(no subject)
Від поліцейського до революціонера: Вальтер Штеннес
30/03/2010
Розділ(и): Погляд крізь Час, Постаті, Червоне і Чорне
Теми: націоналізм, революційний націонал-соціалізм, революція, третій шлях, штурмовики
Відгуків немає
Вальтер Штеннес народився 12 квітня 1895 року в містечку Фюрстенберг у Вестфалії в родині держслужбовця, яка користувалась певними впливами в громадському житті країни (дядько Вальтера був кардиналом католицької церкви в Кьольні). Після чотирирічного навчання в народній школі 1 квітня 1905 року Вальтер був зарахований до королівської прусської кадетської школи Бенсберг, звідки перевівся до знаменитого кадетського корпусу Берлін-Ліхтерфельде, де кувались елітні офіцерські кадри імперії. Після здачі випускних екзаменів 1914 року в серпні отримав офіцерське звання та у складі полку прусської королівської гвардії вирушив на Західний фронт. Активна участь в бойових діях у Франції, зухвалі нічні рейди на нічийну землю, організація успішних патрулювань і засідок принесли Штеннесу заслужені бойові нагороди: Залізний хрест першого класу в травні 1915 року, Лицарський хрест дому Гогенцоллернів з мечами в червні 1917 року, Хрест за бойові заслуги землі Ліппе, Ганзейський хрест за бойові заслуги та срібний значок за поранення в 1918 році. Через непростий характер та складні стосунки з вищестоячими командирами Штеннес просувався службовою драбиною надзвичайно повільно, незважаючи на фронтові заслуги. Лише в 1917 році він став ад’ютантом 1-го батальйону в рідному полку та полковим ад’ютантом після кривавих боїв другої половини 1917 року в так званому “виступі Лаффо”, де вся дивізія та прусська гвардія в цілому були практично винищені. У вересні 1918 року після важких оборонних боїв осінньої кампанії, останньої для армії вмираючої імперії, Штеннес отримав звання обер-лейтенанта, а в листопаді після підписання перемир’я разом із полком відступив у Вестфалію для демобілізації. Поразка у тривалій війні, що мобілізувала всі сили нації, падіння імперії та соціал-демократична революція на фоні голодуючих промислових міст занурили Німеччину в хаос, який спричинив справжню громадянську війну. Не маючи бажання та можливості повернутись до цивільного життя, в різних куточках країни кадрові військові та ідеалістичні молоді офіцери фронтового покоління гуртували навколо себе демобілізованих вояків і студентсько-робітничу молодь у добровольчі загони для підтримки правопорядку, захисту територіальної цілісності та ліквідації антидержавних збройних формувань. Вальтер Штеннес став одним із десятків талановитих молодих командирів, які по-справжньому розкрили свої організаційні та особистісні здібності після повернення з фронту, очоливши новостворений “фрайкор” у проблемному шахтарському регіоні. За неповних два місяці, отримуючи фінансову допомогу від штабу армійського корпусу в Мюнстері, який опинився посеред свавільної стихії рад робітничих і солдатських депутатів без надійних частин, Штеннес навербував близько п’яти сотень добровольців. “Фрайкор Гакетау” створювався під прикриттям добровольчого формування прикордонної охорони та увібрав в себе велику частину кадрових офіцерів і сержантів демобілізованого полку, в якому Штеннес служив ад’ютантом, а також молодих добровольців з навколишніх сіл, які не потрапили під військовий призов. На озброєнні “фрайкор” мав навіть кілька мінометів і батарею легких польових гармат.
http://www.vatra.org.ua/postati/vid-politseyskoho-do-revolyutsionera-valter-shtennes.html
Вперше “фрайкор Гакетау” було задіяно в середині січні 1919 року, коли бійцям Штеннеса довелось проводити арешти особливо розперезаних рад солдатських і робітничих депутатів в околицях Мюнстера. Відтак “фрайкор” став свого роду аварійною бригадою в охопленому прокомуністичними настроями промисловому регіоні, де з одного боку велась потужна агітація лівих сил, з іншого - здійснювався постійний моніторинг розквартированих в Райнській області окупаційних військ Антанти. Спершу довелось ліквідовувати страйк в шахтарському містечку Гамм, де бійці “фрайкору” були змушені не лише охороняти правопорядок, але й самотужки спускатися в шахти, рятуючи їх від затоплення, і працювати під землею, аби регіон не залишився без тепла та світла. Аналогічним чином складалась ситуація в Дюссельдорфі, Бьорі та Реклінгаузені, куди озброєний “добровольчий корпус” вирушав, стабілізувавши ситуацію в черговому населеному пункті. Головною заслугою Штеннеса стало уникнення кровопролиття при ліквідації страйків, що було нелегкою справою у пролетарських урбанізованих агломераціях, де не бракувало ані складів зброї, ані марксистської пропаганди, ані фізично здорових робітників, ані комінтернівських провокаторів. По-справжньому скромний подвиг “фрайкору Гакетау” можна було оцінити через рік, коли у боях з Рурською Червоною армією було вибито до ноги не один “добровольчий корпус”.
В липні 1919 року Штеннесу довелось не лише попрощатись з рідною Вестфалією, але й змінити амплуа, перепрофілювавшись на офіцера елітних поліцейських сил спецпризначення. Влітку 1919 року за рішенням прусського міністерства внутрішніх справ і федерального міністерства оборони в Берліні було створено поліцію сил безпеки для забезпечення правопорядку в умовах фактичної громадянської війни та локальних конфліктів. Особовий склад поліції сил безпеки формувався за допомогою “фрайкорів”, найбільш активних під час зимових вуличних боїв з комуністами у столиці - Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії та полку Райнгарта, а також висококваліфікованих фахівців довоєнної політичної поліції. Вперше поліція сил безпеки застосувала силу в січні 1920 року, коли райхстаг було взято в облогу багатотисячним натовпом протестувальників під час парламентських дебатів з приводу закону про фабричні і заводські ради. Після спровокованих (як припускають, ліворадикальними екстремістами) заворушень поліцейські сили безпеки відкрили вогонь на ураження, вбивши 42 особи та поранивши кілька сотень пікетувальників. Поліція сил безпеки в Берліні носила сіро-зелені однострої, запозичені в Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії, офіцери якої укомплектували штаби нової структури, внаслідок чого отримала неофіційну назву “зелена поліція”, на відміну від традиційної поліції, одягненої в однострої синього кольору. “Зелена поліція” організовувалась як різновид внутрішніх військ і розквартировувалась у казармах, маючи армійську структуру та важке озброєння: трьом поліцейським командуванням з власним штабом підпорядковувалось по 6 рот та 1 технічній роті. Технічна рота мала на озброєнні кулемети, гранатомети, вогнемети та бронеавтомобілі, формуючи останній мобільний резерв на випадок надзвичайних ситуацій. Кожен район Берліна охоронявся відділом “зеленої поліції”. Для захисту урядового кварталу та забезпечення роботи уряду в умовах масових заворушень при 1-му відділі поліцейських силах безпеки капітана О. Фон Кесселя було сформовано роту спеціального призначення. Командиром 8-ї роти поліцейського спецназу, розквартированої в елітному районі Шарлоттенбург, з 1 серпня 1919 року було призначено оберлейтенанта Вальтера Штеннеса, який привіз до столиці ядро свого випробуваного в боях “фрайкору” з Вестфалії. Аналогічні елітні формування поліцейських сил безпеки з’являються у другій половині 1919 року в інших регіонах Пруссії, очолені яскравими особистостями з не менш яскравими біографіями. До прикладу, в Дюссельдорфі роту спецпризначення очолив капітан Еміль Рамсхорн (народився 17 березня 1892 року, учасник Першої світової війни, з 1916 року - в російському полоні), ветеран 3-ї бригади морської піхоти фон
Льовенфельда та кампанії “добровольчих корпусів” в Прибалтиці у 1919 році. Покинувши службу в поліцейському спецназі в березні 1923 року, долучився до створення армійських таємних резервних формувань “чорного райхсверу” та взяв участь у заколоті цих частин в жовтні 1923 року. З 1932 - депутат парламенту від NSDAP, командир унтергрупи SA “Верхня Сілезія”, згодом - поліцай-президент Сілезії, розстріляний під час “ночі довгих ножів” у 1934 році.
