Суперова стаття: Європаранойя
При всьому моєму обережному ставленні до "Українського Спротиву", все ж слід відзначити одну їх бомбову статтю. Зветься "Європаранойя".
Отже:
Європаранойя.
Скотське, невдячне ставлення так-званої „європейської спільноти” до нашого народу простежується на протязі всієї історії. В ХІІІ столітті наш народ вів нерівну боротьбу проти найбільшої військової потуги тогочасного світу - монголів, вів цю боротьбу самостійно, без будь-якої допомоги ззовні. Очевидним та неспростовним є той факт, що ця боротьба нашого народу має визначальне значення для всієї європейської цивілізації, адже саме об твердині Землі Руської розбилася хвиля монгольської навали, саме тут сили орди були знекровлені та втратили свою ударну міць. В цій боротьбі загинула наша давньоукраїнська держава. Княжі тереми та величні святині Землі Руської перетворилися на руїни, серед яких зі зброєю в руках лежали тіла її полеглих захисників. Але завдяки цим полеглим русичам європейські храми та палаци змогли зберегтися до наших днів.
Саме боротьба наших пращурів дала можливість європейським народам розвивати свою культуру і цивілізацію. І жодним рицарем, жодним ландскнехтом, жодним жолнєром ці народи не допомогли нашим пращурам. Всі за клики нашого князя Данила Романовича до європейських монархів про спільні дії проти монголів були повністю проігноровані. Тогочасна європейська спільнота воліла спокійно відсидітися за плечима нашого народу. І навіть слів вдячності не почули наші пращури в ід врятованої ними Європи. Замість вдячності наша Батьківщина після кривавої боротьби проти монголів отримала ще й удар з заходу. Подібно до паскудних гієн накинулися врятовані європейці ( насамперед нинішній „адвокат” України в Євросоюзі) на наш знекровлений боротьбою народ.
Ніякої вдячності не почули українці і після битви під Хотином, в якій наші козаки під проводом Гетьмана Сагайдачного розбили турецьке військо, чим зупинили нову азійську навалу на Європу. Завдяки нашому народу та ще завдяки боротьбі балканських слов'янських народів Європа була врятована від османської інвазії. Європейські народи знову отримали можливість вільно розвивати свою культуру, вести колоніальні загарбання та й взагалі жити в своє задоволення. І знову ніякої вдячності нашому на роду за надану можливість вільно го життя. „Вдячність” європейського співтовариства сповна змогли відчути вже в наш час балканські народи. Передусім це стосується косовських сербів, у яких це співтовариство вкрало їхню батьківщину та колиску їхньої державності.
В 1918-20 рр Україна вела нерівну боротьбу за свою незалежність - боротьбу на декілька фронтів проти переважаючих в чисельності та озброєнні супротивників. Фактично, саме Національно-визвольна війна українського народу 1918-20 р.р. не дозволила більшовикам провести вторгнення в Європу. Саме силами українських військ під командуванням нашого генерала Безручка біля Варшави були розбиті ударні загони новітньої, московсько-більшовицької орди. Саме завдяки непокірним українським селянам, що до початку 1930 р.р. чинили активний спротив більшовицькій владі, старенька тітонька-Європа змогла надалі спокійно жити. Знову ж навіть слів вдячності не почули українці від європейського співтовариства за порятунок від більшовицького згвалтування. Навпаки, під час Національно-визвольної війни українського народу це співтовариство у вигляді Антанти усіляко підтримувало найлютіших ворогів нашого народу - поляків та білогвардійців. В 1933 році, коли мільйони українських дітей помирали в голодних муках, це співтовариство наче води в рота набрало, і словом не обмовившись про Українську Катастофу. Європейці спокійно їли хліб випечений з українського зерна.
