мое интервью с Дмитрием Стусом
Політики і журналісти таки прорили в країні глибоку прірву... Не реальну, бо й на сході й на заході, на півдні й на півночі, люди мають подібні цінності, люблять дітей, ведуть подібні господарства, мають дуже подібний сімейний уклад. Але на міфологічному рівні - прірва існує. Мова, імена лідерів, віра в ту чи іншу силу спонукає людей під час розмов про політику втрачати людську подобу й перетворюватися на зомбі. Хай там як, а жоден переможець цих виборів ніколи не представлятиме всієї країни - як мінімум половина громадян України будуть мовчазною і доволі ворожою опозицією. Мені ж близькі й ті, й інші люди, а тому мені дуже хочеться, щоб протистояння й революційний запал поступилися місцем здоровому глузду й маленькій квіточці надії-любові, що попри все й далі існує на нашій землі.
Та ніяк. Справді були розмови, були якісь намагання зробити потрібний людям культурний продукт. А далі... Нічого доброго сказати не можу, нічого поганого - не хочу.
Є друзі. Мало, але, маю надію віддані. На щастя є й вороги, бо без них людина хиріє. А щодо справжніх друзів після тридцяти, то, думаю, ті, хто так говорить, просто ховається від життя, боїться його. Доводилось чути, що в цьому світі не існує кохання. Часом навіть в нього не вірять зовсім юні дівчатка. Шкода їх. Без кохання, любові і друзів я б жити напевне не зміг.
Чесно кажучи цього тягаря я ніколи не мав. Коли я ціле десятиліття займався архівною роботою, щоб видати перше в незалежній Україні наукове видання творів (і ним стали твори батька) мені багато хто казав, що Стус - не поет. Коли ж йому дали героя, я почав видавати журнал. Інша річ, що про відповідальність перед іменем найбільше кричать люди, які свого часу або нічим не допомагали, або навіть заважали подарувати творчість Василя Стуса тим українцям, кому це цікаво. Тому я можу впевнено сказати, що бути сином відомої людини, звісно ж, напружує, але відповідальність - вигадка недалеких людей.
Дуже люблю. Мабуть, більше за все в цьому світі. Тішусь, коли вони, вже дорослі, звертаються за порадою чи допомогою як до друга. А чи є в них авторитети? Не знаю, маю невеличку надію, що моя думка для бодай щось важить.
Життя - прекрасне. Беззаперечно й поза сумнівами, але... Ми не вміємо радіти тому, що маємо, а починаємо щось цінувати по-справжньому лише тоді, коли все втрачено. Звісно, є несправедливості, є біль, втрати, кров і піт. Бо життя це й боротьба за само втілення, або, як вчив мене мій батько, самоквітування. Я думаю людьми не народжують, а стають ними, на жаль, далеко не всі. Цьому я вчив дітей: навчитись жити без мене і стати людиною. І коли я відчуття, що чогось (бодай маленького) досяг, то онтологічну й трагічну самотність, яку більш чи менш відчуває кожен, вдається долати. Ми сильні, просто розучилися вірити, себто напружувати м’язи віри, надії, любові і, від себе додам, відповідальності за слово, вчинок, дію...
Жінка - це дуже багато. Вона, справді, і дружина, і мати, і подруга, і, може, муза. Але головне - краща частинка чоловіка, та невловима сутність, яка допомагає не загубити себе в сірій подібності буднів.
Я ціную лише особистісні взаємини, бо за своїми поглядами я закінчений анархіст, для якого думка більшості не має жодного значення і жодної цінності. Просто справжня анархія, як її розумію я, це не лише повна свобода, а й відповідальність за всі свої слова та дії. І саме тому анархія, певне, ніколи не буде життєздатною для більшості людей, які, на відміну від звірів і птахів, давно розучилися відповідальності, хоча рано чи пізно плата однак наздоганяє.
Недавно вичитав дивну річ: виявляється середній термін кохання 1 рік і 8 місяців. Це не про мене. Я не пурист, але... скажу так: мені легше відмовитися від спокуси, аніж завдати біль тому, кого люблю. Утім, універсальних рецептів не існує.
Ліс біля моєї хати в селі. Я вже три роки як утік з міста і найкраще себе почуваю там, де можна заховатися від інформації, люду, пошуків фінансування і бодай годину-другу на тиждень поспілкуватися з багаттям, деревами, травою, а взимку - зі снігом і оголеними стовбурами дерев, які завжди зберігають свою сутність.
