Марксизм для «чайників». Частина II
У того покоління, що здобувало освіту за часів СРСР, марксизм неминуче асоціюється з казенним „марксизмом-ленінізмом”, зубрінням цитат, ритуальним повторенням словесних формул, над значенням яких мало хто замислювався. Чи такий марксизм пропонуємо ми? Звичайно ж, ні. Всесвітньо відомий революціонер-практик і майже невідомий революційний теоретик Ернесто Че Гевара свого часу обурювався, що роль „Капіталу” починає грати підручник (іспанською ефектніше: „no “Das Kapital”, sino el manual”), і наголошував: марксизм не можна механічно завчити як певний набір „вічних істин”, але слід розуміти як підсумок довгого процесу людського пізнання, що постійно оновлюється.
Великі основоположники - Маркс і Енгельс - відкрили закономірності розвитку суспільства, сформулювали основні поняття, показали, що таке капіталізм і як він функціонує, вказали можливості альтернативи. Ці їхні заслуги не може заперечити навіть буржуазна наука (звичайно, якщо це чесна буржуазна наука, а не наукоподібні спекуляції). Від початку вчення Маркса було дуже динамічним, воно пропонувало своїм послідовникам знаряддя для аналізу процесів, що відбувалися у суспільстві. Згодом італійський комуніст Антоніо Грамші скаже, що марксизм - це філософія практики. Якщо ще точніше, марксизм - це зброя класової боротьби пролетаріату.
Проте помер Маркс, згодом помер Енгельс, а їхні послідовники (Каутський, Плеханов та інші), нажаль, дуже добре прочитали, але не завжди зрозуміли те, що написали основоположники. На будь-яке запитання вони намагалися знайти підходящу цитату з Маркса, живе, відкрите вчення почало перетворюватися на суху догму. Не дивно, що більшість з епігонів згодом скотилися до опортунізму, а деякі з них (такі як Бернштейн) взагалі розпочали ревізію марксизму. Потрібний був геній Володимира Ілліча Леніна, щоби повернути вченню первісну динаміку.
Ленін жив у відсталій, аграрній, напівфеодальній країні, де пролетаріат складав меншість населення. Маркс писав про індустріальну Англію. Відповідно, готових відповідей на ті питання, що постали перед Леніним, у „Капіталі” не було. Марксисти-догматики зробили з цього висновок, що пролетарська революція у Росії неможлива, треба чекати, поки країна наздожене Захід, стане нормальною капіталістичною країною. Проте практика показувала, що все відбувається не зовсім так. Російський капіталізм досить органічно поєднується з пережитками феодалізму, а російська буржуазія аж ніяк не революційна, і чудово уживається з самодержавством. З точки зору догматиків, „неправильные пчёлы делают неправильный мёд”... Ленін не був догматиком, він не шукав готових відповідей, але діяв суворо дотримуючись Марксової логіки. Саме тому ми вважаємо його одним з найбільших теоретиків марксизму. Ленін, виходячи з марксистського вчення та конкретно-історичних умов Російської імперії, дійшов до висновку про гегемонію робітничого класу у буржуазно-демократичній революції, а інший великий революціонер, Лев Троцький, сформулював концепцію перманентної революції. Опортунізм європейських соціал-демократичних партій примусив Леніна замислитися над тим, якою має бути робітнича партія, а практика російської революції породжувала все нові і нові питання - про відношення до селянства, про право націй на самовизначення, про нову форму пролетарської демократії - Ради робітничих депутатів. Ленінські праці з цих питань є так само класикою марксизму, як і твори основоположників. Ще одна визначальна заслуга Леніна - розробка теорії імперіалізму. Вже у „Маніфесті Комуністичної партії” Маркс і Енгельс писали про глобальне розширення капіталістичної системи, проте згодом їх турбували інші питання: загальні принципи та механізми функціонування капіталу. Ленін, спираючись вже на новий історичний досвід, розвинув та доопрацював ці думки основоположників.
Наприкінці 20-х - на початку 30-х років у створеному ленінською партією Радянському Союзі перемогла контрреволюційна бюрократія. Саме тоді й з’явився той самий „марксизм-ленінізм”, або „радянський марксизм”, який насправді мав набагато більше спільного з поглядами епігонів Маркса, ніж Леніна. Власне, у пізній період існування СРСР взагалі важко говорити про марксизм. Швидше це був банальний позитивізм, підфарбований марксистською фразеологією. Справжнє марксистське вчення було загнано або у підпілля, або на академічний маргінес.
