…Трофим Денисович Лысенко был талантливым ученым…
Приводим интересное свидетельство о Трофиме Денисовиче Лысенко.
А.А. Созинов, доктор сельскохозяйственніх наук, профессор, академик РАСХН (ВАСХНИЛ), НАН Украины, УААН
«…Миронівська станція вела цікаві селекційні дослідження з озимою пшеницею, ячменем та іншими сільськогосподарськими культурами, використовуючи паралельно два методи: міжсортової гібридизації та перетворення ярих сортів в озимі. Останній метод, що був розроблений у 20-30-х роках минулого століття і грунтувався на теорії стадійності академіка Т.Д. Лисенка, тоді широко застосовувався у всій країні.
Але ставлення вчених до впровадження цього методу було неоднозначним. М.І. Вавилов високо цінив теорію стадійності Лисенка, що давала можливість глибше пізнати природу рослин і на цій основі керувати їх розвитком. «Його (Лисенка) напрацювання з яровизації рослин, безсумнівно, за останнє десятиліття є найбільшим досягненням в області фізіології рослин і пов'язаних з нею дисциплін. Робота є відкриттям першорядної важливості. І теоретично, і практично відкриття Т.Д. Лисенка вже в цій фазі становить винятковий інтерес», - писав М.І. Вавилов у березні 1933 року. Але в той же час він вказує на «необхідність великої програми чітких наукових досліджень, здійснення якої тільки й зможе забезпечити практичну ефективність передпосівної обробки насіння». Слід зазначити, що В.М. Ремесло був прибічником наукових поглядів Лисенка. До певного часу прибічниками Лисенка були також П.П. Лук'яненко та П.Х. Гаркавий, хоч останній був вихованцем А.О. Сапєгіна - представника класичного напряму генетики. Т.Д. Лисенко свого часу допоміг визволити Гаркавого з тюрми.
Селекціонери у значній своїй більшості не ставилися вороже до наукових поглядів Лисенка. Вони не підтримували тих генетиків, котрі вважали, що у природі все вирішують мутації, перекомбінації генів і не враховували впливу зовнішніх факторів, тобто були формалізованими. У ситуації, що склалася на той час у науці, здавалося, що генетика може все, що вона відкриває перед дослідниками необмежені можливості у виведенні нових сортів рослин, порід тварин тощо. Але згодом стало зрозуміло, що все набагато складніше. Для селекціонерів, як для тих людей, котрі безпосередньо працювали у полі і мали постійну можливість спостерігати за впливом зовнішнього середовища на розвиток та спадкові зміни рослин, теорія стадійного розвитку була прийнятною, зрозумілою і вони охоче її сприймали. Слід зазначити, що нині явище яровизації відоме у всьому світі.
Трохим Денисович Лисенко був талановитим ученим. Але його оточення (зокрема Презент І.І.) довели теорію стадійності до абсурду. Він піддався впливу партійних функціонерів та політичної ситуації, що склалася на той час в країні.
Пригадую передостанню зустріч з Трохимом Денисовичем у Барвисі під Москвою після мого повернення зі Світового центру селекції рослин у м. Свальофі (Швеція). Я, повний вражень від поїздки, доводив йому значення мутагенезу у розвитку живих організмів, і в зв'язку з цим необхідність будувати фітотрон, використовувати електронний мікроскоп, без якого неможливий подальший розвиток науки. Лисенко довго й уважно слухав мене, здавалося, його зацікавила моя думка, але врешті-решт дійшов висновку, що у мікроскоп учені тільки спостерігають за зовнішніми змінами організмів. Отже, надмірне уявлення про пріоритет впливу зовнішнього середовища було тією помилкою, якої він припустився у своїх наукових поглядах.
Ремесло належав до тих учених, які вірили в ідеї Лисенка. Пізніше, з розвитком науки, аналізуючи результати своїх селекційних досліджень, академік став відчувати, що в теорії стадійності не все гаразд, що є якісь неузгодження її з практикою. Але він не вважав за необхідне змінювати свої переконання на відміну від П.П. Лук'яненка та інших вчених, які зайняли негативну позицію щодо наукових ідей Лисенка. На цьому грунті В.М. Ремесло розійшовся у поглядах з П.П. Лук'яненком. Однак це не завадило їм у другій половині 60-х років минулого століття, коли у пресі та наукових колах широко мусувалася провина Т.Д. Лисенка у загибелі М.І. Вавилова, разом звернутися до ЦК КПРС з офіційною заявою щодо відсутності вини Лисенка, друкувати статті з цього приводу в газеті «Правда» та інших центральних виданнях. На жаль, тоді їх дії замовчувалися, докази ігнорувалися…»
Источник: Академік Ремесло Василь Миколайович (1907 - 1983). До 100-річчя від дня народження. - Київ: Колообіг. - с. 46-48.