“Зелена поліція” також залучалась до несення прикордонної служби на кордонах Німецької республіки, зокрема в Східній Пруссії, де до її офіційних завдань входила боротьба з нелегальним транспортуванням добровольців і боєприпасів в Прибалтику. На території Литви та Латвії німецькі добровольчі формування під загальним командуванням генерала фон дер Гольтца спершу вели напружену кампанію проти більшовиків, заблокувавши “червоним” вихід в Європу та врятувавши незалежність нових країн Балтії. Проте в другій половині 1919 року німецькі добровольці були змушені воювати проти прибалтійських армій, які отримали підтримку Антанти та поклали за мету витіснити вчорашніх союзників назад до Німеччини. Обурені такою ситуацією та позицією берлінського уряду, який через тиск з Версалю був змушений визнати перебування “фрайкорів” на Балтиці незаконним, німецькі “добровольчі корпуси” об’єднались з білогвардійською Західною Російською армією та розпочали відчайдушну боротьбу не на життя, а на смерть. Останній наступ “фрайкорів” і білогвардійців, які відкинули чисельно переважаючі прибалтійські армії, підтримані з моря англійським флотом, захлинувся в крові, осінньому бездоріжжі, та через постійний брак матеріальних засобів. Використовуючи службове становище, Штеннес і його окремі колеги фальсифікували залізничні накладні, аби через кордон з Литвою оточеним ворогами німецьким загонам потрапляли життєво важливі вантажі, включно з свіжонадрукованими грошима для виплати грошового забезпечення. Після завершення кампанії та успішної евакуації “фрайкорів” взимку 1919 року з Прибалтики Штеннеса в числі інших було нагороджено престижною неофіційною нагородою - Балтійським хрестом 1-го класу. Ветерани цього локального конфлікту, з досвідом нестандартних для уявлень Першої світової війни бойових дій, на відміну від регулярних військ останніх місяців війни відрізнялись небувалою згуртованістю, ініціативністю, чіткими антидемократичними настроями, здоровою агресією та готовністю до чину в ім’я ідеї.
Угодовська політика демократичних еліт, які під тиском Антанти покинули німецькі “фрайкори” напризволяще, та переконливо продемонстрована в ході боїв у Прибалтиці та Сілезії можливість реваншу за поразку у світовій війні, наштовхували об’єднаних спільним досвідом ветеранів (доволі молодого віку) на думку про силовий варіант порятунку Батьківщини. Саме “балтійці”, покинуті власним урядом напризволяще, після несподіваного повернення до Німеччини стали авангардом поширення націонал-революційних настроїв у збройних силах та висунули нову командну еліту, альтернативну старій кайзерівській, що програла війну та проґавила революцію. Антидержавна позиція уряду Ваймарської Німеччини, який послідовно виконував взяті перед Антантою зобов’язання, провокувала зростаючу популярність агресивних і молодих командирів “фрайкорів” серед регулярних армійських підрозділів, які згідно Версальського миру потрапляли під неминуче скорочення. З 250000 вояків німецький райхсвер мав бути скорочений до 100000, а всі добровольчі формування, створені в період 1918 - 1919 років, мали бути розпущені. Зі зрозумілих причин, командний і рядовий склад “добровольчих корпусів”, які винесли на собі основний тягар боротьби за збереження територіальної цілісності та конституційного ладу в Німеччині, як і армійська еліта, не збирались здаватись без бою пацифістам. Запропоновані варіанти демобілізації й повернення до цивільного життя в почесному статусі заслужених безробітних особливого ентузіазму в цього контингенту не викликали, що неминуче провокувало силову розв’язку.
Штеннесу довелось зіграти не останню роль під час так званого путчу Каппа-Люттвіца, - відчайдушної спроби реакційних правоконсервативних еліт використати бойовий потенціал народженої “фрайкорами” націонал-революційної армії для реваншу над Ваймарською демократією. Вночі 12 березня 1920 року на Берлін вирушила розквартирована в околицях 2-га бригада морської піхоти Германа Ерхардта, маючи на меті захопити столицю та ліквідувати антинаціональний політичний режим. Головнокомандувач райхсверу генерал-полковник фон Зеект прикинувся сфінксом і на прохання уряду вивести на вулиці Берліна підпорядковані йому регулярні частини для блокування заколотників і ліквідації путчу, відповів сакраментальним “війська по своїх не стріляють”. Дивовижним чином, створена для захисту конституційного ладу якраз у подібних ситуаціях, поліція сил безпеки не лише не поворухнула пальцем на виконання наказів уряду, а з великим ентузіазмом приєдналась до путчу. Коли о 7-й годині ранку 13 березня головна ударна сила путчу - бригада морської піхоти Ерхардта - досягла Шарлоттенбурзького мосту, її зустріли два автомобіля з офіцерами поліції сил безпеки, серед яких були командир роти спецпризначення лейтенант Штеннес і офіцер розвідвідділу фон Кессель. Вони повідомили Ерхардта, що, виконуючи статутні завдання з охорони правопорядку, про всяк випадок взяли під контроль найважливіші об’єкти міста, і спільно з бійцями його бригади готові до наведення порядку в державі. Саме офіцери “зеленої поліції” підібрали на своїй автомашині політичного лідера путчу Вольфганга Каппа та колишнього поліцай-президента Берліну фон Ягова й доправили їх від Бранденбурзьких воріт до зайнятої їхніми бійцями райхсканцелярії. Проблеми розпочались із відсутності наказу на арешт законного німецького уряду, який успішно виїхав з Берліну до Дрездена, а потім, побоюючись розправи бійців тамтешніх “добровольчих корпусів”, втік до Штуттгарта. Прикрою несподіванкою для енергійного та агресивного Штеннеса була відсутність координації дій лідерів путчу та бажання здійснити революцію “в білих рукавичках” - особливо шоковий ефект справила історія про відмову Ерхардта силою отримати ключі від золотих сховищ райхсбанку. Мотивуючи свої дії системою офіцерських “понять” часів кайзерівського морського флоту, Ерхардт залишив путчистів без золотовалютних резервів, контроль над якими міг стати частиною успішної ліквідації страйку службовців і робітників. Залишившись без світла та води, Берлін поринув у хаос, чим скористались комуністи, озброївши фабричних робітників і розпочавши вуличні бої в окремих районах. Спецпідрозділ Штеннеса був змушений ліквідувати збройні виступи лівих екстремістів в Шарлоттенбурзі та Шьонеберзі, де було атаковано елітну офіцерську штурмову роту бригади Ерхардта. Війська, на які розраховували путчисти, не виявили бажання до активних дій, а кілька фанатично налаштованих підрозділів на зразок бригади Ерхардта погрожували розпочати репресії проти цивільного населення. Ерхардту довелось вивести основну ударну силу путчу з Берліну, залишивши решту військ. Щоправда, він запропонував Штеннесу як активному учаснику перевороту виїхати під захистом своїх багнетів, але той відмовився. Після 5 днів напруженої боротьби різнобіжних політичних сил путч завершився крахом та втечею лідерів закордон (В. Капп виїхав до Швеції, Г. Ерхардт - до Угорщини). Проте вакуум влади та інерція загальнонаціонального страйку, підтриманого профспілками та політичними партіями, переросли в масові заворушення, якими скористались ліворадикальні екстремісти для підготовки збройних заколотів. Законний соціал-демократичний уряд, що повернувся до Берліну, відбувшись легким переляком, виявив на вулицях масу фактично некерованих військових підрозділів, незаконні робітничі воєнізовані формування та самопроголошену комуністичну “республіку Вайсензеє” у передмісті столиці.