Аналізуючи те, що відбулося у СРСР, Лев Троцький прийшов до висновку про бюрократичне переродження робітничої держави. Він і його послідовники, наприклад, Ернест Мандель, сформулювали марксистську теорію бюрократії - що це таке, звідки вона виникає, в чому відмінність між бюрократією радянською та бюрократією у капіталістичних країнах. Знов-таки, окремі думки з цього приводу є і у класиків. Про соціальне положення бюрократії писав вже Маркс, Енгельс передбачав можливість виродження робітничої партії за умов її відриву від мас, небезпека контрреволюції, що виростає з самої революції, турбувала Леніна. Таким чином, висновки Троцького та його прихильників не є чимось принципово новим, але є творчим розвитком класичного марксизму.
У радянській науці для позначення поглядів Троцького використовувався термін „троцькізм”, щоби підкреслити їх неправильність, єретичність стосовно правильного, радянського марксизму. Взагалі-то, це слово вигадав кадет Мілюков у 1905 році, всередині більшовицької партії воно практично не вживалося. Воно було реанімовано Сталіним під час внутрішньопартійної боротьби 20-х років, коли „троцькістами” почали називати ліву опозицію бюрократичному курсу. Сталіністи прагнули показати, що саме вони є справжніми марксистами і ленінцями, а їхні противники підміняють марксизм „троцькізмом”. Спочатку опозиціонери протестували проти такої назви, але потім - як це часто трапляється в історії політичної боротьби - почали з гордістю носити її.
Роль Троцького і троцькістів в історії революційного марксизму важко переоцінити. В умовах сталінських фальсифікацій вони зберегли чистоту марксистського вчення, в умовах чисельних зрад інтересів робітничого класу радянською бюрократією вони зберегли його честь. Прихильник лівої опозиції, письменник Віктор Серж писав: „Треба, щоби хтось не зраджував. Ослабнути, зректися, вчинити всупереч собі, зрадити може багато хто, але не все втрачено, поки хтось залишається не схиленим. Усе врятовано, якщо це найвеличніший. Той, хто ніколи не здавався і ніколи не здасться, незважаючи на інтриги, страх, обожнення, образи і навіть втому. Ніщо не може відділити його від революції, переможної або переможеної, овіяної легендами і червоними прапорами, революції, що наповнює під звуки похоронних маршів братські могили своїми загиблими, або бережеться у серцях небагатьох по розкиданих у снігах в’язницях. І нехай потім він помиляється, нехай буде непоступливим і владним, це майже не рахується. Головне - бути вірним”.
Поки у Радянському Союзі марксистська думка фальсифікується і винищується, на Заході тривають дискусії, народжуються і заперечуються нові ідеї. Виникає так званий „західний марксизм”. Якщо сам Маркс приділяв основну увагу економічним законам капіталізму, то „західні марксисти” зосереджувалися на питаннях психології, культури, політичної боротьби. Але ніякого протиріччя тут немає. У 1932 році були вперше надруковані „Економічно-філософські рукописи 1844 року” - забута, невідома до того праця молодого Маркса, в центрі якої стоїть не питання капіталістичної експлуатації, як у „Капіталі” та інших пізніх його творах, але проблема відчуження і перспектива його подолання у процесі революційної практики. Виявилося, що Маркс - не тільки економіст, але й філософ-гуманіст, і саме ця сторона його спадщини найбільше приваблювала „західних марксистів”.
Велику популярність серед них мали праці вже згадуваного італійського марксиста Антоніо Грамші. Саме він дав марксистську інтерпретацію поняття „громадянського суспільства”. У своїх „Тюремних зошитах” Грамші прийшов до висновку, що буржуазія не може керувати суспільством за допомоги одного тільки державного примусу. Через систему освіти, через культуру, через інститути громадянського суспільства вона нав’язує свої цінності, свої погляди, внаслідок чого вони сприймаються суспільством як загальні, єдино можливі, як здоровий глузд. Це явище Грамші назвав гегемонією. Відповідно, марксисти повинні завоювати гегемонію у громадянському суспільстві, що полегшить набуття ними політичної влади. Згодом теорія гегемонії була використана деякими опортуністичними лідерами постсталіністських партій для виправдання відмови від революційної стратегії, але цей факт жодним чином не заперечує цінності внеску Грамші у революційний марксизм.