Слово важко тут не пасує. Серед республік європейської частини колишнього СРСР ми єдині, хто не підтримує національні гуманітарні проекти (в тому числі й журнали), хто зруйнував мережу книгопоширення. Нам далеко навіть до молдаван, не кажучи вже про білорусів, росіян чи прибалтів. Але... мені поки йти проти течії цікаво. Цікаво наповнювати новим змістом “Київську Русь”, цікаво зводити на одній території досвідченого Бориса Олійника і зовсім молоду, скажімо, Катерину Бабкіну. Приємно, що журнал дуже високо поцінували в Росії - другий рік поспіль запрошують на семінари головних редакторів при журналі “Дружба народів” (а “Київській Русі” двох років іще нема). Але ж це не тільки моя заслуга: ми дуже багаті на талановиту молодь, але як суспільство робим все залежне, аби ця молодь втратила віру, здатність працювати й творити. Отож, завдяки авторам вдається цікаво працювати і щось робити.
Це різні поняття. Та й що значить молодий: до 20? До 30? До 40? До 60 років? Найцікавіші для мене Леонід Кононович, Василь Портяк (у прозі), Тарас Федюк, Василь Герасим’юк та Ігор Римарук - у поезії; Кость Москалець - у критиці та есеїстиці; Ярослав Грицак - в історично-гуманітарній публіцистиці. Всі вони відбулися, іншим, як на мене, до них далеко. А от щодо комерційності... Розумієте, продаж горілки може бути комерційним тоді, коли буде де її продавати. А коли в країні менше 300 реально працюючих книгарень, то про яку комерційність (наклади книжок) можна говорити. Утім, і тут не так все погано. На Форумі видавців у Львові за моїми даними книги Марії Матіос продавалися по тисячі за день, Оксани Забужко - по п’ятсот, Ірен Роздобудько - по п’ятсот. Якби видавництва були багатші, книгарень було більше, то кожна з цих жінок була б комерційною авторкою. Або візьмімо російськомовного Андрія Куркова - в Британії його книги бестселери, стоять на кращих місцях великих книгарень, його переклали на десяток мов... А хто його знає й читає в Україні?
Звісно. Просто внаслідок державної політики в галузі літератури практикуючі літератори змушені жити в підземеллях невиданих книг та незустрічях з читачами. І хоча з кожним роком ситуація змінюється на краще, все більше потенційно цікавих письменників переходять на англійську, бо це відкриває двері до закордонних грантів, семінарів, письменницьких стипендій. Якщо так буде й далі, то скоро в Україні не залишиться тих, хто аналізує досвід і дійсність, зберігає пам’ять землі й народу. І ось тоді це стане проблемою держави і всіх нечитачів, адже без слова написаного, образу втіленого, музики що зазвучала національної держави та народу не існує, і він приречений розчинитися поміж довколишнього хаосу і плебсу. Природа жорстока, її закони незмінні, але в усьому цьому є вища справедливість, за якою на землі є місце лише сильним і відповідальним видам (народам).
Про власний суб’єктивний досвід. Тоді є шанс опублікуватися навіть за погано прописаного сюжету, сирої фабули, невмотивованих ситуацій. Коли ж хочеться спробувати себе в популярних жанрах, то тут необхідне володіння письменницьким ремеслом вищого рівня: грубо кажучи сьогоднішній детективіст-початківець не може починати з текстів, слабших за Агату Крісті. Це вже розкрученим можна халтурити. Звісно, в житті все простіше й складніше водночас - діє суб’єктивний чинник. Але нагадаю, що навіть авторці бесту про Гаррі Понтера її перший видавець рекомендував шукати собі більш прибуткову роботу, аніж дитячий письменник.
Це дуже суб’єктивно. І в різні часи згадуються різні епізоди. Утім, завжди, то якась маленька перемога над самим собою. Хоча і всі свої поразки і слабості пам’ятаю в деталях.
Не губити себе в юрбі, не запобігати перед сильними, не говорити того, чого від тебе всі очікують. Жити за своїми правилами, займатися улюбленою справою... Зберігати здатність вставати після падінь і перти буром скільки є сил.
Ні. Хоча дуже кортить встигнути побувати на Далекому Сході й у країнах південно-східної Азії.
Не знаю. Та й хто я такий, аби бажати... Єдине, мені здається, що ніколи не варто забувати про те, що врешті-решт кожен отримує те, на що заслуговує...
- Сайты Виктора Ющенко и Виктора Януковича сообщают информацию о взаимодействии с Вами. Как Вы сами расцениваете этот факт?
Та ніяк. Справді були розмови, були якісь намагання зробити потрібний людям культурний продукт. А далі... Нічого доброго сказати не можу, нічого поганого - не хочу.