Парадоксально, але факт: рота поліції спецпризначення під командуванням Штеннеса виявилась єдиним підрозділом, готовим до виконання наказів з відновлення правопорядку. За домовленістю з чиновниками нового міністерства внутрішніх справ - комісаром Пруссії з громадської безпеки Г. фон Бергером - рота Штеннеса провела операцію з ліквідації самопроголошеної комуністичної “республіки” та роззброїла кілька ультралівих бандформувань. В обмін на лояльність Северінг забезпечив Штеннеса політичним “дахом” під час розслідування перебігу подій попередніх тижнів. Коли ж командири п’яти рот поліції сил безпеки, намагаючись реабілітуватись за бездіяльність проти путчистів, спробували самотужки заарештувати Штеннеса на початку квітня 1920 року, спецпідрозділ виступив на захист свого командира. Після провалу путчу у розмові з своїми підлеглими 28 березня 1920 року розлючений Штеннес висловився буквально наступним чином: “Для проклятого хрунівського німецького народу я не поворухну більше ані пальцем. Піду на англійську службу”. Дивовижна річ, але саме ця фраза, а не тісна взаємодія з Ерхардтом і його бригадою чи участь в розстрілах червоних повстанців спливла під час пізнішого дисциплінарного розслідування проти Штеннеса, коли він був змушений виправдовуватись, нібито сказав фразу про “хрунівський народ” у стані сильного хвилювання перед розлюченим натовпом. 12 червня 1920 року Штеннес отримав звання капітана поліції і присвятив два наступних роки вишкільній роботі та охороні громадського порядку. Вишкіл поліцейської роти спеціального призначення в Берліні отримав високу оцінку іноземних делегацій, які приїжджали для обміну досвідом (зі Стокгольму та Копенгагена), та викликав різке невдоволення контрольної комісії Антанти, котра вважала подібні спецпідрозділи порушенням умов Версальського миру. Періодично під командуванням Штеннеса рота виїздила за межі столиці - в Померанію, Сілезію та Східну Пруссію - для ліквідації заворушень. У вільний від роботи час Вальтер з товаришами по службі в цивільному одязі періодично організовував невеликі патріотичні акції. Зокрема, проводив покладання вінків на могили Бісмарка та Фрідріха Великого у річниці їхніх днів народжень, здійснював акції прямої дії проти пропаганди пацифізму та антинаціональних ідей. Після неодноразових попереджень адміністрації кінотеатру на фешенебельній вулиці Курфюрстендамм, у якому демонструвався антивоєнний фільм, Штеннес з друзями одягнули чорні смокінги з білими гвоздиками в петлицях, аби не переплутатись в темряві, та влаштували бешкет під час сеансу.
Крім доволі невинних витівок, влітку 1920 року Штеннес заснував таємну праворадикальну організацію, до якої увійшло 50-60 бійців його роти, що проводили таємні нічні засідання та здійснювали фізичні розправи над непатріотично налаштованими громадянами. В червні 1921 року трапився неприємний інцидент, який поклав кінець поліцейській кар’єрі Штеннеса - покінчив життя самогубством один із фельдфебелів роти спецпризначення, відповідальний за секретний грошовий фонд, з якого фінансувались послуги платних агентів та інформаторів. Нестача становила близько 200000 марок, проте винуватців їх зникнення не було встановлено. Медійний розголос навколо самогубства був спричинений підозрами щодо виконання ротою поліції спеціального призначення незаконних функцій політичної контррозвідки та збору інформації про ліві та ліберальні політичні сили. З’явилась інформація про не обліковані запаси важкого озброєння та амуніції, які зберігались в казармах роти Штеннеса, проте не були виявлені жодною перевіркою, а також наявність позастатутних відносин між особовим складом на ґрунті підозр у неправильних політичних симпатіях. Незважаючи на те, що специфічна репутація Штеннеса і наявність відданого ядра офіцерів, згуртованих навколо нього, тривалий час допомагали йому виходити сухим із води, такий стан справ не міг тривати вічно. Відсторонений на час одного з численних розслідувань від виконання обов’язків, Штеннес вирішив не випробовувати долю; на початку 1922 року його роту було розформовано наказом міністра внутрішніх справ К. Северінга.
28 лютого 1922 року Штеннес закінчив службу в силах поліцейського спецназу та вийшов у відставку, і вже за кілька днів влаштувався на посаду менеджера з продажу в металургійну компанію Ломана. З березня і до кінця 1922 року Штеннес займався бізнесовою діяльністю, хоча протягом усього цього періоду відставному капітану поліції надходили серйозні пропозиції працевлаштування. Так, відомий німецький олігарх Вернер фон Сіменс запропонував Вальтеру стати вихователем його дітей в прусській традиції, а не менш успішний промисловець Стіннес-молодший запросив Штеннеса працювати тілоохоронцем свого батька Гуго Стіннеса, власника велетенського концерну. Однак Штеннес відповідав на всі пропозиції ввічливою відмовою і продовжував офісно-менеджерське життя в умовах гіперінфляційної кризової економіки. Повернутись до звичної активності його змусила агресія франко-бельгійських військ на початку 1923 року, коли складна внутрішньо- та зовнішньополітична ситуація мобілізувала патріотів Німеччини з досвідом бойових дій. Вийшовши на Штеннеса через знайомства часів служби в роті поліції особливого призначення, представники райхсверу неофіційно залучили досвідченого і політично надійного офіцера до створення таємної резервної армії.
