Сань Мао. Босий янгол (частина друга)
Наша пісня гарна й нова. продовжуємо.
Босий янгол - історія взуття, або вічна Єва
Коли ми навчалися в молодшій школі, моя сестра була в третьому класі, а я тільки пішла до першого. Більшість наших однокласників не носила взуття, через що я їм шалено заздрила. Кожного дня після уроків, підмітаючи підлогу в класі, я теж знімала взуття й шкарпетки і складала їх до ранця. Я насолоджувалася дорогою до класу, несучи відро з водою, з якого зі стукотом крапала вода. Після того, повільно, без поспіху, повертаючись додому по дорозі вкритій попелом і курячим послідом, я не насмілювалася взутися. Недалеко від дому, зправа від вулиці Розквітлої орхідеї, протікала невеличка річечка. Там я сідала, мила ноги, насухо витирала їх спідницею і тільки потім вдягала шкарпетки та взуття і вся чистенька і охайненька йшла додому стати перед очі матері.
В молодшій школі ми найчастіше носили білі тенісні туфлі. Тоді я доволі серйозно ставилася до свого зовншінього вигляду, тому тенісні туфлі часто пралися. Начисто виправши, їх ще посипали спеціальним порошком для взуття. Коли вони висихали на сонці, то сяяли яскравіше за сніг. Вони вдягалися на білі шкарпетки - виглядало дуже охайно і гарно. Таким було в ті часи моє взуття, дорога до школи була все та сама. В моєму малесенькому світі крім дому та школи я більше ні з чим не зтикалася. Метушливість і складність суспільного життя, зміни в людському житті, радощі і страждання - про це я могла дізнатися хіба що з книжок. Моє життя тоді було як ті тенісні туфлі - чисте і білосніжне.
Тенісні туфлі теж з тканини, а всі речі з тканини ближчі до природи і носити їх комфортніше. Потім, незрозуміло чому, всі почали раптом носити шкіряне взуття і навіть дітей це не оминуло. Коли я виходила з дому в тенісних туфлях мати завжди питала мене:
- Чому не вдягаєш шкіряні? Потім вже замалі будуть.
Моя відповідь як завжди була незмінною:
- Нові туфлі ноги натирають. До того ж, якщо взую нові, то обов’язково піде дощ.
В часи юнацтва я була відлюдькуватою і дуже самотньою. Читала книги, сидячи за високими стінами тихого будинку в японському стилі. Я рідко виходила з дому, в мене не було друзів. Єдиною моєю радістю було зануритися по самі вуха в «поглинання» своїх улюбленних книжок. Тоді у мене розвинувся сильний комплекс неповноцінності. Коли збиралися мої рідні та близькі, я уникала їхньої компанії. Згадуючи ті похмурі часи, коли я не мала ані почуття власної гідності, ані життєвого шляху, я ніяк не можу пригадати якого фасону і якого кольору взуття я носила тоді. Людині, яка не має власного шляху, ні до чого взуття.
Я пригадую своє взуття тільки в той час коли мені було вже 16 років. Тоді я почала займатися малюванням в студії вчителя Ґу Фушена. Ходила туди два рази на тиждень. Зустріч із цим наставником змінила моє життя. Я потроху віднайшла надію, я ніби побачила сонячне світло і густий туман довкола мене поволі розсіявся. Моя душа наче отямилася від тяжкого сну і знову відчула радість існування.
Одного разу мати повела нас до давнього друга батька, дядечка Чжена, на його взуттєву фабрику пошити на замовлення шкіряні туфлі. Старша сестра обрала для себе чорні лакові туфлі. Я в той час носила дуже скромний і невиразний одяг. Така собі сіренька дівчинка. Але неочікувано для всіх я зупинила свій вибір на шкіряних туфлях яскравого і в той же час ніжного рожевого кольору і наполягла на тому, щоби мені зробили такі ж, але червоні. Коли їх зробили, я відразу взула їх до студії. Мій настрій був настільки чудовим, що мені постійно хотілося посміхатися без причини. То були мої перші шкіряні туфлі на товстому підборі і мій перший і радісний крок назовні зі схованки у власному світі. І дотепер ця подія нагадує мені тендітні промені світанку, які таємничо простягуються крізь ще темний і похмурий світ ночі.
Попелюшка взула червоні черевички - все почало змінюватися.
Завдяки допомозі та натхненню вчителя Ґу, в мене з часом з’явилося багато хороших друзів. Життєрадісна вдача, яку я приховувала довгі роки, нарешті засяяла у всій своїй красі, як і життя, котре ставало дедалі прекраснішим. В ті часи життя ставало з кожним днем все більш заплутаним і неозорим. Не знаю в який момент це трапилося, але я стала молодою дикою конячкою, що набираючи швидкість жваво несеться незкінченними рівнинами почуттів. Кожного дня, виходячи з дому, я зупинялася перед великою купою взуття безтямним поглядом дивилася на неї, не знаючи яку пару краще б взути.