В наш час це євро пейське співтовариство намагає ться нас повчати, видаючи з себе чи то адвоката, чи то опікуна України. „Що ж вложили ті опікуни у Східню Європу? Скільки своєї „шляхетської” крові пролили вони в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити собі публічний дім, щоб могти провадити собі тут свої хижацькі плани.” Так влучно охарактеризував ставлення європейської спільноти до нашої Батьківщини визначний діяч ОУН та талановитий український командир Михайло Колодзінський, який в 1939 році загинув в обороні Українського Закарпаття від угорських окупантів. Таке ставлення, що простежується протягом віків, лишається в сутності незмінним і в наш час. Цинічне прагнення вирішувати свої проблеми за рахунок нашої Батьківщини - основа сучасних стосунків між Україною та Євросоюзом.
Внаслідок своїх колоніальних воєн та пануючої політики лібералізму відбувається масове заселення сучасної Європи представниками різноманітних азійських та африканських народів, що перетворилися вже на таких собі „нових європейців”. При цьому „нові європейці” все сміливіше та все нахабніше починають показувати європейським „аборигенам” хто в хаті господар. Яскравим прикладом цьому є щорічні, можна вже навіть сказати традиційні, осінні погроми у Франції.
Прибуття нових мігрантів з Азії та Африки не припиняється, народжувність серед „нових європейців” стало збільшується, а народжуваність серед європейських „аборигенів” точно так же стало зменшується, що обумовлено відривом цих „аборигенів” від традиційних цінностей та заміни їх ліберальними - так званими „цінностями прав людини” . Підсвідомо європейські можновладці відчувають, що все це в недалекому майбутньому призведе до остаточної загибелі Європи. Вони починають ворушитися. Щось треба робити.
І, еврика! На південно-східних кордонах Євросоза є унікальна країна - країна, яку населяє добрий та працьовитий і водночас по дитячому наївний народ, країна, що у всі часи була для Європи надійним щитом, за яким можна було розвивати свою цивілізацію. Така країна та такий народ - неоціненна знахідка для євроспільноти, тому серед цієї спільноти виникає природнє бажання знову використати цю країну в якості щита, а вірніше сказати за сучасних умов - своєрідного фільтра, на якому будуть осідати потоки азійських мігрантів.
Ідея перетворення нашої Батьківщини на відстійник для нелегальних мігрантів, на європейський антиміграційний фільтр, на такий собі „загальноєвропейський публічний дім”, про який писав Михайло Колодзінський, набуває все більшої популярності серед сучасної євроспільноти. Втіленню цієї ідеї в життя якнайкраще сприятиме і той факт, що править в цій унікальній країн і „еліта”, представники якої за своєю поведінкою, образом мислення та цінностними орієнтирами мало чим відрізняються від працівниць вищезгаданого закладу з надання сексуальних послуг.
15 січня парламент України ратифікував дві угоди між Євросоюзом та Україною. Перша угода - це „Договір про спрощений візовий режим для певних категорій громадян України”, до яких насамперед належать: бізнесмени, можновладці , а також представники обслуговуючих їх ЗМІ. Кинувши цим „певним категоріям” кістку у вигляді спрощеного візового режиму європейські бюрократи цілком резонно сподіваються, що ці категорії громадян зможуть переконати всіх інших українських громадян в необхідності другої ратифікованої угоди - „Договор у про реадмісію (повернення) в Україну громадян, що потрапили на територію Євросоюза з території України”. Зрозуміло, що йдеться не тільки про реадмісію українських громадян, які незаконно (тобто без віз) потрапили до Євросоюза (до речі громадянам Євросоюз а для відвідин України не потрібні ніякі візи). Найприємнішим для євроспільноти є той факт, що з а цією угодю з Євросоюза можна буде вислати в Україну будь-якого нелегального мігранта! Варто буде якому-небудь китайцю або пакистанцю , післ я затримання його по ліцією, заявити , що він потрапив до Євросоза з території України, як одразу, згідно „Договору про реадмісію”, виникнуть цілком законні підстави для депортації цього мігранта в Україну.