Зважаючи на загрозу територіальній цілісності з боку Франції та Бельгії на заході (вторгнення в Рурську область та наявність окупаційних військ Антанти в Райнській зоні) та Польщі з Чехословаччиною на сході (анексія Судетської області, неодноразові спроби анексувати Сілезію), німецьке військове командування на власний страх і ризик вирішило зміцнювати національну безпеку держави. Користуючись від’їздом з Німеччини союзної військової контрольної комісії, яка моніторила обороноздатність країни з метою недопущення її відновлення, керівництво райхсверу розпочало створення допоміжних структур, в яких центральна роль неформально належала воєнізованим націонал-революційним організаціям і активістам. Якщо на заході це були законспіровані диверсійно-розвідувальні групи, то на сході, де 100000-й райхсвер не міг розраховувати на успішну оборону кордонів з Польщею, створювались таємні резерви для підтримки регулярної армії в разі війни. Замасковані під добровольчі, допоміжні та технічні тимчасові підрозділи, формування так званого “чорного райхсверу” створювались по всій території Німеччини при військових округах, але особливих масштабів цей процес досягнув у 3-му військовому окрузі (Берлін-Бранденбург), де “чорний райхсвер” став фактично автономною структурою під сильним впливом антиваймарських політичних настроїв. Від військового округу координацією “чорного райхсверу” в регіоні займався начальник штабу 3-ї дивізії підполковник Т. Фон Бок (майбутній фельдмаршал, командувач групи армій “Центр” під час операції “Барбаросса”). На практиці, діючи на основі приватних угод, формування “чорного райхсверу” тут очолювали відставний майор Бруно Ернст Бухрукер та обер-лейтенант у відставці Пауль Шульц - Бухрукер займався зв’язками з правоконсервативними політичними та бізнесовими колами в Берліні, а Шульц - безпосередньою бойовою підготовкою та матеріальним забезпеченням. Офіційно такі формування мали займатись збором та утилізацією залишків військових матеріалів і боєприпасів, насамперед у Верхній Сілезії, що залишились із часів бойових дій, проте насправді вони присвячували свій час інтенсивному військовому вишколу. Проживаючи у казармах райхсверу, отримуючи харчі, грошове забезпечення, однострої та зброю за казенний рахунок, підрозділи “чорного райхсверу” в Берлін-Бранденбурзі мали власних офіцерів та проводили чотири- і шеститижневі курси для молоді з праворадикальних організацій регіону. Перш за все, йшлося про студентсько-фізкультурний союз “Hochschulring”, молодіжні організації “Bismarckbund” (молодіжка Німецько-національної народної партії) та “Bismarck-Orden” (молодіжка Німецько-національної партії свободи, відкололась від “Bismarckbund”), воєнізовану консервативно-революційну організацію “Werwolf” (в період максимального злету нараховувала до 50000 членів на території Німеччини), молодоконсервативний парамілітарний “Jungdeutschen Orden” (володів багатотисячним членством та серйозним інтелектуальним ресурсом), спортивний союз “Olympia”, молодіжну організацію “Stahlhelmbund” (структурний підрозділ найбільшої у Ваймарський період воєнізованої організації “Сталевий шолом”). Ядро найбоєздатнішого в Німеччині “чорного райхсверу” в східному прикордонному регіоні, силою до 2000 бійців, складали молоді офіцери “фрайкорів”, переважно учасники кампанії 1919 року в Прибалтиці, що формували сили постійної готовності, яких доповнювали близько 18000 вишколених упродовж весни та літа 1923 року добровольців. На початку вересня 1923 року ці сили складали 4 полки по 3 батальйони в кожному (всього до 12000 бійців) та 4 окремих батальйони (в Кюстріні, фортеці Шпандау та форті Ханеберг біля аеродрому Берлін-Штаакен). Батальйоном в форті Ханеберг командував Вальтер Штеннес під псевдонімом “капітан Штумпф”, у розпорядженні якого окрім стрілецької зброї, були міномети, ручні гранати та вибухівка у великій кількості з армійських арсеналів. Один із учасників вишколу в батальйоні Штеннеса пізніше згадував, що по його завершенні капітан звернувся до курсантів із заключним словом, в якому подякував усім за ентузіазм та попередив, що розголошення відомостей про тренувальний центр може закінчитись дуже сумно.
Тим часом як “чорний райхсвер”, присвятивши весну та літо 1923 року напруженій бойовій і політичній підготовці, став реальною збройною силою, лише частково підконтрольною офіційним інстанціям, події в Німеччині розвивались карколомними темпами. Окуповане іноземними військами промислове серце країни, Рурська область, важким тягарем лягло на економіку Німеччини, мільйони людей опинились без роботи, а небачена гіперінфляція поставила на коліна не лише пролетаріат, а й потужний досі середній клас. Уряд В. Куно, який об’єднав усі політичні сили та економічні еліти для організації кампанії пасивного опору в окупованій зоні, пішов у відставку 12 серпня 1923 року, а на зміну йому прийшла широка коаліція (католицька партія Центру, Соціал-демократична партія, Демократична партія та Німецька народна партія) під проводом Г. Штреземана. Новий кабінет 26 вересня оголосив про припинення пасивного опору через загрозу економічного колапсу, викликавши загальнонаціональну хвилю обурення. В сухому підсумку завершилась поразкою без перебільшення героїчна боротьба цивільного населення, трудових колективів, фінансово-промислових груп, спеціальних диверсійних підрозділів і небайдужих патріотів проти франко-бельгійських окупантів в Рурі. В ході опору загинуло 132 німецьких громадян, 11 було засуджено трибуналами окупаційних військ до смерті (1 приведено у виконання), винесено 5 довічних вироків та велику кількість тюремних строків і штрафів, депортовано 150000 цивільних мешканців, завдано збитків на суму в 3,5 мільярдів золотих марок (у перерахунку на довоєнні ціни). Дивовижним чином, окупація іноземними загарбниками індустріального осердя Німеччини призвела до спалаху національної свідомості серед заводського пролетаріату, що у своїй масі вирізнявся раніше орієнтацією на класову боротьбу і світову марксистську революцію, однак став пліч-о-пліч з бійцями “фрайкорів”, які три роки тому нещадно пацифікували Рур від “червоних”. Неминучість нової революції пронизувала всі сфери суспільного життя Німеччини, і незрозумілим залишалось лише питання про географічну локалізацію та ідеологічне забарвлення першого удару революційних сил проти Системи задля порятунку нації і держави від внутрішньої та зовнішньої окупації. Комуністи, врахувавши уроки своїх провальних заколотів 1919 та 1920 років, зосередились на підготовці революції в Центральній та Північній Німеччині, базуючись на частково підконтрольних лівих коаліційних урядах в Тюрінгії та Саксонії та збройному підпіллі в Гамбурзі. Імперські націоналісти та консервативні націонал-патріоти відреагували тотальною мобілізацією. В Баварії місцевий уряд правих консерваторів у відповідь на припинення спротиву в Рурі оголосив надзвичайний стан і розпочав переведення підрозділів збройних сил під баварське командування, на додачу запросивши на допомогу легендарного заколотника капітана Ерхардта, який переховувався в Австрії від демоліберального правосуддя. В околицях міста Кобург Ерхардт зосередив озброєні загони бойовиків з підконтрольних йому структур (насамперед - “Вікінга”), загальною чисельністю до 6000 багнетів, які мали зустріти ймовірне вторгнення “червоних” робітничих загонів.