«… Мироновская станция вела интересные селекционные исследования с озимой пшеницей, ячменем и другими сельскохозяйственными культурами, используя параллельно два метода: межсортовой гибридизации и превращения яровых сортов в озимые. Последний метод, разработанный в 20-30-х годах прошлого столетия ы основывался на теории стадийности академика Т.Д. Лысенко, тогда широко использовался по всей стране.
Но отношение ученых к внедрению этого метода было неоднозначным. Н.И. Вавилов высоко ценил теорию стадийности Лысенко, которая давала возможность глубже узнать природу растений и на этой основе управлять их развитием. «Его (Лысенко) наработки по яровизации растений, безусловно, за последнее десятилетие являются наибольшим достижением в области физиологии растений и связанных с ней дисциплин. Работа является открытием превостепенной важности. И теоретически, и практически открытие Лысенко уже в этой стадии представляет исключительный интерес», - писал Н.И. Вавилов в марте 1933 года. Но в это же время он указывает на «необходимость большой программы четких научных исследований, выполнение которых только и сможет обеспечить практическую эфективность предпосевной обработки семян». Следует отметить, что В.Н. Ремесло был сторонником научных взглядов Лысенко. До определенного времени сторонниками Лысенко были также П.П. Лукьяненко и П.Х. Гаркавый, хотя последний был воспитанником А.А. Сапегина - представителя классического направления генетики. Т. Д. Лысенко в свое время высвободил Гаркавого из тюрьмы.
Селекционеры в значительном своем большинстве не относились враждебно к научным взглядам лысенко. Они не поддерживали тех генетиков, которые считали, что в природе все решают мутации, перекомбинации генов и не учитывали влияния внешних факторов, то есть были формализированными. В ситуации, которая сложилась на то время в науке, представлялось, что генетика может все, что она открывает перед исследователями неограниченные возможности по выведению новых сортов растений, пород животных и т.п. Но позднее стало понятно, что все намного сложнее. Для селекционеров, как для тех людей, которые непосредственно работали в поле и имели постоянную возможность наблюдать за влиянием окружающей среды на развитие и наследственные изменения растений, теория стадийного развития была приемлемой, понятной и они охотно ее восприниамли. Следует отметить, что в настоящий момент явление яровизации известно во всем мире.
Трофим Денисович Лысенко был талантливым ученым. Но его окружение (в частности Презент И.И.) довели теорию стадийности до абсурда. Он поддался вличнию партийных функционеров и политической ситуации, которая создалась в то время в стране.
Вспоминаю предпоследнюю встречу с Трофимом Денисовичем в Барвихе под Москвой после моего возвращения из Мирового центра селекции растений в г. Свалёфе (Швеция). Я, полный впечатлений от поездки, доказывал ему значение мутагенеза в развитии живых организмов, и в связи с этим необходимости строить фитотрон, использовать электронный микроскоп, без которого невозможно дальнейшее развитие науки. Лысенко долго и внимательно слушал меня, казалось, его заинтересовала моя мысль, но в конце-концов пришел к выводу, что в микроскоп ученые только наблюдают за внешними изменениями организмов. Следовательно, чрезмерное представление о приоритете влияния внешней среды было той ошибкой, которую он допустил в своих научных взглядах.
Ремесло принадлежал к тем ученым, которые верили в идеи Лысенко. Позднее, с развитием науки, анализируя результаты своих селекционных исследований, академик стал чувствовать, что в теории стадийности не все в порядке, что есть какие-то несогласованности ее с практикой. Но он не считал необходимым изменять свои взгляды в отличие от П.П. Лукьяненко и других ученых, которые заняли негативную позицию по отношению к научным идеям Лысенко. На этой почве В.Н. Ремесло разошелся во взглядах с П.П. Лукьяненко. Но это не помешало им во второй половине 60-х годов прошлого века, когда в пресе и научных кругах широко муссировалась вина Т.Д. Лысенко в гибели Н.И. Вавилова, вместе обратиться в ЦК КПСС з официальным заявлением об отсутствии вины Лысенко, писать статьи по этому поводу в газете «Правда» и других центральных изданиях. К сожалению, тогда их действия замалчивались, доказательства игнорировались…»