Героям слава!Мутенько Віталій Зіновієвич ...RIP....†
Diana Makarova додала 4 нові світлини.
17 год ·
КЄША
"...У входа стоит очень большой Виталик. Он такой большой, что имеет постоянную проблему с подбором одежды. А я ему джинсы нашла. Я рассказывала - мне пришлось, помимо прочего, разбирать дармовой склад одежды. До сих пор разбираю. Так, кроме массовых отправок одежды на Майдан, иногда отбираю адресно - для Саши, для Юры, для Серёжи...
Виталик был среди отряда, охранявшего нас в две тревожные ночи.
Ребята тогда упорно не ложились спать, по очереди занимая пост у окна, наблюдая за двором и калиткой.
Нас пасли - машины с тонированными стёклами стояли у домика на Воноградаре.
Майдан нам выделил охрану - три бойца.
Три бойца второй сотни - Миша Борода, Люсик и Виталик - сидели у окон посменно.
Когда закончился час Виталика - он попросился к компьютеру.
- Відео хочу подивитись. Бо на телефоні то не те.
Я предоставила Виталику компьютер, и ушла. Вернулась через час. Виталик плакал, глядя в экран. На экране - остановленный ролик о Мише Гаврилюке.
- Хіба так можна? Вони ж нЕлюди. - посмотрел на меня заплаканными глазами.
Я погладила его по голове.
... Большой Виталик говорит мне, глядя простецки, но хитро’ - а такое сочетание простецкой хитрости может быть только у украинского сельского мальчика.
- От скажіть... Оті люди, що дають вам гроші, вони ще питають, чи не підемо ми з Майдану?
- Постійно питають, Віталік. - говорю я ему.
- Так ви їм скажіть, що ми нікуди не підемо, поки не переможемо. - говорит он.
- Я кажу, Віталіку, я постійно те кажу.
- Ні, ви, мабуть, не так кажете. Ви їм скажіть, що як же можемо піти, коли вже й Схід піднявся? Як же ми можемо підвести людей зі Сходу?
- А тепер ще й обладунок маєте. - смеюсь я.
- Ага... Ну так. Тепер ще й обладунок. - смеётся он в ответ. - Як же повернутись з необстріляним обладунком, та ще й без перемоги? Та мене на поріг не пустять.
- Та й люди в обладунок вкладались. - посерьёзнев, говорит он. - Що вони про нас подумають, як ми з Майдану підемо?
Я поднялась на цыпочки и погладила его по голове.
Я знаю, Виталик."
це уривок з моєї книги "Сектор V, захалявна книжечка дикого волонтера"
Цей уривок я хотіла зачитати на презентації, якраз для нього. Я знала, що Віталік мав прийти.
Але він запізнився. І я лише похитала головою, посміхаючись йому назустріч, піднімаючись навшпиньки, аби поцілувати його та погладити по голові.
Він не запізнювався в атаку проти беркутні. На фронт він теж не запізнився.
Подумаєш - запізнився на презентацію, де я хотіла взяти його за руку й вивести перед люди. Бо ж люди хочуть знати героїв книг. Та що б він сказав людям?
Мабуть, знітився б і посміхнувся своєю м"якою посмішкою.
Правда, це було саме те, що я чекала від нього. Бо перед його посмішкою важко було встояти й не посміхнутись у відповідь.
Я сама ніколи не могла встояти перед тією посмішкою і завжди ніжно посміхалась йому назустріч.
- Ти знаєш, що ти герой книги? - спитала я сміючись.
- Ага. - упевнено збрехав він.
Навіть не знаю, чи прочитав він цю маленьку новелу про себе, потім...
Для мене це було неважливим. А важливим було, коли взнавала про своїх, з другої сотні - чи живий. Чи не поранено. Чи усе є, що треба. Чи не підвів.
Не підвів. Усі, в кого питала, як там воює Віталік - казали, що класно воює. І я заспокоювалась. Бо це важливо, коли герой твоєї книги лишається саме таким, як ти його одного разу побачив і розказав про нього читачам.
Чому я називаю його Віталіком? Я знала його за позивним. Кєша - і всьо тут. І хто ж він був, як не Кєша?
Величезний-величезний. З такою м"якою посмішкою. Такою дитячою...
Коли підбирали форму майданівцям - Кєшу вдягнути було важко. Та й ті джинси на підміну - коли знайшла кєшин розмір, раділа, наче вдягла свою дитину.
Тепер нам завтра знову шукати форму на величезного Кєшу. Для його останньої дороги.
Просто помер.
Пройшов Майдан, тяжкі роки війни - і вижив.
А тут просто помер. Від чого й що сталось - завтра взнаємо. Зараз про це не думається.
Увесь час думається, що його нема. І не віриться в те.
Віталік.
Кєша.
Мій охоронець.
Боєць другої сотні. Потім боєць АТО.
Ти не підвів.
Жодного разу.
Спочивай з миром...
... я це кажу і наче знову бачу, як він посміхається мені на ті слова - і я знову не можу встояти й посміхаюсь йому у відповідь.
Мутенько Віталій Зіновієвич
Львівська область, Верен, 2-га сотня, Майдан,
батальйон Київ-2, Київ -
а післязавтра ти повертаєшся назавжди на Верен...
прощай.