далі тут:
http://www.vatra.org.ua/postati/vid-politseyskoho-do-revolyutsionera-valter-shtennes.html
30/03/2010
Розділ(и): Погляд крізь Час, Постаті, Червоне і Чорне
Теми: націоналізм, революційний націонал-соціалізм, революція, третій шлях, штурмовики
Відгуків немає
Вальтер Штеннес народився 12 квітня 1895 року в містечку Фюрстенберг у Вестфалії в родині держслужбовця, яка користувалась певними впливами в громадському житті країни (дядько Вальтера був кардиналом католицької церкви в Кьольні). Після чотирирічного навчання в народній школі 1 квітня 1905 року Вальтер був зарахований до королівської прусської кадетської школи Бенсберг, звідки перевівся до знаменитого кадетського корпусу Берлін-Ліхтерфельде, де кувались елітні офіцерські кадри імперії. Після здачі випускних екзаменів 1914 року в серпні отримав офіцерське звання та у складі полку прусської королівської гвардії вирушив на Західний фронт. Активна участь в бойових діях у Франції, зухвалі нічні рейди на нічийну землю, організація успішних патрулювань і засідок принесли Штеннесу заслужені бойові нагороди: Залізний хрест першого класу в травні 1915 року, Лицарський хрест дому Гогенцоллернів з мечами в червні 1917 року, Хрест за бойові заслуги землі Ліппе, Ганзейський хрест за бойові заслуги та срібний значок за поранення в 1918 році. Через непростий характер та складні стосунки з вищестоячими командирами Штеннес просувався службовою драбиною надзвичайно повільно, незважаючи на фронтові заслуги. Лише в 1917 році він став ад’ютантом 1-го батальйону в рідному полку та полковим ад’ютантом після кривавих боїв другої половини 1917 року в так званому “виступі Лаффо”, де вся дивізія та прусська гвардія в цілому були практично винищені. У вересні 1918 року після важких оборонних боїв осінньої кампанії, останньої для армії вмираючої імперії, Штеннес отримав звання обер-лейтенанта, а в листопаді після підписання перемир’я разом із полком відступив у Вестфалію для демобілізації. Поразка у тривалій війні, що мобілізувала всі сили нації, падіння імперії та соціал-демократична революція на фоні голодуючих промислових міст занурили Німеччину в хаос, який спричинив справжню громадянську війну. Не маючи бажання та можливості повернутись до цивільного життя, в різних куточках країни кадрові військові та ідеалістичні молоді офіцери фронтового покоління гуртували навколо себе демобілізованих вояків і студентсько-робітничу молодь у добровольчі загони для підтримки правопорядку, захисту територіальної цілісності та ліквідації антидержавних збройних формувань. Вальтер Штеннес став одним із десятків талановитих молодих командирів, які по-справжньому розкрили свої організаційні та особистісні здібності після повернення з фронту, очоливши новостворений “фрайкор” у проблемному шахтарському регіоні. За неповних два місяці, отримуючи фінансову допомогу від штабу армійського корпусу в Мюнстері, який опинився посеред свавільної стихії рад робітничих і солдатських депутатів без надійних частин, Штеннес навербував близько п’яти сотень добровольців. “Фрайкор Гакетау” створювався під прикриттям добровольчого формування прикордонної охорони та увібрав в себе велику частину кадрових офіцерів і сержантів демобілізованого полку, в якому Штеннес служив ад’ютантом, а також молодих добровольців з навколишніх сіл, які не потрапили під військовий призов. На озброєнні “фрайкор” мав навіть кілька мінометів і батарею легких польових гармат.
http://www.vatra.org.ua/postati/vid-politseyskoho-do-revolyutsionera-valter-shtennes.html
Вперше “фрайкор Гакетау” було задіяно в середині січні 1919 року, коли бійцям Штеннеса довелось проводити арешти особливо розперезаних рад солдатських і робітничих депутатів в околицях Мюнстера. Відтак “фрайкор” став свого роду аварійною бригадою в охопленому прокомуністичними настроями промисловому регіоні, де з одного боку велась потужна агітація лівих сил, з іншого - здійснювався постійний моніторинг розквартированих в Райнській області окупаційних військ Антанти. Спершу довелось ліквідовувати страйк в шахтарському містечку Гамм, де бійці “фрайкору” були змушені не лише охороняти правопорядок, але й самотужки спускатися в шахти, рятуючи їх від затоплення, і працювати під землею, аби регіон не залишився без тепла та світла. Аналогічним чином складалась ситуація в Дюссельдорфі, Бьорі та Реклінгаузені, куди озброєний “добровольчий корпус” вирушав, стабілізувавши ситуацію в черговому населеному пункті. Головною заслугою Штеннеса стало уникнення кровопролиття при ліквідації страйків, що було нелегкою справою у пролетарських урбанізованих агломераціях, де не бракувало ані складів зброї, ані марксистської пропаганди, ані фізично здорових робітників, ані комінтернівських провокаторів. По-справжньому скромний подвиг “фрайкору Гакетау” можна було оцінити через рік, коли у боях з Рурською Червоною армією було вибито до ноги не один “добровольчий корпус”.
В липні 1919 року Штеннесу довелось не лише попрощатись з рідною Вестфалією, але й змінити амплуа, перепрофілювавшись на офіцера елітних поліцейських сил спецпризначення. Влітку 1919 року за рішенням прусського міністерства внутрішніх справ і федерального міністерства оборони в Берліні було створено поліцію сил безпеки для забезпечення правопорядку в умовах фактичної громадянської війни та локальних конфліктів. Особовий склад поліції сил безпеки формувався за допомогою “фрайкорів”, найбільш активних під час зимових вуличних боїв з комуністами у столиці - Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії та полку Райнгарта, а також висококваліфікованих фахівців довоєнної політичної поліції. Вперше поліція сил безпеки застосувала силу в січні 1920 року, коли райхстаг було взято в облогу багатотисячним натовпом протестувальників під час парламентських дебатів з приводу закону про фабричні і заводські ради. Після спровокованих (як припускають, ліворадикальними екстремістами) заворушень поліцейські сили безпеки відкрили вогонь на ураження, вбивши 42 особи та поранивши кілька сотень пікетувальників. Поліція сил безпеки в Берліні носила сіро-зелені однострої, запозичені в Гвардійської стрілецько-кавалерійської дивізії, офіцери якої укомплектували штаби нової структури, внаслідок чого отримала неофіційну назву “зелена поліція”, на відміну від традиційної поліції, одягненої в однострої синього кольору. “Зелена поліція” організовувалась як різновид внутрішніх військ і розквартировувалась у казармах, маючи армійську структуру та важке озброєння: трьом поліцейським командуванням з власним штабом підпорядковувалось по 6 рот та 1 технічній роті. Технічна рота мала на озброєнні кулемети, гранатомети, вогнемети та бронеавтомобілі, формуючи останній мобільний резерв на випадок надзвичайних ситуацій. Кожен район Берліна охоронявся відділом “зеленої поліції”. Для захисту урядового кварталу та забезпечення роботи уряду в умовах масових заворушень при 1-му відділі поліцейських силах безпеки капітана О. Фон Кесселя було сформовано роту спеціального призначення. Командиром 8-ї роти поліцейського спецназу, розквартированої в елітному районі Шарлоттенбург, з 1 серпня 1919 року було призначено оберлейтенанта Вальтера Штеннеса, який привіз до столиці ядро свого випробуваного в боях “фрайкору” з Вестфалії. Аналогічні елітні формування поліцейських сил безпеки з’являються у другій половині 1919 року в інших регіонах Пруссії, очолені яскравими особистостями з не менш яскравими біографіями. До прикладу, в Дюссельдорфі роту спецпризначення очолив капітан Еміль Рамсхорн (народився 17 березня 1892 року, учасник Першої світової війни, з 1916 року - в російському полоні), ветеран 3-ї бригади морської піхоти фон
Льовенфельда та кампанії “добровольчих корпусів” в Прибалтиці у 1919 році. Покинувши службу в поліцейському спецназі в березні 1923 року, долучився до створення армійських таємних резервних формувань “чорного райхсверу” та взяв участь у заколоті цих частин в жовтні 1923 року. З 1932 - депутат парламенту від NSDAP, командир унтергрупи SA “Верхня Сілезія”, згодом - поліцай-президент Сілезії, розстріляний під час “ночі довгих ножів” у 1934 році.
