Історія у моїй голові
У мене завжди було зле з запам’ятовуванням фактів та подробиць. То історика з мене не вийшло. Вивчивши будь-які матеріали, я сміливо ловила головну нитку, запам’ятовувала, в чім там суть, а доказів навести не могла. На вступному іспиті мене підозріло спитали, чи зазнавала утисків українська мова у другій половині дев’ятнадцятого століття - й я зуб давала, що зазнавала, але роки виходу Валуєвського циркуляра та Емського указу тупо не пам’ятала, не кажучи вже про конкретну кількість заборонених книжок.
Однією зі своїх улюблених книжок я щиро вважала «Замок»: ніби зараз відчуваю, як трамвай з натужним скрипом завертає на Московський проспект (з отої кривенької зарослої лопухами вулиці, яка - як називалася?), і у мене відчутно підіймається температура з кожною сторінкою. Настільки ж воно «все про правдоньку»! Та жодної ситуації звідти я вам не пригадаю, жодного героя, навіть головного, не назву і не опишу.
З усієї історії, всієї літератури, всього життя мені всякчас ухоплювалася «головна думка», якась керівна атмосфера, а пруфи і деталі підло розпливалися у звивинах. «Ваша фізика у моєї дитини в одне вухо влітає, в інше вилітає!» - «Ви помиляєтеся, звук у вакуумі не розповсюджується».
Але міцно налипали якісь окремі моменти.
Ось ми сидимо в саду наших родичів на двох дерев’яних лавках коло дерев’яного столу, мляво відганяємо ос від липкого кавуна, ухиляємося від яблук у маківки. «Нєт, ну а скажитє тогда, хохли: зачєм тогда нашу нєфть укралі?» - наставляється вказівний із одного боку столу. З іншого лунає сміх, підкидається в зелене повітря моя маленька сестричка: «Мартусю, ану швиденько розкажи як на духу: нащо бабусину нафту вкрала!»
Ось я заклякла за першою партою, усвідомлюючи невідворотність покарання: я не прочитала «Собор», бо всю ніч читала Кізі, якого треба було ранком віддавати. Опитуватимуть усіх, мене виженуть зі школи й я зіп’юся під парканом. І тут на мене, перетинаючи парад порошинок у промені, наставляється вказівний Олени Іванівни: «От подивіться на Тетяну!..» Я доклякаю остаточно. «…Одразу ж видно: людина все читала, все знає, по очах бачу! А ви що, рецидивісти? Приклад беріть! Таню, ти вільна, решта підготуватися до опитування. Антипіна, ти перша!». Я обережно збираю ручки, намагаючись прикрити плечем дірку, пропалену в комірці поглядом Антипіної, повільно виходжу з класу, на намащеній мастикою підлозі в коридорі тягнеться довжелезна жовта стріла сонця. Один поворот наліво, тоді через перехід між корпусами і десять сходинок вниз - і страта остаточно не станеться.
Ось ми з Валькою завертаємо на Золотоворітську і зазираємо у маленьку сувенірну крамничку. Я прокручую пальцем листівки, пробігаю очима полички, побіжно завважую Вальці: «О, диви яка сова» - «Угу» - відказує Валька, і вже біля виходу наздоганяє мене та й висовує із-за пазухи пухнасте совине вушко. «Ой, ти шо, це мені?» - дивуюся я. «Тобі!» - сміється Валька і наспівує мотивчик зі старого мультика. «Ви така чудова пара, - милується продавчиня, клацаючи касою. - Прям аж світитеся зсередини! Будьте завжди щасливенькі!» Тут у мене всередині все перетворюється на полівінілхлорид, бо ми тупо не пара, хай що би я готова була для того зробити, і щасливенькою мені не бути. Я сую сову в сумку.
