Однокласники. Школа. 1990-2015 рр.
***
УВАГА! Під час написання цього посту я спиралась на власні враження, відчуття, досвід, зроблені висновки. Я маю право на висловлення власної думки, вона може не співпадати з тим, що думають про себе герої цієї оповіді (або їхні батьки, друзі, знайомі, колеги тощо).
***
[Роздуми про школу та однокласників]Миронівська загальноосвітня середня школа №2.
1990 р.
1-А.
26 учнів.
Смішні, маленькі, світлі діти, які вперше прийшли до школи.
Дівчата з великими білими бантами (майже в розмір голови), у білих святкових фартухах.
Хлопці кумедні у новій шкільній формі, з великими портфелями.
Усміхнена перша вчителька.
Батьки схвильовані та задоволені. Як не як, новий етап у житті їхніх найкращих-найрозумніших-найслухняніших діточок.
***
Я жила в с. Росава, а в школу ходила в м. Миронівку (ці населені пункти поряд, перетікають один в одного). У місцеву, Росавську, школу я не пішла, бо на той час вона була слабшою за Миронівські школи. Мама вирішила віддати мене у найсильнішу школу №2 (як потім виявилось недаремно). Хоча до цієї школи мені було пішки 6 км, але знання варті були такого щоденного шляху. «Страсті-мордасті» шкільного життя я опускаю, бо це тема для повноцінного роману.
***
Я хочу розповісти про людей. Про тих самих, з якими я провела 10 років дитинства, проходила перші пізнання людських якостей, вчинків, дружби, кохання, лицемірства, зрад, перемог та невдач.
Перша вчителька Любов Федорівна.
[Любов Федорівна 2015 р.]
Я її запам’ятала доброю. М’якою і доброю. Любов Федорівна любила нас, турбувалася про нас. У неї не було любимчиків, вона не поділяла нас на гарних і поганих, розумних і тупих. Я так тоді відчувала і за останні 25 років моя думка не змінилась. Я пишалася отриманими п’ятірками, які вчителька ставила у щоденник (вони були виведені каліграфічним почерком, чіткі і здавалося аж бриніли).
У першому класі (взимку) отримала трійку з математики. Та трійка була такою важкою, що майже відірвала лямки на моєму портфелі. Мені було соромно, так соромно, що я не могла дивитись в очі вчительці й мамі. Моє горе було безмежне.
Або ще. Теж перший клас. Відкритий урок з читання. Присутні гості з районно, інші вчителі. Учні активні на уроці. Любов Федорівна прочитала якесь прислів’я і попросила пояснити його зміст. Я миттєво підняла руку, вчителька урочисто мене підняла і я сказала: «Можна вийти в туалет?». Пам’ятаю як засміялись гості уроку, я ще здивувалась: «Чому?».
Перший імпровізований іспит - це здача техніки читання в кабінеті завуча. Я так хвилювалася, що в горлі пересохло, а скільки начитала зараз вже не пам’ятаю.
У третьому класі ми вчилися у другу зміну. Нічого веселого, я вам скажу. Взимку рано темніло, а мені ж додому 6 км йти. Взагалі і вранці 6 км, але то було веселіше, бо я заходила по дорозі до двох однокласниць (Оксани і Алли) і ми йшли в школу з пригодами. Знову ж зимою, а вони на Київщині переважно сніжні, ми з дівчатами ставали під всі ялики, які зустрічали по дорозі, і робили собі «душ». Веселоооо! Але. Частенько ми були мокрі до трусів і вчителька нас «сушила».
***
Старша школа. У всіх почалося "дорослішання". Бідні вчителі. Це треба було витримати. І їм, і нам.
[ми дорослішаємо]
***
Лариса Георгіївна.
[Лариса Георгіївна 2015 р.]
Класний керівник. Ще один фортпост у моєму житті. Вона безмежна, справжня, щира, розумна, мудра, світла. Є на кого рівнятися. Нашому класу пощастило мати такого класного керівника. В 11-му класі я присвятила Ларисі Георгіївні вірш, який зачитала на випускному вечорі.
[Читаю вірш. 21.06.2000 р.]
У погляді - ніжність.
У русі - тендітність.
У серці - добро,
Чарівною посмішкою на вустах розцвіло.
Безмежна криниця гнучкої натури,
Під поглядом теплим ламаються мури,
А серце готове всіх обійняти
Це наш керівник, вчителька, мати.
