(no subject)
Скільки себе пам’ятаю, життя спливало серед суцільного нерозуміння. Не те щоб - ой-йой! - не розуміли мене, ні - не розуміла я. Батьків, родичів, дітей у дворі, однокласників, колег, друзів, коханців тощо. Я їх не розуміла і саме тому не могла збагнути - чи розуміють вони. Хоча, чому я пишу в минулому часі?
І досі непокоїть питання: а може вони насправді надто добре все розуміють, але навмисне роблять вигляд, що це не так, щоб я не здогадалась, що вони читають думки?
Дещо заспокоювало те, що факти поведінки оточуючих не підтверджували наявність таких здатностей та здібностей. Але поставало інше питання - а чи можемо ми гарантувати відсутність того, проявів чого не помічаємо? Втім я не дозволяла собі занурюватись у ці роздуми, обґрунтовано вбачаючи в тому ризик не вигулькнути.
Але все одно уважно спостерігала(ю) за людьми - чи раптом не видадуть себе…З одного боку ці спостереження зробили людей нецікавими для мене і передбачуваними у буденному, повсякденному сенсі. А з іншого - посилили їхню незрозумілість у сенсі метафізичному. Незрозумілість не індивідуальну - о, тут вони майже прозорі! - а видову.
Однак трапляються і ті, кого хочеться розуміти. І подеколи здається, що дійсно - розумію. Але як це перевірити? Може я зрозуміла одне, а воно було інше і навіть несхоже. Якщо ж почати переказувати - що саме я зрозуміла, і навіть коли мені підтвердять, що - так, саме так! - звідки ж взятися певності, що людина правильно зрозуміла мене, що я правильно зрозуміла її.
Це пиздец, якщо відверто.