Ось ми з Ніною проходимо крізь вир «Арсеналу», пригальмовуємо біля пасовиська бузкових бінбегів, де трошки вільніше, вона перепитує: «Як ти кажеш, його: Тарас?» - і я піднесено запевняю: «Кажу тобі, він прекрасний, і лекція його була цікавезна, шкода що ти не чула, ну нічо, ти ще його побачиш, ми домовилися перетнутися на почаювати». І тут на нас налітає Тарас, нітиться: «Ой, привіт! Що, правда сподобалася? Дякую! А я біжу, хтів тут десь почаювати… Па!» - і розчиняється. Я ще пару хвилин лишаюся стирчати над бінбегами, а тоді розгублено повертаюся до Ніни по моральну підтримку. «Ну я розумію, чому з тобою люди не хочуть стрічатися, - знизує плечима вона, - ти ж мрачна така. Хоч би всміхалася чи що. З таким обличчям хіба можна з дому виходити?»
«Та я не казала такого зроду, ти що, - каже Ніна. - Ну що ти таке взагалі вигадуєш, Тань. Оце в тебе альтернативне уявлення про мене, я просто в шоці».
І тут я згадую якісь інші окремі моменти.
«А ви що, з Мартусею справді з дитинства нерозлийвода? - недовірливо перепитує Антипіна. - А я всю дорогу була певна, що у вас ну зовсім натягнуті стосунки. Згадую, вона тоді як ми разом мій день народження святкували, намагалася вперто впарити тобі якийсь набір оріфлеймівської косметики, я ще подумала: от сестра!» - «Та ти що, - кажу я, - зроду Марта і косметикою навіть не користувалася, не те щоби розповсюджувати. Оце в тебе альтернативне уявлення про нас, я просто в шоці…»
У мене піднімається температура, як у тому трамваї з «Замком» в обнімку. Я думаю: але ж, можливо, я всі ті моменти так само вигадала. І так само їх собі альтернативно вигадали решта учасників подій. І так само учасники історичних подій. Частина яких написала мемуари. Які є історичними джерелами. Які я тоді чесно вивчала перед тим фатальним іспитом - і якби не провалила, творила би за ними нині науковий наратив. А ми то тупо вигадали. Я навіть недавно читала в одній науково-популярній книжці про мозок, у купи піддослідних такий окремий ефект виявили… Не пам’ятаю, як називається.
Однією зі своїх улюблених книжок я щиро вважала «Замок»: ніби зараз відчуваю, як трамвай з натужним скрипом завертає на Московський проспект (з отої кривенької зарослої лопухами вулиці, яка - як називалася?), і у мене відчутно підіймається температура з кожною сторінкою. Настільки ж воно «все про правдоньку»! Та жодної ситуації звідти я вам не пригадаю, жодного героя, навіть головного, не назву і не опишу.
З усієї історії, всієї літератури, всього життя мені всякчас ухоплювалася «головна думка», якась керівна атмосфера, а пруфи і деталі підло розпливалися у звивинах. «Ваша фізика у моєї дитини в одне вухо влітає, в інше вилітає!» - «Ви помиляєтеся, звук у вакуумі не розповсюджується».
Але міцно налипали якісь окремі моменти.
Ось ми сидимо в саду наших родичів на двох дерев’яних лавках коло дерев’яного столу, мляво відганяємо ос від липкого кавуна, ухиляємося від яблук у маківки. «Нєт, ну а скажитє тогда, хохли: зачєм тогда нашу нєфть укралі?» - наставляється вказівний із одного боку столу. З іншого лунає сміх, підкидається в зелене повітря моя маленька сестричка: «Мартусю, ану швиденько розкажи як на духу: нащо бабусину нафту вкрала!»