Ернесто Че Гевара, кумир молоді, обличчя якого можна побачити і на прапорах латиноамериканських повстанців і на футболках студентів-мажорів, був не тільки героїчним партизаном, але й марксистським теоретиком. Він аналізував шляхи революційної боротьби у країнах „третього світу”, співвідношення між пролетаріатом, найбіднішим селянством та національною буржуазією, особливо займали його питання ролі особистості у революції, революційної моралі. Яким має бути революціонер? - відповідь на це питання Че давав як у своїх статтях і листах, так і самим своїм життям. Займаючи державні посади на Кубі, він багато роздумував над перспективами соціалістичного будівництва, вивчав досвід СРСР, і, навіть не будучи знайомим на той момент з троцькістською літературою, прийшов до висновків, дуже схожих на ті, які зробив свого часту Троцький. Сартр називав Че Гевару „найдосконалішою людиною нашої доби”, і з цією характеристикою важко не погодитися. Тому не дивно, що його образ намагаються привласнити і сталіністи, і соціал-демократи, і навіть буржуазні політикани на кшталт грантоїдів з української „Пори” або ментовських бюрократів з придністровського „Прориву”. Тим важливіше для нас, революційних марксистів, захищати справжнього Че і його спадщину.
Значний вплив на „західний марксизм” справила революція у психології, пов’язана з іменем Зігмунда Фрейда. Сам Фрейд марксистом не був, багато в чому помилявся, недооцінював значення соціального фактору. Тим не менш саме він відкрив феномен несвідомого, заклавши фундамент для подальших досліджень. Представники так званої Франкфуртської школи соціальних досліджень дали відкриттям Фрейда марксистську інтерпретацію. Наприклад, Еріх Фромм встановив зв’язок між суспільними відносинами та характером людини (соціальний характер), визначив соціальну природу неврозів та охарактеризував капіталістичне, буржуазне суспільство як хворе, побудоване на хибних потребах і хибних цінностях, на відчуженні. У своїй чудовій книзі „Втеча від свободи” Фромм розкриває соціально-психологічні передумови фашизму. Інший представник Франкфуртської школи, Герберт Маркузе, показав, як панівний клас буржуазного суспільства, нав’язуючи особистості хибні потреби, перетворює її на „одномірну людину”, позбавлену критичного ставлення до оточуючої дійсності. В цілому дослідження цих теоретиків продовжують ту саму традицію, закладену творами молодого Маркса, хоча не можна не відзначити, що вони припускалися низки суттєвих помилок: так, Фромм вірив у можливість подолати хвороби суспільства реформістським шляхом, а Маркузе певною мірою абсолютизував контроль буржуазної системи над особистістю.
Іншою помилкою Маркузе була недооцінка робітничого класу, твердження про перехід ролі революційного авангарду до студентства. Щоправда, сам він ніколи не називав студентство „новим революційним класом”, як це інколи можна почути від критиків: таке формулювання домислили за Маркузе самі студенти - його послідовники. Події 1968 року у Франції та Чехословаччині примусили Маркузе переглянути свої погляди на роль студентства і пролетаріату. У праці „Контрреволюція і повстання” він розглядає молодіжний рух вже не як авангард, але як детонатор - як малий мотор, що заводить великий мотор робітничої боротьби. Подібні думки можна знайти у Леніна і Троцького, підтверджуються вони і практикою - згадаймо хоча б події грудня 2008 року у Греції, коли протест молоді проти поліцейського бєспрєдєлу послугував поштовхом до загальнонаціональних робітничих страйків. Ще один внесок Маркузе у теорію революційного марксизму - поняття превентивної контрреволюції. Правлячі класи, стверджував він, розуміючи можливість революційного вибуху, можуть розпочати контрреволюцію ще до того, як почнеться революція. Нарешті, Маркузе цікавило значення нових технологій з точки зору соціалістичної перспективи. Нова технологічна революція, писав він, одночасно створить нові форми відчуження, дасть буржуазній державі та корпораціям нові механізми контролю, але ті ж самі технології відкривають і нові перспективи для визволення. Помітьте, це писалося до появи Інтернету та мобільних телефонів!
