2 години релаксу :)
Натрапила сьогодні на книжку з досить дивною назвою "Ескорт у смерть" Ірен Роздобудько. Назва була мені незрозуміла, але інтригуюча (цікаво яка з Роздобудько Агата Крісті?!). Побачивши, що цей роман став лауреатом конкурсу "Коронація слова", моє бажання проковтнути цю книжку холодного березневого вечора збільшилося вдвічі. От я і отримала дві годинки релаксу! Захоплююся простотою написання, майстерністю підбирання слів та втримання інтриги читача до останнього слова! Думаю, панночкам сподобається:)
Що ж до самого твору. Дії розгортаються довкола новоспеченої фірми "Ескорт-сервіс", яка пропонує доволі незвичні для ока звичайних громадян послуги - респектабельним бізнесвумен супутників на вечірки, вистави та інші масові події, на які візит жінки на самоті буде сприйматися вульгарним.
Але якось цих "кавалерів-супроводників" починають знаходити після чергової "оренди" мертвими на вулицях міста. Всі вони біляві, мають блакитні очі, але знаходять їх з вирізаним пасмом волосся. Яким би дивним це не здавалось, але в сценарій цих "серійних" вбивств покладена історія нещасного кохання до білявого хлопця, якому через багато років доля віщує розслідувати серію вбивств в агенції "Ескорт-сервіс". Ці вбивства є своєрідною помстою, викликом людству, бо несуть за собою призначення стерти, знищити, припинити існування кохання.
Роман "Ескорт у смерть" хоч і ховає в собі такі жорстокі події, напевно, щоб примусити читача зрозуміти керування власною ниткою, яка веде до серця. Не дивлячись на те, що трагедія кохання розкривається на останніх 4 сторінках, вона захована між рядками, де, до речі, теж слід читати, бо там дещо таки написано.
Прочитавши книжку я все-таки повернулася на початок, щоб прочитати слова листа до золотоголового янгола...як на мене, це найкращі слова твору:
Привіт, мій золотоголовий янголе!…
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде на сьому світі. Тільки не лякайся - зараз тобі цього не можна, ти ж прямуєш до лав нашої славетної армії. Я навіть чую, як стукотять колеса твого потяга. Не лякайся ще й тому, що все скінчилось, усе вже позаду й ніхто не здогадується, що у смерті «красивої та молодої» винен саме ти. Відтак заспокойся і спробуй дочитати цього останнього листа до кінця. Не квапся викидати його, як робив з усіма моїми листами. Я маю маленьке право сказати тобі ці останні слова і бути почутою.
Я любила тебе. Я розумію, як ти боявся цієї любові - ти ж іще зовсім хлопчик. Що ти міг розуміти? Ти навіть не уявляв, що саме тобі випало це рідкісне щастя - мати при собі вірну, віддану й мовчазну істоту, яка служила б тобі усе життя. Навіть твої зради вона перетравлювала мовчки, майже радісно, адже розуміла, що ніхто у світі не кохатиме сильніше.
Мине час… О, я знаю, я впевнена, мине багато часу і ти - дорослий та занудливий - з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокап'ятирічних спогадів як найбільший, найяскравіший, найдорожчий скарб витягнеш саме цей: нічний, холодний під'їзд і зовсім змерзлу дівчинку, що вперше каже: «Я тебе люблю!» й зривається у ніч, як здичавіле кроленя. Ти згадаєш усе! Ти зрозумієш, ЩО пройшло повз тебе. Ти обов'язково згадаєш і те, як ця дівчинка годинами могла стояти під твоїм балконом й вимальовувати фарбою на асфальті перед будинком ті ж самі слова. Хто ще подарує тобі такі спогади? Упевнена: ніхто.
У тебе буде банальне життя. Ти одружишся, станеш інженером чи будівельником, народиш дітей з якоюсь білявою куркою, питимеш горілку, як усі твої приятелі, сваритимешся з дружиною через копійку. А наприкінці цього безглуздого існування я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами - єдиними, справжніми, живими. Ти згадаєш усе - мої очі, руки, колір волосся, який тобі так не подобався (о, кляті білявки!) і те, що могло би бути між нами… Ти захочеш до мене - в цю суцільну темряву, в цей жах мого існування без тебе. Ти так просто сказав: «Іди геть!» І от я йду. Розуміючи, що ти - ніхто й ніщо, і те, що я до безтями люблю цю порожнечу. Якби я могла, я б знищила тебе. Але чи стало б мені легше? І я роблю простіше - треба піти самій… Читай, читай, мій золотоголовий, звертаюся до тебе з небуття, з-під двох метрів землі. І нехай твоє золоте волосся здибиться від жаху.
Зараз я наповню ванну теплою водою… Потім візьму ось це гостре лезо… І думатиму про тебе. Я думатиму, що вбиваю тебе, мою єдину любов. Не бережи цього листа - якщо знайдуть, звинуватять саме тебе. А ти ж маєш добре прожити своє безтурботне життя заради цих спогадів про божевільне дівчисько на темних сходах. Ти ще маєш застогнати від своїх нездійсненних мрій. І розбити свою легковажну голову об стіну, розуміючи, що прожив своє життя марно й нецікаво.