Ось я заклякла за першою партою, усвідомлюючи невідворотність покарання: я не прочитала «Собор», бо всю ніч читала Кізі, якого треба було ранком віддавати. Опитуватимуть усіх, мене виженуть зі школи й я зіп’юся під парканом. І тут на мене, перетинаючи парад порошинок у промені, наставляється вказівний Олени Іванівни: «От подивіться на Тетяну!..» Я доклякаю остаточно. «…Одразу ж видно: людина все читала, все знає, по очах бачу! А ви що, рецидивісти? Приклад беріть! Таню, ти вільна, решта підготуватися до опитування. Антипіна, ти перша!». Я обережно збираю ручки, намагаючись прикрити плечем дірку, пропалену в комірці поглядом Антипіної, повільно виходжу з класу, на намащеній мастикою підлозі в коридорі тягнеться довжелезна жовта стріла сонця. Один поворот наліво, тоді через перехід між корпусами і десять сходинок вниз - і страта остаточно не станеться.
Ось ми з Валькою завертаємо на Золотоворітську і зазираємо у маленьку сувенірну крамничку. Я прокручую пальцем листівки, пробігаю очима полички, побіжно завважую Вальці: «О, диви яка сова» - «Угу» - відказує Валька, і вже біля виходу наздоганяє мене та й висовує із-за пазухи пухнасте совине вушко. «Ой, ти шо, це мені?» - дивуюся я. «Тобі!» - сміється Валька і наспівує мотивчик зі старого мультика. «Ви така чудова пара, - милується продавчиня, клацаючи касою. - Прям аж світитеся зсередини! Будьте завжди щасливенькі!» Тут у мене всередині все перетворюється на полівінілхлорид, бо ми тупо не пара, хай що би я готова була для того зробити, і щасливенькою мені не бути. Я сую сову в сумку.
Ось ми з Ніною проходимо крізь вир «Арсеналу», пригальмовуємо біля пасовиська бузкових бінбегів, де трошки вільніше, вона перепитує: «Як ти кажеш, його: Тарас?» - і я піднесено запевняю: «Кажу тобі, він прекрасний, і лекція його була цікавезна, шкода що ти не чула, ну нічо, ти ще його побачиш, ми домовилися перетнутися на почаювати». І тут на нас налітає Тарас, нітиться: «Ой, привіт! Що, правда сподобалася? Дякую! А я біжу, хтів тут десь почаювати… Па!» - і розчиняється. Я ще пару хвилин лишаюся стирчати над бінбегами, а тоді розгублено повертаюся до Ніни по моральну підтримку. «Ну я розумію, чому з тобою люди не хочуть стрічатися, - знизує плечима вона, - ти ж мрачна така. Хоч би всміхалася чи що. З таким обличчям хіба можна з дому виходити?»
«Та я не казала такого зроду, ти що, - каже Ніна. - Ну що ти таке взагалі вигадуєш, Тань. Оце в тебе альтернативне уявлення про мене, я просто в шоці».
І тут я згадую якісь інші окремі моменти.
«А ви що, з Мартусею справді з дитинства нерозлийвода? - недовірливо перепитує Антипіна. - А я всю дорогу була певна, що у вас ну зовсім натягнуті стосунки. Згадую, вона тоді як ми разом мій день народження святкували, намагалася вперто впарити тобі якийсь набір оріфлеймівської косметики, я ще подумала: от сестра!» - «Та ти що, - кажу я, - зроду Марта і косметикою навіть не користувалася, не те щоби розповсюджувати. Оце в тебе альтернативне уявлення про нас, я просто в шоці…»
У мене піднімається температура, як у тому трамваї з «Замком» в обнімку. Я думаю: але ж, можливо, я всі ті моменти так само вигадала. І так само їх собі альтернативно вигадали решта учасників подій. І так само учасники історичних подій. Частина яких написала мемуари. Які є історичними джерелами. Які я тоді чесно вивчала перед тим фатальним іспитом - і якби не провалила, творила би за ними нині науковий наратив. А ми то тупо вигадали. Я навіть недавно читала в одній науково-популярній книжці про мозок, у купи піддослідних такий окремий ефект виявили… Не пам’ятаю, як називається.