Брюсельські бонзи не помилились у своїх сподіваннях стосовно наших „певних категорій громадян” . Одразу після ратиф ікації угод з Євросоюзом на вуха довірливих українців масово посипалась локшина. „Любі друзі” в костюмах від Кардена, вусаті націонал - демократи в коштовних вишиванках, усілякі соціологи та політологи, ну і, звісно, працівники другої найдавнішої професії, всі хором з величезним апломбом та пафосом почали пояснювати пересічним українцям „переваги” угод з Євросоюзом. Якщо „переваги” угоди про спрощений візовий режим нашим євроінтеграстам пояснити більш-менш легко - необхідно просто не згадувати, що стосується вона тільки „певних категорій”, то з поясненням „переваг” договору про реадмісію доводиться значно складніше. Пояснення „переваг” останньої угоди зазвичай обмежується якимось банальним пустопорожнім словоблуддям про: „ще один впевнений крок на шляху євроінтеграції”.
Але тут на допомогу „певним категоріям громадян” приходять напрочуд кмітливі „українські” політологи та соціологи! Виявляється, переселення на нашу землю мільйонів китайців, пакистанців та негрів сприятиме покращенню демографічної ситуації в Україні. Отакої! Виявляється, вирішити проблему зменшення населення в Україні досить легко. Необхідно просто замінити українське на селення, яке частково вимирає, частково виїхало на заробітки, на ново прибуле неукраїнське. Це, до речі, для „еліти” буде навіть економічно вигідно, адже новоприбула робоча сила буде дешевшою ніж власне автохтонна. „Еліта” в плюсах! Нікого ж не треба переконувати, що для правлячого кагалу не існує поняття „співвітчизник”, українці для них це всього лише робоча сила та електорат, як , власне, і наша Вітчизна для них - це всього лише об' єкт визиску, це такий собі прибутковий бізнес-проект.
В українській історії наші різновекторні „стратегічні партнери” вже неодноразово пробували подібним чином вирішити „демографічну проблему”, тобто проблем у надмірної, на їхню думку, наявності українців в Україні. Російська вєнценосна повія після зруйнування Січі подібним чином вирішувала „демографічну проблему”, коли заселяла спустошені козацькі землі різним и неукраїнськими колонізаторами. Про це „вирішення демографічної проблеми” Тарас Шевченко в своєму вірші „Розрита могила” писав:
„... Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі...”
Іосиф Сталін подібним чином вирішував „демографічну проблему”, що виникла після 1933 року, коли заселя в на місця вимерлих під час Голодомору українців переселе нців з „средней полосы”. З 1939 року подібним чином він діяв вже в Західній Україні, прова дивши так би мовити „реадмісію” українців до Сибіру та поселяючи на їхні місця „ответств енных работников ”. Поляки в 1930рр теж робили спроби „покращити демографічну ситуацію” в Західній Україні, зокрема на Волині, переселяючи на ці землі польських колоністів (в в 1943-44рр українцям довелося виправляти це „покращення”). Значно „покращити демографічну ситуацію” в Україні мав намір і Адольф Гітлер, зменшивши чисельність українського населення та заселивши українські степи переселенцями з Німеччини, Австрії, Норвегії та усілякої там Голандії.
Наші „стратегічні партнери” і в наш час не можуть змиритися з теперішньою демографічною ситуацією в Україні. Виникають все нові рецепти її „покращення”, один з яких був запропонований депутатом від фракції партії регіонів таким собі Болдирєвим. На „съезде соотечественников” в Москві народний депутат України не соромлячись заявив: „Нєабхадіма спасобствавать виєзду украінскава насєлєнія і з западних абластєй Украіни в Сібірь. Ета нє толька будєт спасобствавать вазраждєнію Сібірі, но также вастановіт культурно-етнічєскій баланс в самой Украінє”. Але ображатися на наших західних та східних „стратегічних партнерів” за їхнє щире прагнення виріш увати свої проблеми за рахунок України - це всеодно, що ображатися на китайців за те, що вони косоокі. Вся проблема в нас самих.
