ніж 10%. Хоча це середовище досить впливове, це журналісти, політики, інтелектуали, лідери суспільної думки і тому може здаватися, що таких осіб є значно більше.
Натомість переважна більшість поляків, якесь 60% - це особи, яким Україна в принципі байдужа (ніколи тут не були або були раз у житті на екскурсії у Львові), але які є потенційними симпатиками України. Хоча за інших обставин ця симпатія може закінчитись.
Це люди, які симпатизують Україні коли бачать, що Україна - це не, як вони думали раніше, “совок” чи “така друга Росія”, але нормальна, цікава, центральноєвропейська держава, “така як ми”, “щось як Словаччина чи Чехія”. Головне в їхньому відношенні до України є побачити, що Україна - не Росія. Що українці - не російськомовні, але мають власну мову, яка звучить трохи так як словацька і яку можна з нею (словацькою мовою) переплутати (дуже часто такі ситуації траплялися - наприклад поляки думали, що пісня україномовного гурту “Еней”, яка починалася зі слів: “Добрий день, тут моє радіо” - це словацька або чеська мова). Симпатія до України зростає, коли ці люди побачать, що архітектура українських міст (Львова, Ужгорода, Чернівців) більш нагадує центральноєвропейські (словацькі, чеські), а не російські клімати. І що українці зривають з радянським минулим (як свого часу поляки) та йдуть рішуче на Захід: проводять реформи, ліквідують пам'ятники Леніну, змінюють міліцію на поліцію, віддають перевагу англійській і німецькій, а не російській мові і культурі.
Звідти і ентузіазм поляків, коли в Україні відбулася Помаранчева революція і Євромайдан. Поляки побачили в українцях себе самих з часів антикомуністичної революції “Солідарності” 80-тих та прозахідної трансформації 90-тих років. І водночас, падіння симпатій до України можна спостерігати в усіх цих випадках, коли ця частина поляків в Україні розчаровується. Коли вони доходять висновку, що може Україна не йде на Захід, не зриває з Росією, російською мовою та тамтешнім культурним простором, не проводить реформ, не бореться з корупцією. “Може, Україна не така як ми думали? Може, це неправда, що вони тужіють за реформами і тим, щоб так як ми стати частиною Заходу? Може вони надалі хочуть бути частиною російськомовного пострадянського простору, а нинішня війна - це тільки така тимчасова сварка усередині цього східного табору, а через 10 років вони помиряться і знов будуть разом, як країни колишньої Югославії? Якби було інакше, вони не говорили б російською, не слухали російських пісень, не дивилися російські фільми, запровадили б візовий режим з Росією, замість до Росії їздили б на заробітки до країн ЄС” - думають представники цієї групи, яка, ще раз повторю - не розбирається в тонкощах українських реалій і дивиться на Україну крізь призму досвіду польської боротьби з комунізмом і польської трансформації.
Як вийти з кризи?
Отже, як вийти з кризи польсько-українських відносин, що склалася?
Простих рішень тут не має. Але спробуймо.
По-перше - затиснути зуби, не звертати увагу на провокації і антиукраїнські заяви польського Сейму і зосередитись на реформах, боротьбі з корупцією і зростанні економіки. В тому числі шляхом експорту українських товарів до Польщі і ЄС. Це може звучить цинічно, але навіть запеклі вороги України будуть Україну шанувати, коли вона нарешті стане заможнішою, проведе реформи, наблизиться до Європи.
