Night Watch
на трасі Е95 є прокляте місце: від прикордонного переходу РБ - РФ і тривалістю в 20-30 кілометрів. я не хочу виглядати ксенофобом і нетолєрастом, але назви населенних пунктів - Лобок, Козлово, Сукино, Быки... на третій від кордону заправці живуть, якісь гремліни, у кафешці поруч - лепрекони. їх мати - Темряви, проте вони ж і бояться її. це була одна із тих ночей, що приходить, коли поруч немає нікого, коли втома тримає кайданами ноги і болить між лопатками. час від часу здалеку миготіли фари авто, частина з них пригальмовувала біля мене, роздивлялася, мабуть, проте всі, всі летіли далі. саме тут нещодавно надовго завис Логвиненко, і пізніше, 8 травня,неподалік від цього місця ми, повертаючись додому, проб'ємо колесо. тут важко знайти місце для намета, коли темна ніч, коли навколо болота і вода стоїть в найнесподіваніших місцях. коли немає ліхтарика. у той день я прокинувся в 4:30, щоб вчасно вийти на трасу, щоб виграти у ночі час, відвоювати територію. я відчував, як ніч дихала мені у спину, вона чекала мене одразу за Лобком, в темній і похмурій російській глибинці. чекала, аби показати кузькіну мать. спершу почало віднімати ноги. це коли стоїш вже знявши наплечника, і потилицю холодить повітря страху, що підіймається вночі з російських боліт. ноги починають підкошуватися. як тільки опановуєш ноги, приходить сон, свідомість брикається, але куди їй тягатися з цим одвічним супутником життя. проте я вже знаю ці напади знепритомлення, я зустрічас їх у київських маршрутках і метро, повертаючись після однієї з робіт пізно і на автопілоті. така ніч видається безкінечною. їжі жодної вже немає, бо Білорусь проскочив, гоп-гоп і як не було, а українські запаси вафлів Артек скінчилися ще перед Магільовом. теоретично я відчував, що колись світатиме і сонце врятує мене від нічних примар. але о 2й, коли ніч тільки розгорнула свої одежі, такі думки виглядають смішно. і небезпечно. бо є тільки ти і ніч. і нікого більше в цілому світі. усі ці проблиски фар - всього лиш темні жарти її челяді. думається про сон, про секс, про їжу ,воду. з темряви виринають образи тих, хто залишився у минулих життях. холодно. розтираю руки, бігаю 10 метрів туди-сюди, туди-сюди. наплечника одягнув. наплечника зняв. опів на четверту, на сході ледь посвітлішало. треба йти. і ти йдеш і з тобою приходить день. спершу тихими і несміливими, потім - оглушливими піснями птахів. ранок відвойовує окрайчик неба, потім половину. невидимий диригент змушує птахів захлинатися, плакати, ось-ось прийде той, кого вони так зустрічають. я вже не можу стояти, треба йти. байдуже, що не стають, треба йти. кожний пройдений метр уже нікуди не втече від мене. здається я бачу, як вибілюється світ, як загоряється небокрай, як відступають, ламаючи лади сили темряви. мені добре йти - прямо назустріч сонцю. і я йду. бо так починається моя варта - йти і йти, шукати дороги і йти. йти доки стане життя.