Натхненний прикладом Че Гевари та ідеями Франкфуртської школи рух „нових лівих” 60-х років також належить до спадщини революційного марксизму. Тим більше, що у ньому активну участь приймали революційні марксисти, в тому числі - і в легендарному французькому „червоному травні” 1968 року. „Нові ліві” дуже гостро поставили питання культурної альтернативи буржуазній гегемонії, сформулювавши теорію контркультури. Власне кажучи, важливість культури розуміли і Маркс, і Ленін, і Троцький, а Грамші стверджував, що культурна боротьба є не просто відображенням класового протистояння, але одним з головних фронтів цього протистояння. Контркультура „нових лівих” - це не просто не буржуазна, альтернативна буржуазній, культура, це - культура принципово антибуржуазна. Дійсно, музиканти, кінорежисери, письменники є найкращими пропагандистами соціалістичних ідей. В той же час переоцінювати значення контркультури не слід. Як цілком справедливо попереджав Маркузе, „Якщо контркультура не буде пов’язана з революційною політичною практикою вона виродиться... у втечу від дійсності”. Інтеграція вчорашніх бунтарів шоу-бізнесом - наглядне тому підтвердження.
Інше питання, яке поставили „нові ліві” - питання емансипації. Тобто, визвольна, лібертарна складова була притаманна марксизму завжди. Саме революційні соціалісти чи не першими поставили вимогу рівноправ’я жінок (святкування 8 березня було запроваджено Другим Інтернаціоналом), боролися за права національних меншин. Для „нових лівих” емансипаційна практика стала особливо важливою. Вони визнали специфічні інтереси за жінками, національними, расовими, сексуальними, культурними меншинами й розпочали активно з ними працювати. Цей напрямок роботи для лівих надзвичайно важливий. В той же час необхідно пам’ятати, що емансипаційна складова має бути пов’язана з трудовою, класовою програмою, адже саме у експлуатації людини людиною і полягає першопричина фізичного і морального пригнічення у суспільстві. Саме тому боротьба проти антигуманної капіталістичної системи може бути тільки солідарною, а становлення руху пригнічених меншин має бути пов’язане зі становленням робітничого руху, маючи у ньому незалежний, але органічний і солідарний голос.
Автор: Сергій Іщенко, м. Одеса
Джерело: сайт "Помідор"
Великі основоположники - Маркс і Енгельс - відкрили закономірності розвитку суспільства, сформулювали основні поняття, показали, що таке капіталізм і як він функціонує, вказали можливості альтернативи. Ці їхні заслуги не може заперечити навіть буржуазна наука (звичайно, якщо це чесна буржуазна наука, а не наукоподібні спекуляції). Від початку вчення Маркса було дуже динамічним, воно пропонувало своїм послідовникам знаряддя для аналізу процесів, що відбувалися у суспільстві. Згодом італійський комуніст Антоніо Грамші скаже, що марксизм - це філософія практики. Якщо ще точніше, марксизм - це зброя класової боротьби пролетаріату.
Проте помер Маркс, згодом помер Енгельс, а їхні послідовники (Каутський, Плеханов та інші), нажаль, дуже добре прочитали, але не завжди зрозуміли те, що написали основоположники. На будь-яке запитання вони намагалися знайти підходящу цитату з Маркса, живе, відкрите вчення почало перетворюватися на суху догму. Не дивно, що більшість з епігонів згодом скотилися до опортунізму, а деякі з них (такі як Бернштейн) взагалі розпочали ревізію марксизму. Потрібний був геній Володимира Ілліча Леніна, щоби повернути вченню первісну динаміку.