Позбувшись в 1991 році тяжіння над собою центральної московської комуністичної влади , місцева „українська” колоніальна адмі ністрація зірвалася з гальм - те, що до того часу стримув ало її природнє прагнення до безмежного особистого збагачення зникло. Вступивши в союз з відвертим криміналітетом, стара компартійна номенклатура підім'яла під себе все господарче життя в Україні та спрямувла на задоволення своїх особистих потреб весь її економічний потенціал. Так виникло те, що зараз прийнято називати „еліта”. Але ставши „незалежними” представники цієї постколоніальної „еліти” не змогли та й не прагнули позбутися свого колоніального походження, вони інстинктивно продовжували і продовжують шукати собі господаря та покровителя за межами України: одні - на сході, інші - на заході. Ця бидлоеліта за своєю сутністю не може мати державницьке мислення, вона нездатна ні те, що відстоювати українські національні інтереси, вона нездатна їх навіть усвідомити.
Щось подібне наша Батьківщина переживала за часів Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького на чолі України опинялися особи, які, за невеликим виключенням, нездатні були вести самостійни цької проукраїнської політики. „ Ще ніколи, як тоді не вийшло на поверхню хамство, демагогія й нездисциплінованість нашої провідної верстви. .. Все робили вони для себе й своєї родини... Такий Тетеря волів цілувати руки польського короля, а Іскра й Кочубей падати до ніг московського деспота, як ста ти „струнко” перед законною владою українського народу. ” - писав про часи Руїни Михайло Колодзинський .
В наш час новітні тетері, іскри й кочубеї продовжують справу своїх попередників. Вони зі всіх сил намгаються пе реконати довірливих українців в необхідності якоїсь інтеграції та входження до я когось союза. Але, якщо прихильники східної інтеграції - це відверті українофоби, яким чужим та ворожим є все українське, то апологети євроінтеграції виступають в образі таких собі українофілів. Якщо діяльність українофобів, їхня відверта антиукраїнська пропаганда пробуджує в українцях приспані національні інстинкти - прагнення об'єднання і активного спротиву ворожому тиску, то ліберальна, пацифістська демагогія, якою європаран оїки промивають мізки українцям, навпаки ці здорові національні інстинкти розмиває та пригамовує. Своїм баранячим блеянням про безальтернативність інтеграції вони сіють серед наших співвітчизників зневіру та невпевненість у власних силах.
В той час, як над нашими співвітчизниками в посольствах країн Євросоюза відверто знущаються, можновладні євроінтеграсти вводять безвізовий режим для громадян цього Євросоюза, чим у ніщо ставлять гідність свого народу. В той час, як мільйони українців поневіряються по світах в пошуках заробітку щоб прогодувати свої сім'ї, апологети євроінтеграції п огоджую ться , в обмін на обіцянки „членства”, перетворити Україну на загальноєвропейську клоаку , в якій осядуть мільйонні маси азіатів. Таке поняття як Честь Батьківщини для прихильників „членства” - порожній звук.
Тільки люди, які розуміють державу як інструмент, що забезпечує розвиток свого народу та організовує його сили на відпорність зовнішнім впливам, а не як засіб для особистого збагачення; люди, для яких національні інтереси матимуть абсолютну перевагу над особистими, і які відстоюватимуть ці інтереси, не зважаючи на будь-який зовнішній тиск; люди, для яких навіть найбідніший українець - це частина їхньої Батьківщини, а не робоча сила та електорат; тільки такі люди не допустять перетворення України на загальноєвропейський бордель. Тільки люди, що ставлять Честь своєї Батьківщини понад усе, зможуть втілити в життя Ідею, за яку мільйони найкращих синів та доньок України віддали свої життя - Ідею Великої України - держави, що своєю силою та впливовістю буде подібною до нашої давньої батьківщини - Київської Русі, держави, що стане рідною домівкою для всіх українців світу.