“Зелена поліція” також залучалась до несення прикордонної служби на кордонах Німецької республіки, зокрема в Східній Пруссії, де до її офіційних завдань входила боротьба з нелегальним транспортуванням добровольців і боєприпасів в Прибалтику. На території Литви та Латвії німецькі добровольчі формування під загальним командуванням генерала фон дер Гольтца спершу вели напружену кампанію проти більшовиків, заблокувавши “червоним” вихід в Європу та врятувавши незалежність нових країн Балтії. Проте в другій половині 1919 року німецькі добровольці були змушені воювати проти прибалтійських армій, які отримали підтримку Антанти та поклали за мету витіснити вчорашніх союзників назад до Німеччини. Обурені такою ситуацією та позицією берлінського уряду, який через тиск з Версалю був змушений визнати перебування “фрайкорів” на Балтиці незаконним, німецькі “добровольчі корпуси” об’єднались з білогвардійською Західною Російською армією та розпочали відчайдушну боротьбу не на життя, а на смерть. Останній наступ “фрайкорів” і білогвардійців, які відкинули чисельно переважаючі прибалтійські армії, підтримані з моря англійським флотом, захлинувся в крові, осінньому бездоріжжі, та через постійний брак матеріальних засобів. Використовуючи службове становище, Штеннес і його окремі колеги фальсифікували залізничні накладні, аби через кордон з Литвою оточеним ворогами німецьким загонам потрапляли життєво важливі вантажі, включно з свіжонадрукованими грошима для виплати грошового забезпечення. Після завершення кампанії та успішної евакуації “фрайкорів” взимку 1919 року з Прибалтики Штеннеса в числі інших було нагороджено престижною неофіційною нагородою - Балтійським хрестом 1-го класу. Ветерани цього локального конфлікту, з досвідом нестандартних для уявлень Першої світової війни бойових дій, на відміну від регулярних військ останніх місяців війни відрізнялись небувалою згуртованістю, ініціативністю, чіткими антидемократичними настроями, здоровою агресією та готовністю до чину в ім’я ідеї.
Угодовська політика демократичних еліт, які під тиском Антанти покинули німецькі “фрайкори” напризволяще, та переконливо продемонстрована в ході боїв у Прибалтиці та Сілезії можливість реваншу за поразку у світовій війні, наштовхували об’єднаних спільним досвідом ветеранів (доволі молодого віку) на думку про силовий варіант порятунку Батьківщини. Саме “балтійці”, покинуті власним урядом напризволяще, після несподіваного повернення до Німеччини стали авангардом поширення націонал-революційних настроїв у збройних силах та висунули нову командну еліту, альтернативну старій кайзерівській, що програла війну та проґавила революцію. Антидержавна позиція уряду Ваймарської Німеччини, який послідовно виконував взяті перед Антантою зобов’язання, провокувала зростаючу популярність агресивних і молодих командирів “фрайкорів” серед регулярних армійських підрозділів, які згідно Версальського миру потрапляли під неминуче скорочення. З 250000 вояків німецький райхсвер мав бути скорочений до 100000, а всі добровольчі формування, створені в період 1918 - 1919 років, мали бути розпущені. Зі зрозумілих причин, командний і рядовий склад “добровольчих корпусів”, які винесли на собі основний тягар боротьби за збереження територіальної цілісності та конституційного ладу в Німеччині, як і армійська еліта, не збирались здаватись без бою пацифістам. Запропоновані варіанти демобілізації й повернення до цивільного життя в почесному статусі заслужених безробітних особливого ентузіазму в цього контингенту не викликали, що неминуче провокувало силову розв’язку.
Штеннесу довелось зіграти не останню роль під час так званого путчу Каппа-Люттвіца, - відчайдушної спроби реакційних правоконсервативних еліт використати бойовий потенціал народженої “фрайкорами” націонал-революційної армії для реваншу над Ваймарською демократією. Вночі 12 березня 1920 року на Берлін вирушила розквартирована в околицях 2-га бригада морської піхоти Германа Ерхардта, маючи на меті захопити столицю та ліквідувати антинаціональний політичний режим. Головнокомандувач райхсверу генерал-полковник фон Зеект прикинувся сфінксом і на прохання уряду вивести на вулиці Берліна підпорядковані йому регулярні частини для блокування заколотників і ліквідації путчу, відповів сакраментальним “війська по своїх не стріляють”. Дивовижним чином, створена для захисту конституційного ладу якраз у подібних ситуаціях, поліція сил безпеки не лише не поворухнула пальцем на виконання наказів уряду, а з великим ентузіазмом приєдналась до путчу. Коли о 7-й годині ранку 13 березня головна ударна сила путчу - бригада морської піхоти Ерхардта - досягла Шарлоттенбурзького мосту, її зустріли два автомобіля з офіцерами поліції сил безпеки, серед яких були командир роти спецпризначення лейтенант Штеннес і офіцер розвідвідділу фон Кессель. Вони повідомили Ерхардта, що, виконуючи статутні завдання з охорони правопорядку, про всяк випадок взяли під контроль найважливіші об’єкти міста, і спільно з бійцями його бригади готові до наведення порядку в державі. Саме офіцери “зеленої поліції” підібрали на своїй автомашині політичного лідера путчу Вольфганга Каппа та колишнього поліцай-президента Берліну фон Ягова й доправили їх від Бранденбурзьких воріт до зайнятої їхніми бійцями райхсканцелярії. Проблеми розпочались із відсутності наказу на арешт законного німецького уряду, який успішно виїхав з Берліну до Дрездена, а потім, побоюючись розправи бійців тамтешніх “добровольчих корпусів”, втік до Штуттгарта. Прикрою несподіванкою для енергійного та агресивного Штеннеса була відсутність координації дій лідерів путчу та бажання здійснити революцію “в білих рукавичках” - особливо шоковий ефект справила історія про відмову Ерхардта силою отримати ключі від золотих сховищ райхсбанку. Мотивуючи свої дії системою офіцерських “понять” часів кайзерівського морського флоту, Ерхардт залишив путчистів без золотовалютних резервів, контроль над якими міг стати частиною успішної ліквідації страйку службовців і робітників. Залишившись без світла та води, Берлін поринув у хаос, чим скористались комуністи, озброївши фабричних робітників і розпочавши вуличні бої в окремих районах. Спецпідрозділ Штеннеса був змушений ліквідувати збройні виступи лівих екстремістів в Шарлоттенбурзі та Шьонеберзі, де було атаковано елітну офіцерську штурмову роту бригади Ерхардта. Війська, на які розраховували путчисти, не виявили бажання до активних дій, а кілька фанатично налаштованих підрозділів на зразок бригади Ерхардта погрожували розпочати репресії проти цивільного населення. Ерхардту довелось вивести основну ударну силу путчу з Берліну, залишивши решту військ. Щоправда, він запропонував Штеннесу як активному учаснику перевороту виїхати під захистом своїх багнетів, але той відмовився. Після 5 днів напруженої боротьби різнобіжних політичних сил путч завершився крахом та втечею лідерів закордон (В. Капп виїхав до Швеції, Г. Ерхардт - до Угорщини). Проте вакуум влади та інерція загальнонаціонального страйку, підтриманого профспілками та політичними партіями, переросли в масові заворушення, якими скористались ліворадикальні екстремісти для підготовки збройних заколотів. Законний соціал-демократичний уряд, що повернувся до Берліну, відбувшись легким переляком, виявив на вулицях масу фактично некерованих військових підрозділів, незаконні робітничі воєнізовані формування та самопроголошену комуністичну “республіку Вайсензеє” у передмісті столиці.