Ленін жив у відсталій, аграрній, напівфеодальній країні, де пролетаріат складав меншість населення. Маркс писав про індустріальну Англію. Відповідно, готових відповідей на ті питання, що постали перед Леніним, у „Капіталі” не було. Марксисти-догматики зробили з цього висновок, що пролетарська революція у Росії неможлива, треба чекати, поки країна наздожене Захід, стане нормальною капіталістичною країною. Проте практика показувала, що все відбувається не зовсім так. Російський капіталізм досить органічно поєднується з пережитками феодалізму, а російська буржуазія аж ніяк не революційна, і чудово уживається з самодержавством. З точки зору догматиків, „неправильные пчёлы делают неправильный мёд”... Ленін не був догматиком, він не шукав готових відповідей, але діяв суворо дотримуючись Марксової логіки. Саме тому ми вважаємо його одним з найбільших теоретиків марксизму. Ленін, виходячи з марксистського вчення та конкретно-історичних умов Російської імперії, дійшов до висновку про гегемонію робітничого класу у буржуазно-демократичній революції, а інший великий революціонер, Лев Троцький, сформулював концепцію перманентної революції. Опортунізм європейських соціал-демократичних партій примусив Леніна замислитися над тим, якою має бути робітнича партія, а практика російської революції породжувала все нові і нові питання - про відношення до селянства, про право націй на самовизначення, про нову форму пролетарської демократії - Ради робітничих депутатів. Ленінські праці з цих питань є так само класикою марксизму, як і твори основоположників. Ще одна визначальна заслуга Леніна - розробка теорії імперіалізму. Вже у „Маніфесті Комуністичної партії” Маркс і Енгельс писали про глобальне розширення капіталістичної системи, проте згодом їх турбували інші питання: загальні принципи та механізми функціонування капіталу. Ленін, спираючись вже на новий історичний досвід, розвинув та доопрацював ці думки основоположників.
Наприкінці 20-х - на початку 30-х років у створеному ленінською партією Радянському Союзі перемогла контрреволюційна бюрократія. Саме тоді й з’явився той самий „марксизм-ленінізм”, або „радянський марксизм”, який насправді мав набагато більше спільного з поглядами епігонів Маркса, ніж Леніна. Власне, у пізній період існування СРСР взагалі важко говорити про марксизм. Швидше це був банальний позитивізм, підфарбований марксистською фразеологією. Справжнє марксистське вчення було загнано або у підпілля, або на академічний маргінес.
Аналізуючи те, що відбулося у СРСР, Лев Троцький прийшов до висновку про бюрократичне переродження робітничої держави. Він і його послідовники, наприклад, Ернест Мандель, сформулювали марксистську теорію бюрократії - що це таке, звідки вона виникає, в чому відмінність між бюрократією радянською та бюрократією у капіталістичних країнах. Знов-таки, окремі думки з цього приводу є і у класиків. Про соціальне положення бюрократії писав вже Маркс, Енгельс передбачав можливість виродження робітничої партії за умов її відриву від мас, небезпека контрреволюції, що виростає з самої революції, турбувала Леніна. Таким чином, висновки Троцького та його прихильників не є чимось принципово новим, але є творчим розвитком класичного марксизму.
У радянській науці для позначення поглядів Троцького використовувався термін „троцькізм”, щоби підкреслити їх неправильність, єретичність стосовно правильного, радянського марксизму. Взагалі-то, це слово вигадав кадет Мілюков у 1905 році, всередині більшовицької партії воно практично не вживалося. Воно було реанімовано Сталіним під час внутрішньопартійної боротьби 20-х років, коли „троцькістами” почали називати ліву опозицію бюрократичному курсу. Сталіністи прагнули показати, що саме вони є справжніми марксистами і ленінцями, а їхні противники підміняють марксизм „троцькізмом”. Спочатку опозиціонери протестували проти такої назви, але потім - як це часто трапляється в історії політичної боротьби - почали з гордістю носити її.
Роль Троцького і троцькістів в історії революційного марксизму важко переоцінити. В умовах сталінських фальсифікацій вони зберегли чистоту марксистського вчення, в умовах чисельних зрад інтересів робітничого класу радянською бюрократією вони зберегли його честь. Прихильник лівої опозиції, письменник Віктор Серж писав: „Треба, щоби хтось не зраджував. Ослабнути, зректися, вчинити всупереч собі, зрадити може багато хто, але не все втрачено, поки хтось залишається не схиленим. Усе врятовано, якщо це найвеличніший. Той, хто ніколи не здавався і ніколи не здасться, незважаючи на інтриги, страх, обожнення, образи і навіть втому. Ніщо не може відділити його від революції, переможної або переможеної, овіяної легендами і червоними прапорами, революції, що наповнює під звуки похоронних маршів братські могили своїми загиблими, або бережеться у серцях небагатьох по розкиданих у снігах в’язницях. І нехай потім він помиляється, нехай буде непоступливим і владним, це майже не рахується. Головне - бути вірним”.
