Гідування по Києву
Мені ще ніколи не доводилося показувати Київ. Якось обходилося.
Проте завжди було моторошно, коли уявляла, що така необхідність виникне, а про Київ я нічого структурованого краєзнавчо-мистецтвознавчого розповісти не зможу.
Ось цей страшний день настав. І маршрут виник в уяві - Музей Гончара з виставкою витинанок Миколи Теліженка. Паркова дорога. Аскольдова могила. Оглядові майданчики Маріїнського. Володимирський узвіз. Поділ. Але як завжди, не там звернула. Після вивчення експозиції музею Гончара (ух, які там колоритні портрети столітньої давності! Неймовірні весільні костюми - ніби з фільму про індіанців - із Карпат), фантастичної виставки витинанок, яка справить враження навіть на затятих ненависників музеїв, оглядин виставки військової техніки в парку слави, ми спустилися на Набережну. Там тихо, затишно, на газонах де-не-де засмагають похилі пари. Є гарні виходи до води й до метро «Дніпро» у воді не зустрічається сміття. Усюди рибалки, котрі нарікають на те, що в риби сьогодні черговий вихідний :) Один дядько для полювання на рибу сконструював човника.
Взагалі якби не згадала про виставку Миколи Теліженка, про Печерськ би й не подумала. Повела би на Поділ. І якби не погода, можна було би роззирнутися містом з висоти подільських гір. Подивитися на маленькі будиночки, насолодитися тією атмосферою. Покататися на фунікулері і гульнути в сторону Золотих, оглянувши Михайлівський та Софію.
Виявилося, що водити по Києву - дуже приємно. По-перше, без потреби показати місто рідко вибираєшся на такі довгі оглядові прогулянки містом. По-друге, можна багато чого дізнатися під час розробки та втілення маршруту. По-третє, так приємно, коли твоїм містом захоплюються і кажуть, що хочуть сюди повернутися!
Проте завжди було моторошно, коли уявляла, що така необхідність виникне, а про Київ я нічого структурованого краєзнавчо-мистецтвознавчого розповісти не зможу.
Ось цей страшний день настав. І маршрут виник в уяві - Музей Гончара з виставкою витинанок Миколи Теліженка. Паркова дорога. Аскольдова могила. Оглядові майданчики Маріїнського. Володимирський узвіз. Поділ. Але як завжди, не там звернула. Після вивчення експозиції музею Гончара (ух, які там колоритні портрети столітньої давності! Неймовірні весільні костюми - ніби з фільму про індіанців - із Карпат), фантастичної виставки витинанок, яка справить враження навіть на затятих ненависників музеїв, оглядин виставки військової техніки в парку слави, ми спустилися на Набережну. Там тихо, затишно, на газонах де-не-де засмагають похилі пари. Є гарні виходи до води й до метро «Дніпро» у воді не зустрічається сміття. Усюди рибалки, котрі нарікають на те, що в риби сьогодні черговий вихідний :) Один дядько для полювання на рибу сконструював човника.
Взагалі якби не згадала про виставку Миколи Теліженка, про Печерськ би й не подумала. Повела би на Поділ. І якби не погода, можна було би роззирнутися містом з висоти подільських гір. Подивитися на маленькі будиночки, насолодитися тією атмосферою. Покататися на фунікулері і гульнути в сторону Золотих, оглянувши Михайлівський та Софію.
Виявилося, що водити по Києву - дуже приємно. По-перше, без потреби показати місто рідко вибираєшся на такі довгі оглядові прогулянки містом. По-друге, можна багато чого дізнатися під час розробки та втілення маршруту. По-третє, так приємно, коли твоїм містом захоплюються і кажуть, що хочуть сюди повернутися!