Пересічний українець
26.01.2008 р.
http://sprotyv.in.ua/europaranoja260108.htm
Отже:
Європаранойя.
Скотське, невдячне ставлення так-званої „європейської спільноти” до нашого народу простежується на протязі всієї історії. В ХІІІ столітті наш народ вів нерівну боротьбу проти найбільшої військової потуги тогочасного світу - монголів, вів цю боротьбу самостійно, без будь-якої допомоги ззовні. Очевидним та неспростовним є той факт, що ця боротьба нашого народу має визначальне значення для всієї європейської цивілізації, адже саме об твердині Землі Руської розбилася хвиля монгольської навали, саме тут сили орди були знекровлені та втратили свою ударну міць. В цій боротьбі загинула наша давньоукраїнська держава. Княжі тереми та величні святині Землі Руської перетворилися на руїни, серед яких зі зброєю в руках лежали тіла її полеглих захисників. Але завдяки цим полеглим русичам європейські храми та палаци змогли зберегтися до наших днів.
Саме боротьба наших пращурів дала можливість європейським народам розвивати свою культуру і цивілізацію. І жодним рицарем, жодним ландскнехтом, жодним жолнєром ці народи не допомогли нашим пращурам. Всі за клики нашого князя Данила Романовича до європейських монархів про спільні дії проти монголів були повністю проігноровані. Тогочасна європейська спільнота воліла спокійно відсидітися за плечима нашого народу. І навіть слів вдячності не почули наші пращури в ід врятованої ними Європи. Замість вдячності наша Батьківщина після кривавої боротьби проти монголів отримала ще й удар з заходу. Подібно до паскудних гієн накинулися врятовані європейці ( насамперед нинішній „адвокат” України в Євросоюзі) на наш знекровлений боротьбою народ.
Ніякої вдячності не почули українці і після битви під Хотином, в якій наші козаки під проводом Гетьмана Сагайдачного розбили турецьке військо, чим зупинили нову азійську навалу на Європу. Завдяки нашому народу та ще завдяки боротьбі балканських слов'янських народів Європа була врятована від османської інвазії. Європейські народи знову отримали можливість вільно розвивати свою культуру, вести колоніальні загарбання та й взагалі жити в своє задоволення. І знову ніякої вдячності нашому на роду за надану можливість вільно го життя. „Вдячність” європейського співтовариства сповна змогли відчути вже в наш час балканські народи. Передусім це стосується косовських сербів, у яких це співтовариство вкрало їхню батьківщину та колиску їхньої державності.
В 1918-20 рр Україна вела нерівну боротьбу за свою незалежність - боротьбу на декілька фронтів проти переважаючих в чисельності та озброєнні супротивників. Фактично, саме Національно-визвольна війна українського народу 1918-20 р.р. не дозволила більшовикам провести вторгнення в Європу. Саме силами українських військ під командуванням нашого генерала Безручка біля Варшави були розбиті ударні загони новітньої, московсько-більшовицької орди. Саме завдяки непокірним українським селянам, що до початку 1930 р.р. чинили активний спротив більшовицькій владі, старенька тітонька-Європа змогла надалі спокійно жити. Знову ж навіть слів вдячності не почули українці від європейського співтовариства за порятунок від більшовицького згвалтування. Навпаки, під час Національно-визвольної війни українського народу це співтовариство у вигляді Антанти усіляко підтримувало найлютіших ворогів нашого народу - поляків та білогвардійців. В 1933 році, коли мільйони українських дітей помирали в голодних муках, це співтовариство наче води в рота набрало, і словом не обмовившись про Українську Катастофу. Європейці спокійно їли хліб випечений з українського зерна.