Поки у Радянському Союзі марксистська думка фальсифікується і винищується, на Заході тривають дискусії, народжуються і заперечуються нові ідеї. Виникає так званий „західний марксизм”. Якщо сам Маркс приділяв основну увагу економічним законам капіталізму, то „західні марксисти” зосереджувалися на питаннях психології, культури, політичної боротьби. Але ніякого протиріччя тут немає. У 1932 році були вперше надруковані „Економічно-філософські рукописи 1844 року” - забута, невідома до того праця молодого Маркса, в центрі якої стоїть не питання капіталістичної експлуатації, як у „Капіталі” та інших пізніх його творах, але проблема відчуження і перспектива його подолання у процесі революційної практики. Виявилося, що Маркс - не тільки економіст, але й філософ-гуманіст, і саме ця сторона його спадщини найбільше приваблювала „західних марксистів”.
Велику популярність серед них мали праці вже згадуваного італійського марксиста Антоніо Грамші. Саме він дав марксистську інтерпретацію поняття „громадянського суспільства”. У своїх „Тюремних зошитах” Грамші прийшов до висновку, що буржуазія не може керувати суспільством за допомоги одного тільки державного примусу. Через систему освіти, через культуру, через інститути громадянського суспільства вона нав’язує свої цінності, свої погляди, внаслідок чого вони сприймаються суспільством як загальні, єдино можливі, як здоровий глузд. Це явище Грамші назвав гегемонією. Відповідно, марксисти повинні завоювати гегемонію у громадянському суспільстві, що полегшить набуття ними політичної влади. Згодом теорія гегемонії була використана деякими опортуністичними лідерами постсталіністських партій для виправдання відмови від революційної стратегії, але цей факт жодним чином не заперечує цінності внеску Грамші у революційний марксизм.
Ернесто Че Гевара, кумир молоді, обличчя якого можна побачити і на прапорах латиноамериканських повстанців і на футболках студентів-мажорів, був не тільки героїчним партизаном, але й марксистським теоретиком. Він аналізував шляхи революційної боротьби у країнах „третього світу”, співвідношення між пролетаріатом, найбіднішим селянством та національною буржуазією, особливо займали його питання ролі особистості у революції, революційної моралі. Яким має бути революціонер? - відповідь на це питання Че давав як у своїх статтях і листах, так і самим своїм життям. Займаючи державні посади на Кубі, він багато роздумував над перспективами соціалістичного будівництва, вивчав досвід СРСР, і, навіть не будучи знайомим на той момент з троцькістською літературою, прийшов до висновків, дуже схожих на ті, які зробив свого часту Троцький. Сартр називав Че Гевару „найдосконалішою людиною нашої доби”, і з цією характеристикою важко не погодитися. Тому не дивно, що його образ намагаються привласнити і сталіністи, і соціал-демократи, і навіть буржуазні політикани на кшталт грантоїдів з української „Пори” або ментовських бюрократів з придністровського „Прориву”. Тим важливіше для нас, революційних марксистів, захищати справжнього Че і його спадщину.
Значний вплив на „західний марксизм” справила революція у психології, пов’язана з іменем Зігмунда Фрейда. Сам Фрейд марксистом не був, багато в чому помилявся, недооцінював значення соціального фактору. Тим не менш саме він відкрив феномен несвідомого, заклавши фундамент для подальших досліджень. Представники так званої Франкфуртської школи соціальних досліджень дали відкриттям Фрейда марксистську інтерпретацію. Наприклад, Еріх Фромм встановив зв’язок між суспільними відносинами та характером людини (соціальний характер), визначив соціальну природу неврозів та охарактеризував капіталістичне, буржуазне суспільство як хворе, побудоване на хибних потребах і хибних цінностях, на відчуженні. У своїй чудовій книзі „Втеча від свободи” Фромм розкриває соціально-психологічні передумови фашизму. Інший представник Франкфуртської школи, Герберт Маркузе, показав, як панівний клас буржуазного суспільства, нав’язуючи особистості хибні потреби, перетворює її на „одномірну людину”, позбавлену критичного ставлення до оточуючої дійсності. В цілому дослідження цих теоретиків продовжують ту саму традицію, закладену творами молодого Маркса, хоча не можна не відзначити, що вони припускалися низки суттєвих помилок: так, Фромм вірив у можливість подолати хвороби суспільства реформістським шляхом, а Маркузе певною мірою абсолютизував контроль буржуазної системи над особистістю.