По-друге - слід переглянути історичну політику і подумати, яких героїв визнавати. Історичну гордість українців можна будувати на постаті Степана Бандери, що гарантує конфлікт з Польшею, Словаччиною і Чехією і на чому буде спекулювати Росія, а можна на постатях Тараса Шевченка, Івана Франка, Небесній сотні, героях АТО. Чудовий приклад того, що об'єднує - це участь української армії у недавньому святкуванні перемоги над Совєтами 15 серпня (День війська польського). Можна? Можна. Звісно, я не маю морального права говорити українцям, яких героїв визнавати, але як поляк можу висловлюватися про польських героїв. Отже, не тільки я, але і переважна більшість ліберальної частини польського суспільства абсолютно проти культу Романа Дмовського, попри те, що він - один із батьків польської незалежності в 1918 році. Але водночас він - антисеміта і людина, котра виступала проти України, яку я вважаю нашим союзником. І тому маючи на увазі те, що вшанування Дмовського буде оцінюватися в Україні негативно, ми абсолютно проти цього і обираємо собі інших героїв, яких в наших народах вистачає. Зрештою, я прихильник того, щоб меншу увагу звертати на політичних діячів пов'язаних із війною і повстаннями, а більшу - на заслужених діячів культури, науки і економіки. У цьому контексті хочу нагадати про постать Еугеніуша Квятковського, засновника Гдині, якому я б хотів поставити більше пам'ятників і назвати в його честь більше вулиць - в тому числі в Україні, де він також жив і працював.
По-третє - слід усвідомити роль російської пропаганди і російських інтернет-тролів у нинішньому конфлікті. Не піддаватися провокаціям, не ображатися на польський і український народ, а усвідомлювати те, що все це робиться навмисно, з доручення Кремля. Що зробиш - є тяжкий час і просто треба його прочекати і робити своє. Нам теж у Польщі не є легко з тим, що до влади дійшли люди з авторитарними амбіціями, а в парламенті сидять нацики з Національного руху (одна із фракцій в рамках Руху Павла Кукіза). Робимо своє і сподіваємося, що після виборів 2019 року таки політична ситуація буде кращою.
І по-четверте - треба нарешті зробити щось із цим патологічним кордоном, ліквідувати черги, навести лад і створити умови, щоб поляки і українці могли в цивілізований спосіб його перетинати і відвідувати сусідню країну. Чим більше польських туристів в Україні, тим менша сила антиукраїнської пропаганди і провокацій. Адже майже кожен поляк, котрий хоч раз побував особисто у Львові, Києві, Ужгороді чи Карпатах, повертався до Польщі захоплений Україною і ставав, так би мовити, “адвокатом України”. На жаль, наразі в Україну їздять дуже мало поляків, патологічний кордон до таких екскурсій знеохочує. Пора це змінити.
Якуб Логінов
http://porteuropa.eu/ua/poland/polityka/2336-zwidky-wzialysia-polsko-ukrajinski-konflikty
Антиукраїнські настрої були завжди, однак раніше були лідери, які їх тонували
Ще недавно поляки емоційно і щиро підтримували український Євромайдан, організували (і надалі організують) гуманітарну допомогу для Майдану і АТО, приймали поранених і організували відпочинок для дітей Небесної сотні. Сьогодні Сейм переважною більшістю голосів приймає антиукраїнську постанову про Волинську трагедію, в якій звинувачує Україну в усьому, не вбачаючи ні грама польської вини у цій трагедії (наприклад політика колонізації українських земель). Звідки цей поворот? Що такого сталося, що поляки, здавалося б, змінили свою позицію на 180 градусів?
Причин такого становища декілька. Давайте спробую пояснити окремі чинники по пунктах.
По-перше: це не так, що раніше антиукраїнські і імперські настрої серед польського суспільства були відсутні, а зараз вони з'явилися. Вони були завжди. І завжди так думали, скажімо, якісь 20% польського суспільства.
Різниця в тому, що досі це 20%, назвімо їх умовно “україноскептиків” вдавалося якось контролювати. Велику роль у цьому відігрівала польська еліта - як політики, так і інтелектуали чи журналісти, котрі прояснювали їм, що варто сховати ці антиукраїнські настрої до кишені, бо Польща мусить зі стратегічних причин дружити з Україною. Проти Росії, звісно. Адже страх перед Росією була сильнішою, ніж евентуальне почуття кривди за Волинську трагедію.