От і все. Ванна повна. Прощавай. Нехай твоє сумління спить. Як я…
Твоя S.»
Що ж до самого твору. Дії розгортаються довкола новоспеченої фірми "Ескорт-сервіс", яка пропонує доволі незвичні для ока звичайних громадян послуги - респектабельним бізнесвумен супутників на вечірки, вистави та інші масові події, на які візит жінки на самоті буде сприйматися вульгарним.
Але якось цих "кавалерів-супроводників" починають знаходити після чергової "оренди" мертвими на вулицях міста. Всі вони біляві, мають блакитні очі, але знаходять їх з вирізаним пасмом волосся. Яким би дивним це не здавалось, але в сценарій цих "серійних" вбивств покладена історія нещасного кохання до білявого хлопця, якому через багато років доля віщує розслідувати серію вбивств в агенції "Ескорт-сервіс". Ці вбивства є своєрідною помстою, викликом людству, бо несуть за собою призначення стерти, знищити, припинити існування кохання.
Роман "Ескорт у смерть" хоч і ховає в собі такі жорстокі події, напевно, щоб примусити читача зрозуміти керування власною ниткою, яка веде до серця. Не дивлячись на те, що трагедія кохання розкривається на останніх 4 сторінках, вона захована між рядками, де, до речі, теж слід читати, бо там дещо таки написано.
Прочитавши книжку я все-таки повернулася на початок, щоб прочитати слова листа до золотоголового янгола...як на мене, це найкращі слова твору:
Привіт, мій золотоголовий янголе!…
Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде на сьому світі. Тільки не лякайся - зараз тобі цього не можна, ти ж прямуєш до лав нашої славетної армії. Я навіть чую, як стукотять колеса твого потяга. Не лякайся ще й тому, що все скінчилось, усе вже позаду й ніхто не здогадується, що у смерті «красивої та молодої» винен саме ти. Відтак заспокойся і спробуй дочитати цього останнього листа до кінця. Не квапся викидати його, як робив з усіма моїми листами. Я маю маленьке право сказати тобі ці останні слова і бути почутою.
Я любила тебе. Я розумію, як ти боявся цієї любові - ти ж іще зовсім хлопчик. Що ти міг розуміти? Ти навіть не уявляв, що саме тобі випало це рідкісне щастя - мати при собі вірну, віддану й мовчазну істоту, яка служила б тобі усе життя. Навіть твої зради вона перетравлювала мовчки, майже радісно, адже розуміла, що ніхто у світі не кохатиме сильніше.
Мине час… О, я знаю, я впевнена, мине багато часу і ти - дорослий та занудливий - з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокап'ятирічних спогадів як найбільший, найяскравіший, найдорожчий скарб витягнеш саме цей: нічний, холодний під'їзд і зовсім змерзлу дівчинку, що вперше каже: «Я тебе люблю!» й зривається у ніч, як здичавіле кроленя. Ти згадаєш усе! Ти зрозумієш, ЩО пройшло повз тебе. Ти обов'язково згадаєш і те, як ця дівчинка годинами могла стояти під твоїм балконом й вимальовувати фарбою на асфальті перед будинком ті ж самі слова. Хто ще подарує тобі такі спогади? Упевнена: ніхто.
У тебе буде банальне життя. Ти одружишся, станеш інженером чи будівельником, народиш дітей з якоюсь білявою куркою, питимеш горілку, як усі твої приятелі, сваритимешся з дружиною через копійку. А наприкінці цього безглуздого існування я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами - єдиними, справжніми, живими. Ти згадаєш усе - мої очі, руки, колір волосся, який тобі так не подобався (о, кляті білявки!) і те, що могло би бути між нами… Ти захочеш до мене - в цю суцільну темряву, в цей жах мого існування без тебе. Ти так просто сказав: «Іди геть!» І от я йду. Розуміючи, що ти - ніхто й ніщо, і те, що я до безтями люблю цю порожнечу. Якби я могла, я б знищила тебе. Але чи стало б мені легше? І я роблю простіше - треба піти самій… Читай, читай, мій золотоголовий, звертаюся до тебе з небуття, з-під двох метрів землі. І нехай твоє золоте волосся здибиться від жаху.
Зараз я наповню ванну теплою водою… Потім візьму ось це гостре лезо… І думатиму про тебе. Я думатиму, що вбиваю тебе, мою єдину любов. Не бережи цього листа - якщо знайдуть, звинуватять саме тебе. А ти ж маєш добре прожити своє безтурботне життя заради цих спогадів про божевільне дівчисько на темних сходах. Ти ще маєш застогнати від своїх нездійсненних мрій. І розбити свою легковажну голову об стіну, розуміючи, що прожив своє життя марно й нецікаво.
От і все. Ванна повна. Прощавай. Нехай твоє сумління спить. Як я…
Твоя S.»