Іншою помилкою Маркузе була недооцінка робітничого класу, твердження про перехід ролі революційного авангарду до студентства. Щоправда, сам він ніколи не називав студентство „новим революційним класом”, як це інколи можна почути від критиків: таке формулювання домислили за Маркузе самі студенти - його послідовники. Події 1968 року у Франції та Чехословаччині примусили Маркузе переглянути свої погляди на роль студентства і пролетаріату. У праці „Контрреволюція і повстання” він розглядає молодіжний рух вже не як авангард, але як детонатор - як малий мотор, що заводить великий мотор робітничої боротьби. Подібні думки можна знайти у Леніна і Троцького, підтверджуються вони і практикою - згадаймо хоча б події грудня 2008 року у Греції, коли протест молоді проти поліцейського бєспрєдєлу послугував поштовхом до загальнонаціональних робітничих страйків. Ще один внесок Маркузе у теорію революційного марксизму - поняття превентивної контрреволюції. Правлячі класи, стверджував він, розуміючи можливість революційного вибуху, можуть розпочати контрреволюцію ще до того, як почнеться революція. Нарешті, Маркузе цікавило значення нових технологій з точки зору соціалістичної перспективи. Нова технологічна революція, писав він, одночасно створить нові форми відчуження, дасть буржуазній державі та корпораціям нові механізми контролю, але ті ж самі технології відкривають і нові перспективи для визволення. Помітьте, це писалося до появи Інтернету та мобільних телефонів!
Натхненний прикладом Че Гевари та ідеями Франкфуртської школи рух „нових лівих” 60-х років також належить до спадщини революційного марксизму. Тим більше, що у ньому активну участь приймали революційні марксисти, в тому числі - і в легендарному французькому „червоному травні” 1968 року. „Нові ліві” дуже гостро поставили питання культурної альтернативи буржуазній гегемонії, сформулювавши теорію контркультури. Власне кажучи, важливість культури розуміли і Маркс, і Ленін, і Троцький, а Грамші стверджував, що культурна боротьба є не просто відображенням класового протистояння, але одним з головних фронтів цього протистояння. Контркультура „нових лівих” - це не просто не буржуазна, альтернативна буржуазній, культура, це - культура принципово антибуржуазна. Дійсно, музиканти, кінорежисери, письменники є найкращими пропагандистами соціалістичних ідей. В той же час переоцінювати значення контркультури не слід. Як цілком справедливо попереджав Маркузе, „Якщо контркультура не буде пов’язана з революційною політичною практикою вона виродиться... у втечу від дійсності”. Інтеграція вчорашніх бунтарів шоу-бізнесом - наглядне тому підтвердження.
Інше питання, яке поставили „нові ліві” - питання емансипації. Тобто, визвольна, лібертарна складова була притаманна марксизму завжди. Саме революційні соціалісти чи не першими поставили вимогу рівноправ’я жінок (святкування 8 березня було запроваджено Другим Інтернаціоналом), боролися за права національних меншин. Для „нових лівих” емансипаційна практика стала особливо важливою. Вони визнали специфічні інтереси за жінками, національними, расовими, сексуальними, культурними меншинами й розпочали активно з ними працювати. Цей напрямок роботи для лівих надзвичайно важливий. В той же час необхідно пам’ятати, що емансипаційна складова має бути пов’язана з трудовою, класовою програмою, адже саме у експлуатації людини людиною і полягає першопричина фізичного і морального пригнічення у суспільстві. Саме тому боротьба проти антигуманної капіталістичної системи може бути тільки солідарною, а становлення руху пригнічених меншин має бути пов’язане зі становленням робітничого руху, маючи у ньому незалежний, але органічний і солідарний голос.
Автор: Сергій Іщенко, м. Одеса
Джерело: сайт "Помідор"