В наш час це євро пейське співтовариство намагає ться нас повчати, видаючи з себе чи то адвоката, чи то опікуна України. „Що ж вложили ті опікуни у Східню Європу? Скільки своєї „шляхетської” крові пролили вони в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити собі публічний дім, щоб могти провадити собі тут свої хижацькі плани.” Так влучно охарактеризував ставлення європейської спільноти до нашої Батьківщини визначний діяч ОУН та талановитий український командир Михайло Колодзінський, який в 1939 році загинув в обороні Українського Закарпаття від угорських окупантів. Таке ставлення, що простежується протягом віків, лишається в сутності незмінним і в наш час. Цинічне прагнення вирішувати свої проблеми за рахунок нашої Батьківщини - основа сучасних стосунків між Україною та Євросоюзом.
Внаслідок своїх колоніальних воєн та пануючої політики лібералізму відбувається масове заселення сучасної Європи представниками різноманітних азійських та африканських народів, що перетворилися вже на таких собі „нових європейців”. При цьому „нові європейці” все сміливіше та все нахабніше починають показувати європейським „аборигенам” хто в хаті господар. Яскравим прикладом цьому є щорічні, можна вже навіть сказати традиційні, осінні погроми у Франції.
Прибуття нових мігрантів з Азії та Африки не припиняється, народжувність серед „нових європейців” стало збільшується, а народжуваність серед європейських „аборигенів” точно так же стало зменшується, що обумовлено відривом цих „аборигенів” від традиційних цінностей та заміни їх ліберальними - так званими „цінностями прав людини” . Підсвідомо європейські можновладці відчувають, що все це в недалекому майбутньому призведе до остаточної загибелі Європи. Вони починають ворушитися. Щось треба робити.
І, еврика! На південно-східних кордонах Євросоза є унікальна країна - країна, яку населяє добрий та працьовитий і водночас по дитячому наївний народ, країна, що у всі часи була для Європи надійним щитом, за яким можна було розвивати свою цивілізацію. Така країна та такий народ - неоціненна знахідка для євроспільноти, тому серед цієї спільноти виникає природнє бажання знову використати цю країну в якості щита, а вірніше сказати за сучасних умов - своєрідного фільтра, на якому будуть осідати потоки азійських мігрантів.
Ідея перетворення нашої Батьківщини на відстійник для нелегальних мігрантів, на європейський антиміграційний фільтр, на такий собі „загальноєвропейський публічний дім”, про який писав Михайло Колодзінський, набуває все більшої популярності серед сучасної євроспільноти. Втіленню цієї ідеї в життя якнайкраще сприятиме і той факт, що править в цій унікальній країн і „еліта”, представники якої за своєю поведінкою, образом мислення та цінностними орієнтирами мало чим відрізняються від працівниць вищезгаданого закладу з надання сексуальних послуг.
15 січня парламент України ратифікував дві угоди між Євросоюзом та Україною. Перша угода - це „Договір про спрощений візовий режим для певних категорій громадян України”, до яких насамперед належать: бізнесмени, можновладці , а також представники обслуговуючих їх ЗМІ. Кинувши цим „певним категоріям” кістку у вигляді спрощеного візового режиму європейські бюрократи цілком резонно сподіваються, що ці категорії громадян зможуть переконати всіх інших українських громадян в необхідності другої ратифікованої угоди - „Договор у про реадмісію (повернення) в Україну громадян, що потрапили на територію Євросоюза з території України”. Зрозуміло, що йдеться не тільки про реадмісію українських громадян, які незаконно (тобто без віз) потрапили до Євросоюза (до речі громадянам Євросоюз а для відвідин України не потрібні ніякі візи). Найприємнішим для євроспільноти є той факт, що з а цією угодю з Євросоюза можна буде вислати в Україну будь-якого нелегального мігранта! Варто буде якому-небудь китайцю або пакистанцю , післ я затримання його по ліцією, заявити , що він потрапив до Євросоза з території України, як одразу, згідно „Договору про реадмісію”, виникнуть цілком законні підстави для депортації цього мігранта в Україну.