Парадоксально, але факт: рота поліції спецпризначення під командуванням Штеннеса виявилась єдиним підрозділом, готовим до виконання наказів з відновлення правопорядку. За домовленістю з чиновниками нового міністерства внутрішніх справ - комісаром Пруссії з громадської безпеки Г. фон Бергером - рота Штеннеса провела операцію з ліквідації самопроголошеної комуністичної “республіки” та роззброїла кілька ультралівих бандформувань. В обмін на лояльність Северінг забезпечив Штеннеса політичним “дахом” під час розслідування перебігу подій попередніх тижнів. Коли ж командири п’яти рот поліції сил безпеки, намагаючись реабілітуватись за бездіяльність проти путчистів, спробували самотужки заарештувати Штеннеса на початку квітня 1920 року, спецпідрозділ виступив на захист свого командира. Після провалу путчу у розмові з своїми підлеглими 28 березня 1920 року розлючений Штеннес висловився буквально наступним чином: “Для проклятого хрунівського німецького народу я не поворухну більше ані пальцем. Піду на англійську службу”. Дивовижна річ, але саме ця фраза, а не тісна взаємодія з Ерхардтом і його бригадою чи участь в розстрілах червоних повстанців спливла під час пізнішого дисциплінарного розслідування проти Штеннеса, коли він був змушений виправдовуватись, нібито сказав фразу про “хрунівський народ” у стані сильного хвилювання перед розлюченим натовпом. 12 червня 1920 року Штеннес отримав звання капітана поліції і присвятив два наступних роки вишкільній роботі та охороні громадського порядку. Вишкіл поліцейської роти спеціального призначення в Берліні отримав високу оцінку іноземних делегацій, які приїжджали для обміну досвідом (зі Стокгольму та Копенгагена), та викликав різке невдоволення контрольної комісії Антанти, котра вважала подібні спецпідрозділи порушенням умов Версальського миру. Періодично під командуванням Штеннеса рота виїздила за межі столиці - в Померанію, Сілезію та Східну Пруссію - для ліквідації заворушень. У вільний від роботи час Вальтер з товаришами по службі в цивільному одязі періодично організовував невеликі патріотичні акції. Зокрема, проводив покладання вінків на могили Бісмарка та Фрідріха Великого у річниці їхніх днів народжень, здійснював акції прямої дії проти пропаганди пацифізму та антинаціональних ідей. Після неодноразових попереджень адміністрації кінотеатру на фешенебельній вулиці Курфюрстендамм, у якому демонструвався антивоєнний фільм, Штеннес з друзями одягнули чорні смокінги з білими гвоздиками в петлицях, аби не переплутатись в темряві, та влаштували бешкет під час сеансу.
Крім доволі невинних витівок, влітку 1920 року Штеннес заснував таємну праворадикальну організацію, до якої увійшло 50-60 бійців його роти, що проводили таємні нічні засідання та здійснювали фізичні розправи над непатріотично налаштованими громадянами. В червні 1921 року трапився неприємний інцидент, який поклав кінець поліцейській кар’єрі Штеннеса - покінчив життя самогубством один із фельдфебелів роти спецпризначення, відповідальний за секретний грошовий фонд, з якого фінансувались послуги платних агентів та інформаторів. Нестача становила близько 200000 марок, проте винуватців їх зникнення не було встановлено. Медійний розголос навколо самогубства був спричинений підозрами щодо виконання ротою поліції спеціального призначення незаконних функцій політичної контррозвідки та збору інформації про ліві та ліберальні політичні сили. З’явилась інформація про не обліковані запаси важкого озброєння та амуніції, які зберігались в казармах роти Штеннеса, проте не були виявлені жодною перевіркою, а також наявність позастатутних відносин між особовим складом на ґрунті підозр у неправильних політичних симпатіях. Незважаючи на те, що специфічна репутація Штеннеса і наявність відданого ядра офіцерів, згуртованих навколо нього, тривалий час допомагали йому виходити сухим із води, такий стан справ не міг тривати вічно. Відсторонений на час одного з численних розслідувань від виконання обов’язків, Штеннес вирішив не випробовувати долю; на початку 1922 року його роту було розформовано наказом міністра внутрішніх справ К. Северінга.
28 лютого 1922 року Штеннес закінчив службу в силах поліцейського спецназу та вийшов у відставку, і вже за кілька днів влаштувався на посаду менеджера з продажу в металургійну компанію Ломана. З березня і до кінця 1922 року Штеннес займався бізнесовою діяльністю, хоча протягом усього цього періоду відставному капітану поліції надходили серйозні пропозиції працевлаштування. Так, відомий німецький олігарх Вернер фон Сіменс запропонував Вальтеру стати вихователем його дітей в прусській традиції, а не менш успішний промисловець Стіннес-молодший запросив Штеннеса працювати тілоохоронцем свого батька Гуго Стіннеса, власника велетенського концерну. Однак Штеннес відповідав на всі пропозиції ввічливою відмовою і продовжував офісно-менеджерське життя в умовах гіперінфляційної кризової економіки. Повернутись до звичної активності його змусила агресія франко-бельгійських військ на початку 1923 року, коли складна внутрішньо- та зовнішньополітична ситуація мобілізувала патріотів Німеччини з досвідом бойових дій. Вийшовши на Штеннеса через знайомства часів служби в роті поліції особливого призначення, представники райхсверу неофіційно залучили досвідченого і політично надійного офіцера до створення таємної резервної армії.