- В Вашей жизни есть ли враги и есть ли друзья? Это правда, что после тридцати очень тяжело иметь настоящих друзей?
Є друзі. Мало, але, маю надію віддані. На щастя є й вороги, бо без них людина хиріє. А щодо справжніх друзів після тридцяти, то, думаю, ті, хто так говорить, просто ховається від життя, боїться його. Доводилось чути, що в цьому світі не існує кохання. Часом навіть в нього не вірять зовсім юні дівчатка. Шкода їх. Без кохання, любові і друзів я б жити напевне не зміг.
- Испытываете ли Вы до сих пор груз ответственности за то, что Вы сын - Василия Стуса (после всего сказанного и написанного…)?
Чесно кажучи цього тягаря я ніколи не мав. Коли я ціле десятиліття займався архівною роботою, щоб видати перше в незалежній Україні наукове видання творів (і ним стали твори батька) мені багато хто казав, що Стус - не поет. Коли ж йому дали героя, я почав видавати журнал. Інша річ, що про відповідальність перед іменем найбільше кричать люди, які свого часу або нічим не допомагали, або навіть заважали подарувати творчість Василя Стуса тим українцям, кому це цікаво. Тому я можу впевнено сказати, що бути сином відомої людини, звісно ж, напружує, але відповідальність - вигадка недалеких людей.
- Как Вы воспитываете собственных детей? Для них существуют авторитеты (если да, то кто это?)?
Дуже люблю. Мабуть, більше за все в цьому світі. Тішусь, коли вони, вже дорослі, звертаються за порадою чи допомогою як до друга. А чи є в них авторитети? Не знаю, маю невеличку надію, що моя думка для бодай щось важить.
- Наша жизнь - прекрасна или трагична? К чему Вы склоняетесь более?
Життя - прекрасне. Беззаперечно й поза сумнівами, але... Ми не вміємо радіти тому, що маємо, а починаємо щось цінувати по-справжньому лише тоді, коли все втрачено. Звісно, є несправедливості, є біль, втрати, кров і піт. Бо життя це й боротьба за само втілення, або, як вчив мене мій батько, самоквітування. Я думаю людьми не народжують, а стають ними, на жаль, далеко не всі. Цьому я вчив дітей: навчитись жити без мене і стати людиною. І коли я відчуття, що чогось (бодай маленького) досяг, то онтологічну й трагічну самотність, яку більш чи менш відчуває кожен, вдається долати. Ми сильні, просто розучилися вірити, себто напружувати м’язи віри, надії, любові і, від себе додам, відповідальності за слово, вчинок, дію...
- Что значит женщина в жизни творческого мужчины? Жена, мать, подруга, муза…
Жінка - це дуже багато. Вона, справді, і дружина, і мати, і подруга, і, може, муза. Але головне - краща частинка чоловіка, та невловима сутність, яка допомагає не загубити себе в сірій подібності буднів.
- Что важнее отношения между двумя людьми или отношения в обществе?
Я ціную лише особистісні взаємини, бо за своїми поглядами я закінчений анархіст, для якого думка більшості не має жодного значення і жодної цінності. Просто справжня анархія, як її розумію я, це не лише повна свобода, а й відповідальність за всі свої слова та дії. І саме тому анархія, певне, ніколи не буде життєздатною для більшості людей, які, на відміну від звірів і птахів, давно розучилися відповідальності, хоча рано чи пізно плата однак наздоганяє.
- Существует ли любовь как постоянное чувство?
Недавно вичитав дивну річ: виявляється середній термін кохання 1 рік і 8 місяців. Це не про мене. Я не пурист, але... скажу так: мені легше відмовитися від спокуси, аніж завдати біль тому, кого люблю. Утім, універсальних рецептів не існує.
- Что является источником вдохновения лично для Вас?
Ліс біля моєї хати в селі. Я вже три роки як утік з міста і найкраще себе почуваю там, де можна заховатися від інформації, люду, пошуків фінансування і бодай годину-другу на тиждень поспілкуватися з багаттям, деревами, травою, а взимку - зі снігом і оголеними стовбурами дерев, які завжди зберігають свою сутність.
- Тяжело ли издавать литературный журнал на Украине?