Брюсельські бонзи не помилились у своїх сподіваннях стосовно наших „певних категорій громадян” . Одразу після ратиф ікації угод з Євросоюзом на вуха довірливих українців масово посипалась локшина. „Любі друзі” в костюмах від Кардена, вусаті націонал - демократи в коштовних вишиванках, усілякі соціологи та політологи, ну і, звісно, працівники другої найдавнішої професії, всі хором з величезним апломбом та пафосом почали пояснювати пересічним українцям „переваги” угод з Євросоюзом. Якщо „переваги” угоди про спрощений візовий режим нашим євроінтеграстам пояснити більш-менш легко - необхідно просто не згадувати, що стосується вона тільки „певних категорій”, то з поясненням „переваг” договору про реадмісію доводиться значно складніше. Пояснення „переваг” останньої угоди зазвичай обмежується якимось банальним пустопорожнім словоблуддям про: „ще один впевнений крок на шляху євроінтеграції”.
Але тут на допомогу „певним категоріям громадян” приходять напрочуд кмітливі „українські” політологи та соціологи! Виявляється, переселення на нашу землю мільйонів китайців, пакистанців та негрів сприятиме покращенню демографічної ситуації в Україні. Отакої! Виявляється, вирішити проблему зменшення населення в Україні досить легко. Необхідно просто замінити українське на селення, яке частково вимирає, частково виїхало на заробітки, на ново прибуле неукраїнське. Це, до речі, для „еліти” буде навіть економічно вигідно, адже новоприбула робоча сила буде дешевшою ніж власне автохтонна. „Еліта” в плюсах! Нікого ж не треба переконувати, що для правлячого кагалу не існує поняття „співвітчизник”, українці для них це всього лише робоча сила та електорат, як , власне, і наша Вітчизна для них - це всього лише об' єкт визиску, це такий собі прибутковий бізнес-проект.
В українській історії наші різновекторні „стратегічні партнери” вже неодноразово пробували подібним чином вирішити „демографічну проблему”, тобто проблем у надмірної, на їхню думку, наявності українців в Україні. Російська вєнценосна повія після зруйнування Січі подібним чином вирішувала „демографічну проблему”, коли заселяла спустошені козацькі землі різним и неукраїнськими колонізаторами. Про це „вирішення демографічної проблеми” Тарас Шевченко в своєму вірші „Розрита могила” писав:
„... Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі...”
Іосиф Сталін подібним чином вирішував „демографічну проблему”, що виникла після 1933 року, коли заселя в на місця вимерлих під час Голодомору українців переселе нців з „средней полосы”. З 1939 року подібним чином він діяв вже в Західній Україні, прова дивши так би мовити „реадмісію” українців до Сибіру та поселяючи на їхні місця „ответств енных работников ”. Поляки в 1930рр теж робили спроби „покращити демографічну ситуацію” в Західній Україні, зокрема на Волині, переселяючи на ці землі польських колоністів (в в 1943-44рр українцям довелося виправляти це „покращення”). Значно „покращити демографічну ситуацію” в Україні мав намір і Адольф Гітлер, зменшивши чисельність українського населення та заселивши українські степи переселенцями з Німеччини, Австрії, Норвегії та усілякої там Голандії.
Наші „стратегічні партнери” і в наш час не можуть змиритися з теперішньою демографічною ситуацією в Україні. Виникають все нові рецепти її „покращення”, один з яких був запропонований депутатом від фракції партії регіонів таким собі Болдирєвим. На „съезде соотечественников” в Москві народний депутат України не соромлячись заявив: „Нєабхадіма спасобствавать виєзду украінскава насєлєнія і з западних абластєй Украіни в Сібірь. Ета нє толька будєт спасобствавать вазраждєнію Сібірі, но также вастановіт культурно-етнічєскій баланс в самой Украінє”. Але ображатися на наших західних та східних „стратегічних партнерів” за їхнє щире прагнення виріш увати свої проблеми за рахунок України - це всеодно, що ображатися на китайців за те, що вони косоокі. Вся проблема в нас самих.