Ми вдячні за роки, що з нами пройшли
Ви в душі наші навік увійшли
Ваші поради - від серця струна,
Ваша турбота немає кінця.
06.02.2000 р.
***
Фаїна Станіславівна. Ця теж вчителька підкорила моє серце у старшій школі. Вона викладала історію та основи правознавства. Тут все ясно, бо саме Фаїна Станіславівна заклала першу цеглину в фундамент моєї професійної діяльності. Тоді я нічого такого не планувала. Мені просто подобалась історія. Були і своєрідні «баги». Наприклад, я умудрилася вихватити двійку з теми «Розселення східнослов’янських племен» у 7 класі (ох, ті дуліби, тиверці, сіверяни, анти, склавини й інші мене дістали тоді по-дорослому).
Зараз я викладач. Кандидат історичних наук. І як добре, що коло моїх професійних інтересів не пересікається з антами, склавинами, полянами, деревлянами J, бо у мене з ними таки не склалось.
***
Олександр Григорович. Математик. У нього знали математику й ті, хто не мав до неї здібностей. Сильний, справедливий вчитель. Ніколи з нами не панькався, але любив нас. Знав кожного по імені та по-батькові, пам’ятав дату народження.
Минулого року зателефонувала до нього на день вчителя. Говорю: «Доброго дня! Вас турбує Настя С., випуск 2000, з другої школи», - пауза секунди в три, а потім він: «Анастасія Олександрівна!!!!!». Приємно, коли пам’ятаєш не тільки ти, а й тебе.
***
Однокласники.
[2000 р., 2015 р.]
Тут все просто й одночасно складно. Я можу написати багато: хорошого і різного.
Та варто наголосити наступне:
1. люди не змінюються;
2. закладені в шкільні роки, не без допомоги однокласників/однолітків, основи соціалізації, взаємодії, спілкування діють й у дорослому житті;
3. шкільна дружба існує, якщо це дійсно дружба;
4. здорова конкуренція, заохочення, прагнення до кращого результату формують сильну особистість, яка не здається перед складними життєвими обставинами.
***
Випуск 2000 року.
11-А.
22 учні (дехто пішов зі школи після 9 класу, хтось приєднався до нашого класу).
Всі різні, по своєму обдаровані, розумні, амбітні, вмотивовані.
У кожного різні стартові позиції.
[2015 р., 2000 р.]
Доросле життя почалося не відразу, воно поступово, але впевнено входило в наше буття.
15 років назад ми закінчили школу. У кожного вже є життєвий досвід, професійні досягнення/невдачі, сім’ї, нові/старі друзі, соціальні зв’язки в різних сферах життя, «заводи, параходи».
Шановні однокласники, ви не змінились. Той же набір якостей, «тарганів», «приколів». На зустрічі ми в основному поводили себе як і в шкільні роки. Просто тепер ми дорослі. Кожен показував себе з кращого боку (і об’єктивно таких боків у нас багато J) як і в дитинстві ми мірялися (не у відриту, бо ми ж дорослі! J), хто крутіший. Але яскраво видно, що кожен з нас залишився сам собою.
Я щиро рада, що побувала на зустрічі однокласників. Я навіть не усвідомлювала, що я за всіма скучила. Декого я не бачила 15 років. Уявіть собі, 15 років! Це половина мого/нашого життя.
[Лесю і Костю не бачила 15 років]
Мені хотілося з кожним поговорити, роздивитися, обійняти (місцями й поцілувати J). Я про кожного згадала щось своє, особливе, але не кожному про це сказала. Приємно, що були люди, які хотіли побачити мене, які пам’ятають про мене, хоч я далеко і на малій Батьківщині буваю рідко.
***
Аня З., Мирослава Ш. хотілося вас побачити, поспілкуватися, маю надію, наступного разу все вийде.
Андрій Х., чому ти пішов і не повернувся?
[Андрій і я. 21.06.2000 р.]
Одного з однокласників вже немає, дуже шкода. Царство Небесне.
Без моментів розчарування не обійшлося, але в принципі нічого нового, це було очікувано, хоча й небажано.
***
Спасибі Мирославі К., яка взяла на себе функції організатора і з честю витримала всі особливості підготовки та проведення зустрічі.
***
Однокласники, не пропадайте з «радарів».