с.Бистриця - Свидовецькі озера - с.Кваси. Тиждень в горах (3)
початок тут : https://nadiya-v.livejournal.com/61692.html
День шостий.
Ранок на Геришасці був сонячним і тихим, чути було лиш спів пташок і неголосні розмови сонних туристів. Потім додалося звучання дзвоників овечої отари... Ідилія тривали доки не приїхали перші машини... Того дня була субота, машини їхали одна за другою.
Ця дорога глибиною в людський зріст - наглядний приклад, як джипінг нищить свидовецькі полонини.
І в цьому беруть участь не лише водії, а й ті хто замовляє поїздку горами.
Йти нам було недалечко - до сусіднього озера Ворожески, тож йшли ми дуже неспішно.
Щоб не ковтати пилюку від машин на дорозі, ми пішли стежкою по хребту. А стежкою, виявляється, їздять мотоцики.
Зла на тих їздунів не вистачає ((
Я знала, що до Ворожески немає дороги так, щоб доїхати до самого озера, тож суботнього паркінгу там би не мало бути.
Спочатку ми побачили, як кілька десятків привезених відпочивальників дивляться згори на озеро.
Аж шкода їх було ))
Але потім я зрозуміла, як помилялася. Незважаючи на відсутність дороги, матрасників на озері було повно - з кругами для плавання, шашликами, алкоголем і сауною з целофану але без машин ))
Вони просто на "драгобратському таксі" доїджають до гори над озером і пішки зі своїм вантажем спускаються вниз. Ми потім бачили, як догори піднімалися по канату.
Була лиш 12 година дня, а наметів коло озера вже було багато.
Ми спускалися, очима вишукуючи якесь затишне місце але діти дуже хотіли бути поближче до води.
Певно і дорога до Ворожески з Чорної Тиси скоро буде, бо отой тракторець привіз на причепі цілу велику родину на вікенд біля озера.
Так само просто йому було притягти колоди з лісу на дрова.
З кожною годиною біля озера ставало все більш людно і шумно.
Моєю втіхою були вівці. Ті ворожеські вівці дуже милі і ручні.
На вечір ми нарахували більше 50 наметів. То було ціле містечко, з музикою, співами і гучними розмовами. Один намет навіть з гірляндами був.
Цікаво було за тим всім спостерігати )
Пів ночі я слухала п"яні одкровення сусідньої компанії, тепер я знаю про них більше ніж вони думають ))
На світанку ми пішли трохи посидіти в тиші нагорі над озером.
Ворожеска - чарівне озеро, в нім чистенька бірюзова водичка, розміщене воно на висоті 1460 м н.р.м. в глибокому котлі під однойменною горою. Озеро складається з двох водойм, більша має 95 метрів у діаметрі.
Глибина озера сягає чотирьох з половиною метрів. І кажуть, що воно найтепліше зі Свидовецьких озер.
Далі ми би мали йти до озера Івор але ми так розлінилися тим прогулянковим походом,
що спускатися до Івору, а потім звідти підніматися ні в кого не було бажання.
Наш курс був через Близниці до полонини Браїлки.
Була неділя, на Драгобраті працював підйомник.
З того часу,як ми там не були, на перемичці під Стогом з"явилося кафе. Тепер я знаю звідки носили алкоголь курортники з Ворожески.
Потім був стрімкий підйом неприємною розбитою дорогою і перерва на обід в оточенні двох Жандармів.
Хто не знає - так називаються вершини Свидовецького хребта.
На фото видно Жадрама другого.
А це Жадарм перший:
Під Близницею паслися дуже товариські коні, котрим ми пожертвували всі цукерки, що в нас залишилися.
Таюсі дуже подобаються кущі ситника трироздільного, котрі ми називаємо їжаками ))
А подобаються їжаки їй тим, що з них можна плести косички і вони мовчки їй даються на ті тортури ))
На вершині Близниці Великої добряче припікало сонце і нікого крім нас не було.
Та й ми на тій гарячій пательні довго всидіти не могли, відпочили, та й пішли далі.
За Малою Близницею настав той момент коли більше жодних підйомів на маршруті, а все вниз, вниз... Ніби і радісно,але і сумно водночас.
На ночівлю ми розклалися трохи вище полонини Браїлки з видом на Мармароси.
Готували останню в тім поході вечерю і дрова ніби спеціально не хотіли горіти ))
Наш водопровід :
А нижче фото дуже змученої тижневим походом дитини )))
Вночі падав перший за всі дні нашого походу дощик.
День восьмий.
Зранку був урочистий сніданок у ресторані вищого класу поруч з наметом ))
І далі за планом - повернення до Ворохти.
Діти згадали як п"ять років тому фотографувалися на тій безіменій вершині.
Далі трохи полонинами, трохи лісом, трохи селом ми спустилися в Кваси. Значно швидше ніж розраховували.
Після тижневого походу я розівчилася ходити по асфальті і забула, що існують бордюри, і тому в Квасах добряче розтовкла собі коліно ((
Тепер маю відзначку на пам"ять )
До Ворохти збиралися повертатися коломийською електричкою але вона поламалася десь в Рахові і нам довелося дуже довго і майже безнадійно чекати.
Зате як раділи коли приїхала !
Від зими то взагалі в нас був Перший Поїзд цього року ))
Я зрозуміла, що чим триваліший похід, тим менше хочеться повертатися у цивілізацію.
І тим більше потім хочеться повернутися назад у гори.
3-10 серпня 2020 року.