Зважаючи на загрозу територіальній цілісності з боку Франції та Бельгії на заході (вторгнення в Рурську область та наявність окупаційних військ Антанти в Райнській зоні) та Польщі з Чехословаччиною на сході (анексія Судетської області, неодноразові спроби анексувати Сілезію), німецьке військове командування на власний страх і ризик вирішило зміцнювати національну безпеку держави. Користуючись від’їздом з Німеччини союзної військової контрольної комісії, яка моніторила обороноздатність країни з метою недопущення її відновлення, керівництво райхсверу розпочало створення допоміжних структур, в яких центральна роль неформально належала воєнізованим націонал-революційним організаціям і активістам. Якщо на заході це були законспіровані диверсійно-розвідувальні групи, то на сході, де 100000-й райхсвер не міг розраховувати на успішну оборону кордонів з Польщею, створювались таємні резерви для підтримки регулярної армії в разі війни. Замасковані під добровольчі, допоміжні та технічні тимчасові підрозділи, формування так званого “чорного райхсверу” створювались по всій території Німеччини при військових округах, але особливих масштабів цей процес досягнув у 3-му військовому окрузі (Берлін-Бранденбург), де “чорний райхсвер” став фактично автономною структурою під сильним впливом антиваймарських політичних настроїв. Від військового округу координацією “чорного райхсверу” в регіоні займався начальник штабу 3-ї дивізії підполковник Т. Фон Бок (майбутній фельдмаршал, командувач групи армій “Центр” під час операції “Барбаросса”). На практиці, діючи на основі приватних угод, формування “чорного райхсверу” тут очолювали відставний майор Бруно Ернст Бухрукер та обер-лейтенант у відставці Пауль Шульц - Бухрукер займався зв’язками з правоконсервативними політичними та бізнесовими колами в Берліні, а Шульц - безпосередньою бойовою підготовкою та матеріальним забезпеченням. Офіційно такі формування мали займатись збором та утилізацією залишків військових матеріалів і боєприпасів, насамперед у Верхній Сілезії, що залишились із часів бойових дій, проте насправді вони присвячували свій час інтенсивному військовому вишколу. Проживаючи у казармах райхсверу, отримуючи харчі, грошове забезпечення, однострої та зброю за казенний рахунок, підрозділи “чорного райхсверу” в Берлін-Бранденбурзі мали власних офіцерів та проводили чотири- і шеститижневі курси для молоді з праворадикальних організацій регіону. Перш за все, йшлося про студентсько-фізкультурний союз “Hochschulring”, молодіжні організації “Bismarckbund” (молодіжка Німецько-національної народної партії) та “Bismarck-Orden” (молодіжка Німецько-національної партії свободи, відкололась від “Bismarckbund”), воєнізовану консервативно-революційну організацію “Werwolf” (в період максимального злету нараховувала до 50000 членів на території Німеччини), молодоконсервативний парамілітарний “Jungdeutschen Orden” (володів багатотисячним членством та серйозним інтелектуальним ресурсом), спортивний союз “Olympia”, молодіжну організацію “Stahlhelmbund” (структурний підрозділ найбільшої у Ваймарський період воєнізованої організації “Сталевий шолом”). Ядро найбоєздатнішого в Німеччині “чорного райхсверу” в східному прикордонному регіоні, силою до 2000 бійців, складали молоді офіцери “фрайкорів”, переважно учасники кампанії 1919 року в Прибалтиці, що формували сили постійної готовності, яких доповнювали близько 18000 вишколених упродовж весни та літа 1923 року добровольців. На початку вересня 1923 року ці сили складали 4 полки по 3 батальйони в кожному (всього до 12000 бійців) та 4 окремих батальйони (в Кюстріні, фортеці Шпандау та форті Ханеберг біля аеродрому Берлін-Штаакен). Батальйоном в форті Ханеберг командував Вальтер Штеннес під псевдонімом “капітан Штумпф”, у розпорядженні якого окрім стрілецької зброї, були міномети, ручні гранати та вибухівка у великій кількості з армійських арсеналів. Один із учасників вишколу в батальйоні Штеннеса пізніше згадував, що по його завершенні капітан звернувся до курсантів із заключним словом, в якому подякував усім за ентузіазм та попередив, що розголошення відомостей про тренувальний центр може закінчитись дуже сумно.
Тим часом як “чорний райхсвер”, присвятивши весну та літо 1923 року напруженій бойовій і політичній підготовці, став реальною збройною силою, лише частково підконтрольною офіційним інстанціям, події в Німеччині розвивались карколомними темпами. Окуповане іноземними військами промислове серце країни, Рурська область, важким тягарем лягло на економіку Німеччини, мільйони людей опинились без роботи, а небачена гіперінфляція поставила на коліна не лише пролетаріат, а й потужний досі середній клас. Уряд В. Куно, який об’єднав усі політичні сили та економічні еліти для організації кампанії пасивного опору в окупованій зоні, пішов у відставку 12 серпня 1923 року, а на зміну йому прийшла широка коаліція (католицька партія Центру, Соціал-демократична партія, Демократична партія та Німецька народна партія) під проводом Г. Штреземана. Новий кабінет 26 вересня оголосив про припинення пасивного опору через загрозу економічного колапсу, викликавши загальнонаціональну хвилю обурення. В сухому підсумку завершилась поразкою без перебільшення героїчна боротьба цивільного населення, трудових колективів, фінансово-промислових груп, спеціальних диверсійних підрозділів і небайдужих патріотів проти франко-бельгійських окупантів в Рурі. В ході опору загинуло 132 німецьких громадян, 11 було засуджено трибуналами окупаційних військ до смерті (1 приведено у виконання), винесено 5 довічних вироків та велику кількість тюремних строків і штрафів, депортовано 150000 цивільних мешканців, завдано збитків на суму в 3,5 мільярдів золотих марок (у перерахунку на довоєнні ціни). Дивовижним чином, окупація іноземними загарбниками індустріального осердя Німеччини призвела до спалаху національної свідомості серед заводського пролетаріату, що у своїй масі вирізнявся раніше орієнтацією на класову боротьбу і світову марксистську революцію, однак став пліч-о-пліч з бійцями “фрайкорів”, які три роки тому нещадно пацифікували Рур від “червоних”. Неминучість нової революції пронизувала всі сфери суспільного життя Німеччини, і незрозумілим залишалось лише питання про географічну локалізацію та ідеологічне забарвлення першого удару революційних сил проти Системи задля порятунку нації і держави від внутрішньої та зовнішньої окупації. Комуністи, врахувавши уроки своїх провальних заколотів 1919 та 1920 років, зосередились на підготовці революції в Центральній та Північній Німеччині, базуючись на частково підконтрольних лівих коаліційних урядах в Тюрінгії та Саксонії та збройному підпіллі в Гамбурзі. Імперські націоналісти та консервативні націонал-патріоти відреагували тотальною мобілізацією. В Баварії місцевий уряд правих консерваторів у відповідь на припинення спротиву в Рурі оголосив надзвичайний стан і розпочав переведення підрозділів збройних сил під баварське командування, на додачу запросивши на допомогу легендарного заколотника капітана Ерхардта, який переховувався в Австрії від демоліберального правосуддя. В околицях міста Кобург Ерхардт зосередив озброєні загони бойовиків з підконтрольних йому структур (насамперед - “Вікінга”), загальною чисельністю до 6000 багнетів, які мали зустріти ймовірне вторгнення “червоних” робітничих загонів.
далі тут:
http://www.vatra.org.ua/postati/vid-politseyskoho-do-revolyutsionera-valter-shtennes.html