"Дядя Ваня" в Молодому театрі очима ніжного варвара
На прохання трудящих уважних читачів цього нескромного журналу - кілька слів про виставу, на яку ми з Галкою Чудовою ходили минулої суботи.
Про режисера, акторів, концепцію вистави можете прочитати тут. Там навіть є відео - нарізка епізодів.
Від мене годі чекати бодай елементарної театральної критики. Я занадто наївний і недосвідчений глядач. І задумуватися про сценографію, значення декорацій, акторську майстерність, музичне оформлення, алюзїї й ремінісценції починаю тільки тоді, коли мене не захоплює те, що відбувається на сцені. За це й люблю театр: на короткий час відключається рефлексія і саморефлексія - мене немає, лишаються тільки очі, вуха, вуста і душа.
Вперше на "Дядю Ваню" я потрапила торік з Маргаритою Прекрасною. Враження було дуже сильне. Вічний блазень Вертинський у ролі Войницького - це щось! Він зробив неможливе: зіграти трагічну роль з таким обличчям і таким амлуа! Я плакала. Не тільки я. На останньому ряду сиділа група чи то курсантів, чи то солдатиків (ми снобістично посміювалися з їхніх розмов і коментарів) - вони виходили з "преображенными" (не знайду точнішого слова) обличчями. Стало соромно за те, що ми над ними кпили.
Вдруге катарснути важче. Бо горизонт очікування заширокий. Та й Асторва грав цього разу не красень Боклан, а значно посередніший для цієї ролі Легін. Хоча Олена Узлюк у ролі Олени Андріївни мені сподобалася більше, ніж Наталія Васько. Вона - Узлюк - розкутіша, звабливіша, тілесніша, грайливіша, хоч і не менш трагічна.
Римма Зюбіна в ролі Соні незрівнянна! Саме такою я уявляла Соню, коли читала п'єсу.
Ану, брати й сестри філологи, скажіть-но: чи не про Соню Мармеладову Чехову йшлося, коли він писав про племінницю Войницького? Жінка-жертва, страдниця, світлий ангел, втілена любов і милосердя, в якої жодної надії на щастя немає.
І фінальна сцена тому лише підтвердження. Надії немає. Але треба жити...
Завіса.
Про режисера, акторів, концепцію вистави можете прочитати тут. Там навіть є відео - нарізка епізодів.
Від мене годі чекати бодай елементарної театральної критики. Я занадто наївний і недосвідчений глядач. І задумуватися про сценографію, значення декорацій, акторську майстерність, музичне оформлення, алюзїї й ремінісценції починаю тільки тоді, коли мене не захоплює те, що відбувається на сцені. За це й люблю театр: на короткий час відключається рефлексія і саморефлексія - мене немає, лишаються тільки очі, вуха, вуста і душа.
Вперше на "Дядю Ваню" я потрапила торік з Маргаритою Прекрасною. Враження було дуже сильне. Вічний блазень Вертинський у ролі Войницького - це щось! Він зробив неможливе: зіграти трагічну роль з таким обличчям і таким амлуа! Я плакала. Не тільки я. На останньому ряду сиділа група чи то курсантів, чи то солдатиків (ми снобістично посміювалися з їхніх розмов і коментарів) - вони виходили з "преображенными" (не знайду точнішого слова) обличчями. Стало соромно за те, що ми над ними кпили.
Вдруге катарснути важче. Бо горизонт очікування заширокий. Та й Асторва грав цього разу не красень Боклан, а значно посередніший для цієї ролі Легін. Хоча Олена Узлюк у ролі Олени Андріївни мені сподобалася більше, ніж Наталія Васько. Вона - Узлюк - розкутіша, звабливіша, тілесніша, грайливіша, хоч і не менш трагічна.
Римма Зюбіна в ролі Соні незрівнянна! Саме такою я уявляла Соню, коли читала п'єсу.
Ану, брати й сестри філологи, скажіть-но: чи не про Соню Мармеладову Чехову йшлося, коли він писав про племінницю Войницького? Жінка-жертва, страдниця, світлий ангел, втілена любов і милосердя, в якої жодної надії на щастя немає.
І фінальна сцена тому лише підтвердження. Надії немає. Але треба жити...
Завіса.