Україноскептичні настрої присутні в різних партіях, з Громадянською платформою і лівими включно, але вони найбільш притаманні польській правиці. Те, що про них досі не було чути - це заслуга сильних авторитетних лідерів, які вміли прояснити своїм прихильникам, що про Волинську трагедію краще так багато не говорити в ім'я примирення зі “стратегічним партнером” - Україною.
З лівого боку такі сигнали постійно відправляв колишній президент Александер Кваснєвський, а до електорату правих успішно апелював покійний президент Лех Качинський. Для нього примирення і союз з Україною був абсолютним пріоритетом. На жаль, для його брата, а ниші - неформального і фактичного “надпрезидента” Польщі Ярослава Качинського, це правило вже не діє.
Притому сказати, що Ярослав Качинський є антиукраїнський, було б неправдою. Він перш за все щиро ненавидіть Росію і здає собі справу з того, що Україна є надійним “буфором” у протистоянні з Москвою (і з його точки зору - нічим більшим). При цьому в Ярослава Качинського, не має тієї симпатії до України, яка була притаманна його покійному брату, а іншим колишнім президентам: Броніславу Коморовському чи Олександру Кваснєвському. Для Ярослава Качинського, але також для Дональда Туска і Радослава Сікорського, допомога Україні ніколи не була самоціллю і вони завжди були готові Україною пожертвувати, якщо так виникало з поточних політичних калькуляцій. Прикладом цього - нинішня політика Ярослава Качинського та політика уряду Дональда Туска у 2007-2013 роках, коли він проводив разом із міністром закордонних справ Радославом Сікорським політику “нормалізації” відносин з Росією.
Від декількох років до цього дійшов ще один чинник: армія платних російських тролів, які масово пишуть у польському інтернеті антиукраїнські і проросійські коментарі. Така діяльність розпочалася ще давно до Майдану, я про це пам'ятаю ще з давніх років - наприклад 2005 чи 2007. А після Майдану ця діяльність тільки підсилилася. Від десяти років неважливо який текст про Україну б в польському інтернеті не з'явився, можна було прочитати під ним безліч коментарів у стилі: “знову ці бандерівці”, “давайте не будемо дружити з українцями, бо вони всі антипольські і ставлять пам'ятники антипольському вбивці Степану Бандері” і таке подібне. І так постійно, нон стоп, протягом 10 років, а може навіть довше. Українці = бандерівці, Бандера = вбивця поляків, Бандера = Волинська трагедія. Отакі асоціації мали у поляків угрунтуватися - таке було завдання російської пропаганди. Як бачимо - вони виконали це завдання успішно.
Отже, тепер вже пізно прояснювати полякам, що українці славлять Бандеру не з огляду на те, що вони хочуть цим докорити полякам, але культ УПА має швидше за все антиросійський вимір. Про це треба було переконувати в 2004 чи 2005 році. Зараз вже пізно - поляки в це звичайно не повірять.
І наступний чинник: ще донедавна партія Ярослава Качинського “Право і справедливість” мала монополію на праву частину політичного спектра. “Кресові” і націоналістичні середовища були тільки однією із фракцій, які так чи інакше будуть голосувати на ПіС і братів Качинських, а тому їх можна було легко контролювати, апелювати до них, що краще українцям таки пробачити Волинь, оскільки справжній ворог - Росія. Саме так робив Лех Качинський, а коли його не стало - багато інших політиків, з Ярославом Качинським включно (до часу).
В 2014 році все змінилося - на правиці виросла конкуренція для ПіС, яка не визнає аксіоми “Росія - ворог Польщі”. А навпаки, готова з Росією домовитися проти України, так як це робив їхній ідол - довоєнний лідер ендеції Роман Дмовський. Йдеться про проросійського і антиєвропейського політика Януша Корвіна-Мікке, який у 2014 році став євродепутатом та про нову парламентську фракцію Рух Кукіз-15 Павла Кукіза, який має у своїх рядах проросійських націоналістів.