Позбувшись в 1991 році тяжіння над собою центральної московської комуністичної влади , місцева „українська” колоніальна адмі ністрація зірвалася з гальм - те, що до того часу стримув ало її природнє прагнення до безмежного особистого збагачення зникло. Вступивши в союз з відвертим криміналітетом, стара компартійна номенклатура підім'яла під себе все господарче життя в Україні та спрямувла на задоволення своїх особистих потреб весь її економічний потенціал. Так виникло те, що зараз прийнято називати „еліта”. Але ставши „незалежними” представники цієї постколоніальної „еліти” не змогли та й не прагнули позбутися свого колоніального походження, вони інстинктивно продовжували і продовжують шукати собі господаря та покровителя за межами України: одні - на сході, інші - на заході. Ця бидлоеліта за своєю сутністю не може мати державницьке мислення, вона нездатна ні те, що відстоювати українські національні інтереси, вона нездатна їх навіть усвідомити.
Щось подібне наша Батьківщина переживала за часів Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького на чолі України опинялися особи, які, за невеликим виключенням, нездатні були вести самостійни цької проукраїнської політики. „ Ще ніколи, як тоді не вийшло на поверхню хамство, демагогія й нездисциплінованість нашої провідної верстви. .. Все робили вони для себе й своєї родини... Такий Тетеря волів цілувати руки польського короля, а Іскра й Кочубей падати до ніг московського деспота, як ста ти „струнко” перед законною владою українського народу. ” - писав про часи Руїни Михайло Колодзинський .
В наш час новітні тетері, іскри й кочубеї продовжують справу своїх попередників. Вони зі всіх сил намгаються пе реконати довірливих українців в необхідності якоїсь інтеграції та входження до я когось союза. Але, якщо прихильники східної інтеграції - це відверті українофоби, яким чужим та ворожим є все українське, то апологети євроінтеграції виступають в образі таких собі українофілів. Якщо діяльність українофобів, їхня відверта антиукраїнська пропаганда пробуджує в українцях приспані національні інстинкти - прагнення об'єднання і активного спротиву ворожому тиску, то ліберальна, пацифістська демагогія, якою європаран оїки промивають мізки українцям, навпаки ці здорові національні інстинкти розмиває та пригамовує. Своїм баранячим блеянням про безальтернативність інтеграції вони сіють серед наших співвітчизників зневіру та невпевненість у власних силах.
В той час, як над нашими співвітчизниками в посольствах країн Євросоюза відверто знущаються, можновладні євроінтеграсти вводять безвізовий режим для громадян цього Євросоюза, чим у ніщо ставлять гідність свого народу. В той час, як мільйони українців поневіряються по світах в пошуках заробітку щоб прогодувати свої сім'ї, апологети євроінтеграції п огоджую ться , в обмін на обіцянки „членства”, перетворити Україну на загальноєвропейську клоаку , в якій осядуть мільйонні маси азіатів. Таке поняття як Честь Батьківщини для прихильників „членства” - порожній звук.
Тільки люди, які розуміють державу як інструмент, що забезпечує розвиток свого народу та організовує його сили на відпорність зовнішнім впливам, а не як засіб для особистого збагачення; люди, для яких національні інтереси матимуть абсолютну перевагу над особистими, і які відстоюватимуть ці інтереси, не зважаючи на будь-який зовнішній тиск; люди, для яких навіть найбідніший українець - це частина їхньої Батьківщини, а не робоча сила та електорат; тільки такі люди не допустять перетворення України на загальноєвропейський бордель. Тільки люди, що ставлять Честь своєї Батьківщини понад усе, зможуть втілити в життя Ідею, за яку мільйони найкращих синів та доньок України віддали свої життя - Ідею Великої України - держави, що своєю силою та впливовістю буде подібною до нашої давньої батьківщини - Київської Русі, держави, що стане рідною домівкою для всіх українців світу.
Пересічний українець
26.01.2008 р.
http://sprotyv.in.ua/europaranoja260108.htm