Тяжко бути задротом...
Да-да) Як би це дивно не звучало, але в мене не виходить стати задротіком... Не виходить, хоч ти плач. Не те що задротом - елементарно зробити що-небудь немає ні сил, ні натхнення, ні ентузіазму, ні навіть бажання. Ото, як ведмедик, сплю або хочу спати. Капєц... Це деградація... Так не можна...мабуть... (і знов фірмові трикрапучки=)) П'ю чайок з медом і оце думаю... Часто думаю, чи правильно я втикнула свій шматочок пазлу? Бо ніби пасує, але чомусь час від часу противиться, наче хоче кудись інакше, правда, куди, не зовсім зрозуміло... Останнім часом не дуже впевнена, що хочу все життя перебирати папери, аналізувати купу цифр... Взагалі саме зараз я хочу заміж=) От просто бачу себе у величезній кухні, де я готую щодня якийсь інший марципанчик для свого серденька, у вітальні біля каміна, на великому подвір'ї з альтанкою із виноградної лози, гойдалкою і з часом дітворою, з великою собачою будою і великим волохатим чудом, яке гасає по дворі, залишаючи велетенські сліди-лаписька на вологій, щойно після дощу, росі. Мені набридло спати з ведмедиком... Він надто малий для моїх габаритів))) І до того ж небесно-блакитний=) А ще хочу додому... Я втомилася... Втомилася постійно намагатися здатися не гіршою=розумною, сильною. Хочу до мами, як би це банально не звучало. Хочу у маленьке місто, де все наче повільніше, але далеко не згірше. Де чисте повітря, менше машин, дім на землі, товстий котяра, вредні брати, друзі дитинства і купа спогадів... Звісно, цим жити постійно не можна... Але, блін, як же це мені зараз потрібно! Я заплуталась... Хочу згорнутися клубочком, покласти голову комусь на коліна і прикинутися маленькою. Боже, як же тоді було добре... Чому дітиська так хочуть вирости??? От я більше не хочу=)