Ось і тепер Ярослав Качинський не має такого комфорту, як колись - не може вже сказати, що Волинська трагедія не має значення і що не треба про неї стільки говорити. Адже в такому разі електорат відпливе до Кукіза та Корвіна, які можуть розраховувати на підтримку з Москви (особливо Корвін-Мікке, бо Павел Кукіз це, швидше за все, “корисний ідіот”). Це і є просте політичне прояснення, чому партія Качинського проголосувала антиукраїнську постанову щодо Волині. І якщо питаєте, чи є шанс її скасувати в ім'я добрих відносин з Росією, скажу чесно: ні. Це в нинішньому Сеймі (тобто до 2019 року) абсолютно неможливо, що не означає, що треба на Польщу ображатись - адже Кукіз, Корвін і Качинський це ще не вся Польща.
Поляки втомлені Україною і відсутністю реформ над Дніпром
Отже, ми вже прояснили ситуацію з радикальними “україноскептиками”, тобто націоналістами, особами з імперським мисленням, прихильниками гасел типу “польський Львів”. Як я вже написав, ця група “польських нациків” чи швидше за все “імперіалістів” - це всього 15-20%. Це переважно всяки гопники і тітушки, польською - kibole i dresiarze. Вони радше не грішать інтелектом, однак становлять доволі важливу сіру масу, від якої залежить, чи партія “Право і справедливість” буде мати (як сьогодні) абсолютну більшість місць у парламенті, чи ні.
Ну добре, а що з рештою поляків? Чи можна сказати, що прихильники нинішньої опозиції (ліберальних партій Громадянська платформа і “Сучасна”) - це особи, які мають проукраїнські симпатії?
На жаль, не зовсім. Таких свідомих проукраїнських поляків, адвокатів України, відносно мало - не більше, ніж 10%. Хоча це середовище досить впливове, це журналісти, політики, інтелектуали, лідери суспільної думки і тому може здаватися, що таких осіб є значно більше.
Натомість переважна більшість поляків, якесь 60% - це особи, яким Україна в принципі байдужа (ніколи тут не були або були раз у житті на екскурсії у Львові), але які є потенційними симпатиками України. Хоча за інших обставин ця симпатія може закінчитись.
Це люди, які симпатизують Україні коли бачать, що Україна - це не, як вони думали раніше, “совок” чи “така друга Росія”, але нормальна, цікава, центральноєвропейська держава, “така як ми”, “щось як Словаччина чи Чехія”. Головне в їхньому відношенні до України є побачити, що Україна - не Росія. Що українці - не російськомовні, але мають власну мову, яка звучить трохи так як словацька і яку можна з нею (словацькою мовою) переплутати (дуже часто такі ситуації траплялися - наприклад поляки думали, що пісня україномовного гурту “Еней”, яка починалася зі слів: “Добрий день, тут моє радіо” - це словацька або чеська мова). Симпатія до України зростає, коли ці люди побачать, що архітектура українських міст (Львова, Ужгорода, Чернівців) більш нагадує центральноєвропейські (словацькі, чеські), а не російські клімати. І що українці зривають з радянським минулим (як свого часу поляки) та йдуть рішуче на Захід: проводять реформи, ліквідують пам'ятники Леніну, змінюють міліцію на поліцію, віддають перевагу англійській і німецькій, а не російській мові і культурі.
Звідти і ентузіазм поляків, коли в Україні відбулася Помаранчева революція і Євромайдан. Поляки побачили в українцях себе самих з часів антикомуністичної революції “Солідарності” 80-тих та прозахідної трансформації 90-тих років. І водночас, падіння симпатій до України можна спостерігати в усіх цих випадках, коли ця частина поляків в Україні розчаровується. Коли вони доходять висновку, що може Україна не йде на Захід, не зриває з Росією, російською мовою та тамтешнім культурним простором, не проводить реформ, не бореться з корупцією. “Може, Україна не така як ми думали? Може, це неправда, що вони тужіють за реформами і тим, щоб так як ми стати частиною Заходу? Може вони надалі хочуть бути частиною російськомовного пострадянського простору, а нинішня війна - це тільки така тимчасова сварка усередині цього східного табору, а через 10 років вони помиряться і знов будуть разом, як країни колишньої Югославії? Якби було інакше, вони не говорили б російською, не слухали російських пісень, не дивилися російські фільми, запровадили б візовий режим з Росією, замість до Росії їздили б на заробітки до країн ЄС” - думають представники цієї групи, яка, ще раз повторю - не розбирається в тонкощах українських реалій і дивиться на Україну крізь призму досвіду польської боротьби з комунізмом і польської трансформації.