Слово важко тут не пасує. Серед республік європейської частини колишнього СРСР ми єдині, хто не підтримує національні гуманітарні проекти (в тому числі й журнали), хто зруйнував мережу книгопоширення. Нам далеко навіть до молдаван, не кажучи вже про білорусів, росіян чи прибалтів. Але... мені поки йти проти течії цікаво. Цікаво наповнювати новим змістом “Київську Русь”, цікаво зводити на одній території досвідченого Бориса Олійника і зовсім молоду, скажімо, Катерину Бабкіну. Приємно, що журнал дуже високо поцінували в Росії - другий рік поспіль запрошують на семінари головних редакторів при журналі “Дружба народів” (а “Київській Русі” двох років іще нема). Але ж це не тільки моя заслуга: ми дуже багаті на талановиту молодь, але як суспільство робим все залежне, аби ця молодь втратила віру, здатність працювати й творити. Отож, завдяки авторам вдається цікаво працювати і щось робити.
- Кто из современных украинских авторов кажется Вам перспективным, коммерческим?
Це різні поняття. Та й що значить молодий: до 20? До 30? До 40? До 60 років? Найцікавіші для мене Леонід Кононович, Василь Портяк (у прозі), Тарас Федюк, Василь Герасим’юк та Ігор Римарук - у поезії; Кость Москалець - у критиці та есеїстиці; Ярослав Грицак - в історично-гуманітарній публіцистиці. Всі вони відбулися, іншим, як на мене, до них далеко. А от щодо комерційності... Розумієте, продаж горілки може бути комерційним тоді, коли буде де її продавати. А коли в країні менше 300 реально працюючих книгарень, то про яку комерційність (наклади книжок) можна говорити. Утім, і тут не так все погано. На Форумі видавців у Львові за моїми даними книги Марії Матіос продавалися по тисячі за день, Оксани Забужко - по п’ятсот, Ірен Роздобудько - по п’ятсот. Якби видавництва були багатші, книгарень було більше, то кожна з цих жінок була б комерційною авторкою. Або візьмімо російськомовного Андрія Куркова - в Британії його книги бестселери, стоять на кращих місцях великих книгарень, його переклали на десяток мов... А хто його знає й читає в Україні?
- Существует ли украинский литературный процесс? Если да, какие у него составляющие?
Звісно. Просто внаслідок державної політики в галузі літератури практикуючі літератори змушені жити в підземеллях невиданих книг та незустрічях з читачами. І хоча з кожним роком ситуація змінюється на краще, все більше потенційно цікавих письменників переходять на англійську, бо це відкриває двері до закордонних грантів, семінарів, письменницьких стипендій. Якщо так буде й далі, то скоро в Україні не залишиться тих, хто аналізує досвід і дійсність, зберігає пам’ять землі й народу. І ось тоді це стане проблемою держави і всіх нечитачів, адже без слова написаного, образу втіленого, музики що зазвучала національної держави та народу не існує, і він приречений розчинитися поміж довколишнього хаосу і плебсу. Природа жорстока, її закони незмінні, але в усьому цьому є вища справедливість, за якою на землі є місце лише сильним і відповідальним видам (народам).
- О чем надо писать молодому автору, чтобы его опубликовали?
Про власний суб’єктивний досвід. Тоді є шанс опублікуватися навіть за погано прописаного сюжету, сирої фабули, невмотивованих ситуацій. Коли ж хочеться спробувати себе в популярних жанрах, то тут необхідне володіння письменницьким ремеслом вищого рівня: грубо кажучи сьогоднішній детективіст-початківець не може починати з текстів, слабших за Агату Крісті. Це вже розкрученим можна халтурити. Звісно, в житті все простіше й складніше водночас - діє суб’єктивний чинник. Але нагадаю, що навіть авторці бесту про Гаррі Понтера її перший видавець рекомендував шукати собі більш прибуткову роботу, аніж дитячий письменник.
- Какие у Вас самые яркие позитивные воспоминания из детства? А негативные?
Це дуже суб’єктивно. І в різні часи згадуються різні епізоди. Утім, завжди, то якась маленька перемога над самим собою. Хоча і всі свої поразки і слабості пам’ятаю в деталях.
- Что означает для Вас слово «свобода»?
Не губити себе в юрбі, не запобігати перед сильними, не говорити того, чого від тебе всі очікують. Жити за своїми правилами, займатися улюбленою справою... Зберігати здатність вставати після падінь і перти буром скільки є сил.
- Хотели ли бы Вы уехать за границу?
Ні. Хоча дуже кортить встигнути побувати на Далекому Сході й у країнах південно-східної Азії.
- Что бы Вы пожелали украинцам?
Не знаю. Та й хто я такий, аби бажати... Єдине, мені здається, що ніколи не варто забувати про те, що врешті-решт кожен отримує те, на що заслуговує...