Мистецький арсенал: гидке (і) огидне
Головна сенсація голосно анонсованого проекту «Велике (і) величне» полягає у тім, що він не набув належного резонансу. Скандал зі знищеним розписом Кузнєцова мав би виглядати не квіточкою - брунькою! - у порівнянні з тим, на що заслуговує цей результат діяльності кураторської групи.
За подібні проекти заведено дякувати. Але не цього разу. Попри те, що в експозиції чимало видатних робіт, вона викликає обурення і безліч питань.
Найперше. Чому ми тут бачимо триптих Михайла Дерегуса «Дума про козака Голоту»? Так, це сильний живопис сильного майстра. Але що він робить саме тут, а не на виставці, присвяченій, приміром, історії впливів політичних режимів на мистецтво?
На центральній частині триптиху постає узагальнений образ поверженого борця за українську державу, розтоптана ідея незалежності. А ще - тріумф червоноармійця, колишнього козака, який проміняв ідентичність на будьонівку - символ радянської уніфікації. І це висіло в найпрестижнішому виставковому залі держави в той час, коли ця держава відзначала 22-річчя незалежності.
Тепер питання не до кураторів - чому мовчить шановне українство? Професійним патріотам не сказали «фас»? Чому мовчать громадяни? Не звертають уваги, не надають значення чи соромляться роздувати скандал - бо це ж музей, культура і взагалі «невдобно якось, люди ж старались»? Через цю покірність та хибну сором’язливість нас і надалі будуть переконувати, що приниження української ідеї - то є «велике (і) величне».
Що це - продумане, цинічне глузування чи пересічна байдужість та невігластво організаторів? Не виключаючи першої версії, на користь другої свідчить кричуща відсутність концепції. Так, у передмові до каталогу ту концепцію намагались сформулювати, але експозиція залишає враження тимчасового сховища , де хаотично розкидані похапцем назбирані по музеях та колекціях речі.
Якщо проект присвячено річниці хрещення Київської Русі - то нащо тут численні твори на сюжети поганської міфології та зразки революційного мистецтва? Йдеться не про цінність робіт, а про їхню доречність тут і зараз. Чи це присвята притягнута за вуха - щоб вписатись в тренд?
Чому бачимо лише один твір Тараса Шевченка і два зали ескізів театральних костюмів та чимало начерків орнаментів? Це що - рівнозначні явища?
Чому про Рутковича та Жука є розлогі довідки, а інші митці такої честі не удостоїлись?
Чому до «Великого (і) величного» потрапили саме ті художники, які потрапили, а багато інших - не менш значущих - залишились поза увагою? Побачити Приймаченко - то справжнє щастя, а де Білокур? Якщо є Рєпін, то чому немає Куїниджи? Жодних натяків на пояснення…
А чому таке зневажливе ставлення до предметів давнини? Розпорошені, позбавлені контексту і фахових пояснень вони загубились, їхня художня та історична цінність залишалась нерозкритою.
Врешті, організатори не змогли скористатися можливостями цікавого та складного простору Арсеналу. Розташували все вздовж стін - акуратненько, як меблі в хрущівці. Освітлення влаштоване так, що частіше заважає, створюючи відблиски на поверхні живопису чи скла. А деякі картини опинились наполовину в тіні. Певно не за злим задумом, а просто - руки у декого так виросли. А те що підписи згруповані безсистемно і розміщені вкрай незручно - на цьому тлі виглядає вже дрібницю.
Надзвичайно прикро, що дорогоцінні твори, з яких переважно складається виставка, отримали таку недолугу оправу.
Ну а придбавши каталог, можна бути певним - він не дасть збліднути розчаруванню. Відверто хибна передача кольору, хаотичність упорядкування, агресивно непрофесійна верстка, яка просто позбавляє можливості побачити представлені твори - все цілком в стилі гидкого (і) огидного… перепрошую - «Великого (і) величного»...
За подібні проекти заведено дякувати. Але не цього разу. Попри те, що в експозиції чимало видатних робіт, вона викликає обурення і безліч питань.
Найперше. Чому ми тут бачимо триптих Михайла Дерегуса «Дума про козака Голоту»? Так, це сильний живопис сильного майстра. Але що він робить саме тут, а не на виставці, присвяченій, приміром, історії впливів політичних режимів на мистецтво?
На центральній частині триптиху постає узагальнений образ поверженого борця за українську державу, розтоптана ідея незалежності. А ще - тріумф червоноармійця, колишнього козака, який проміняв ідентичність на будьонівку - символ радянської уніфікації. І це висіло в найпрестижнішому виставковому залі держави в той час, коли ця держава відзначала 22-річчя незалежності.
Тепер питання не до кураторів - чому мовчить шановне українство? Професійним патріотам не сказали «фас»? Чому мовчать громадяни? Не звертають уваги, не надають значення чи соромляться роздувати скандал - бо це ж музей, культура і взагалі «невдобно якось, люди ж старались»? Через цю покірність та хибну сором’язливість нас і надалі будуть переконувати, що приниження української ідеї - то є «велике (і) величне».
Що це - продумане, цинічне глузування чи пересічна байдужість та невігластво організаторів? Не виключаючи першої версії, на користь другої свідчить кричуща відсутність концепції. Так, у передмові до каталогу ту концепцію намагались сформулювати, але експозиція залишає враження тимчасового сховища , де хаотично розкидані похапцем назбирані по музеях та колекціях речі.
Якщо проект присвячено річниці хрещення Київської Русі - то нащо тут численні твори на сюжети поганської міфології та зразки революційного мистецтва? Йдеться не про цінність робіт, а про їхню доречність тут і зараз. Чи це присвята притягнута за вуха - щоб вписатись в тренд?
Чому бачимо лише один твір Тараса Шевченка і два зали ескізів театральних костюмів та чимало начерків орнаментів? Це що - рівнозначні явища?
Чому про Рутковича та Жука є розлогі довідки, а інші митці такої честі не удостоїлись?
Чому до «Великого (і) величного» потрапили саме ті художники, які потрапили, а багато інших - не менш значущих - залишились поза увагою? Побачити Приймаченко - то справжнє щастя, а де Білокур? Якщо є Рєпін, то чому немає Куїниджи? Жодних натяків на пояснення…
А чому таке зневажливе ставлення до предметів давнини? Розпорошені, позбавлені контексту і фахових пояснень вони загубились, їхня художня та історична цінність залишалась нерозкритою.
Врешті, організатори не змогли скористатися можливостями цікавого та складного простору Арсеналу. Розташували все вздовж стін - акуратненько, як меблі в хрущівці. Освітлення влаштоване так, що частіше заважає, створюючи відблиски на поверхні живопису чи скла. А деякі картини опинились наполовину в тіні. Певно не за злим задумом, а просто - руки у декого так виросли. А те що підписи згруповані безсистемно і розміщені вкрай незручно - на цьому тлі виглядає вже дрібницю.
Надзвичайно прикро, що дорогоцінні твори, з яких переважно складається виставка, отримали таку недолугу оправу.
Ну а придбавши каталог, можна бути певним - він не дасть збліднути розчаруванню. Відверто хибна передача кольору, хаотичність упорядкування, агресивно непрофесійна верстка, яка просто позбавляє можливості побачити представлені твори - все цілком в стилі гидкого (і) огидного… перепрошую - «Великого (і) величного»...