Як вийти з кризи?
Отже, як вийти з кризи польсько-українських відносин, що склалася?
Простих рішень тут не має. Але спробуймо.
По-перше - затиснути зуби, не звертати увагу на провокації і антиукраїнські заяви польського Сейму і зосередитись на реформах, боротьбі з корупцією і зростанні економіки. В тому числі шляхом експорту українських товарів до Польщі і ЄС. Це може звучить цинічно, але навіть запеклі вороги України будуть Україну шанувати, коли вона нарешті стане заможнішою, проведе реформи, наблизиться до Європи.
По-друге - слід переглянути історичну політику і подумати, яких героїв визнавати. Історичну гордість українців можна будувати на постаті Степана Бандери, що гарантує конфлікт з Польшею, Словаччиною і Чехією і на чому буде спекулювати Росія, а можна на постатях Тараса Шевченка, Івана Франка, Небесній сотні, героях АТО. Чудовий приклад того, що об'єднує - це участь української армії у недавньому святкуванні перемоги над Совєтами 15 серпня (День війська польського). Можна? Можна. Звісно, я не маю морального права говорити українцям, яких героїв визнавати, але як поляк можу висловлюватися про польських героїв. Отже, не тільки я, але і переважна більшість ліберальної частини польського суспільства абсолютно проти культу Романа Дмовського, попри те, що він - один із батьків польської незалежності в 1918 році. Але водночас він - антисеміта і людина, котра виступала проти України, яку я вважаю нашим союзником. І тому маючи на увазі те, що вшанування Дмовського буде оцінюватися в Україні негативно, ми абсолютно проти цього і обираємо собі інших героїв, яких в наших народах вистачає. Зрештою, я прихильник того, щоб меншу увагу звертати на політичних діячів пов'язаних із війною і повстаннями, а більшу - на заслужених діячів культури, науки і економіки. У цьому контексті хочу нагадати про постать Еугеніуша Квятковського, засновника Гдині, якому я б хотів поставити більше пам'ятників і назвати в його честь більше вулиць - в тому числі в Україні, де він також жив і працював.
По-третє - слід усвідомити роль російської пропаганди і російських інтернет-тролів у нинішньому конфлікті. Не піддаватися провокаціям, не ображатися на польський і український народ, а усвідомлювати те, що все це робиться навмисно, з доручення Кремля. Що зробиш - є тяжкий час і просто треба його прочекати і робити своє. Нам теж у Польщі не є легко з тим, що до влади дійшли люди з авторитарними амбіціями, а в парламенті сидять нацики з Національного руху (одна із фракцій в рамках Руху Павла Кукіза). Робимо своє і сподіваємося, що після виборів 2019 року таки політична ситуація буде кращою.
І по-четверте - треба нарешті зробити щось із цим патологічним кордоном, ліквідувати черги, навести лад і створити умови, щоб поляки і українці могли в цивілізований спосіб його перетинати і відвідувати сусідню країну. Чим більше польських туристів в Україні, тим менша сила антиукраїнської пропаганди і провокацій. Адже майже кожен поляк, котрий хоч раз побував особисто у Львові, Києві, Ужгороді чи Карпатах, повертався до Польщі захоплений Україною і ставав, так би мовити, “адвокатом України”. На жаль, наразі в Україну їздять дуже мало поляків, патологічний кордон до таких екскурсій знеохочує. Пора це змінити.
Якуб Логінов
http://porteuropa.eu/ua/poland/polityka/2336-zwidky-wzialysia-polsko-ukrajinski-konflikty