про хюндай, або листи до сістри
ніч прийшла, і ти вже давно спиш, сістра, але я вирішила таки написати тобі.
я вперше мала їхати злощасним ранковим хюндаєм. попередню ніч спала лише дві години, а у цієї ночі я видрала цілих три години сну. чудовим, ще сірим, ранком, я йшла вокзальною. все прокидалося. все було таким милим. бомжі давно відправилися на прогулянку, тьоті розкладали зелень на газетках, несвіжі парубки оформлювали свої вітрини піратських дисків. низенька жіночка підстрибувала і намагалася причепити на гачок величезну сітку з дитячими різнокольоровими гумовими м'ячиками. і все відбулося так, як мало відбутися - сітка розв'язалася і вся ця кольорова радість виспалася на мою сонну голову, на мій кислотно-синій піджак, на мою спину, на мій рюкзак, мені до рук, бемкалась об коліна, долітала до кросівок і летіла до підборіддя, і стрибала-стрибала. і вийшло сонце. гарний ранок, сістра, гарний.
я зайняла своє сидіння в тримісному ряді біля віконечка і з радістю зібралася заснути. через прохід від мене сидів дивний дядечка і казав дивні слова в телефон. казав, що ліг вчора спати о четвертій дня, щоб прокинутися о четвертій ранку. я ще подумала, який дивний дядечка.
потім прийшов інший дядечка. він був здоровезний, як той з мордатими кулаками, пам'ятаєш? він йшов між рядами сидінь і вєщав в телефон про те, що когось цьомкає і шоб там ця хтось не шаліла без нього, бо він робоча людина і буде нервувати. так ось цей дивний дядечка номер два сів біля мене, тобто на середнє сидіння і підпер мене до вікна. та що поробиш, я вмостилася як могла і спробувала заснути.
я не заснула, сістра. я розплющила очі хвилин за десять, бо відчула на собі погляд. дивний дядечка номер один сидів і витріщався на мене. от просто так сидів і витріщався. а дивний дядечка номер два ніби непомітно намагався зіштовхнути мій лікоть зі спільного підлокітника. зітхнула я, сістра, тяжко. звернула увагу на те, що третє сидіння у нас так ніхто і не зайняв, подумала чому б дивному дядечку номер два не пересісти, і спробувала заснути. уві сні на мене летіли різнокольорові м'ячики. але недовго. бо дивний дядечка номер один продовжував витріщатися, а дивний дядечка номер два постійно штовхався і цьомкав когось в телефоні. дуже мене втомило оце туди-сюди з гори м'ячів і знову до вагону, ще й до всього на весь вагон телевізори співали оце:
прекрасне оце, але дуже хотілося спати, тому я знову зітхнула і повернулася до різнокольорових м'ячів.
на станції Тараса нашого Григоровича, я знову випірнула зі сну від погляду і гнівно зиркнула на дивного дядечку номер один. дядечка мені радісно посміхнувся. а це про що говорить, сістра? не та я вже стала, не здатна гнівно зиркати. раніше як зиркну! ух! ах! а тепер? тепер ніякої реакції...
я вже ледь не почала ридати від втоми і розчарування в собі, але тут помітила, що дивний дядечка номер два сидить через сидіння від мене! уявляєш мою радість?! я аж прокинулася. але радість була недовгою. я подумала, сістра, чому, ну чому він так довго не пересідав, а тепер пересів? дві години цьомкав у мене над головою телефон, терся пітним ліктем мені об плече і терпів, а тепер пересів. а потім я подумала, сістра, знову подумала, чому ж дядечка номер один замість перелякатися мого зирку - радісно мені посміхнувся. і хвиля розуміння просто таки увірвалася в мою голову і затопила залишки мозку. я, сістра, одразу все зрозуміла і помацала рукою підборіддя, бо згадала, що коли я в стані перевтоми, то цілком здатна пустити слинку уві сні. і це, ясна річ, мало б відлякнути дядечку номер два і розсмішити дядечку номер один. але знаєш, сістра, ніякої слинки на підборідді не було. і тоді картина для мене зовсім прояснилася, а для затопленого попереднім розумінням мозку так взагалі.
я зробила найреальніший на той момент висновок - я пукнула уві сні.
і як тільки я це усвідомила, сістра, то гора м'ячів просто таки завалила мою підсвідомість і я понеслася, підстрибуючи то на червоному, то на зеленому, то ще на якомусь красивому м'ячі у далеку далечінь. спала я вже до самого Києва. і, скоріше за все, радісно попуківала уві сні і пускала слинки з куточку рота.
до речі, в дитячому садочку в тиху годину вихователька завжди підкладала мені рушник під щоку.
я вперше мала їхати злощасним ранковим хюндаєм. попередню ніч спала лише дві години, а у цієї ночі я видрала цілих три години сну. чудовим, ще сірим, ранком, я йшла вокзальною. все прокидалося. все було таким милим. бомжі давно відправилися на прогулянку, тьоті розкладали зелень на газетках, несвіжі парубки оформлювали свої вітрини піратських дисків. низенька жіночка підстрибувала і намагалася причепити на гачок величезну сітку з дитячими різнокольоровими гумовими м'ячиками. і все відбулося так, як мало відбутися - сітка розв'язалася і вся ця кольорова радість виспалася на мою сонну голову, на мій кислотно-синій піджак, на мою спину, на мій рюкзак, мені до рук, бемкалась об коліна, долітала до кросівок і летіла до підборіддя, і стрибала-стрибала. і вийшло сонце. гарний ранок, сістра, гарний.
я зайняла своє сидіння в тримісному ряді біля віконечка і з радістю зібралася заснути. через прохід від мене сидів дивний дядечка і казав дивні слова в телефон. казав, що ліг вчора спати о четвертій дня, щоб прокинутися о четвертій ранку. я ще подумала, який дивний дядечка.
потім прийшов інший дядечка. він був здоровезний, як той з мордатими кулаками, пам'ятаєш? він йшов між рядами сидінь і вєщав в телефон про те, що когось цьомкає і шоб там ця хтось не шаліла без нього, бо він робоча людина і буде нервувати. так ось цей дивний дядечка номер два сів біля мене, тобто на середнє сидіння і підпер мене до вікна. та що поробиш, я вмостилася як могла і спробувала заснути.
я не заснула, сістра. я розплющила очі хвилин за десять, бо відчула на собі погляд. дивний дядечка номер один сидів і витріщався на мене. от просто так сидів і витріщався. а дивний дядечка номер два ніби непомітно намагався зіштовхнути мій лікоть зі спільного підлокітника. зітхнула я, сістра, тяжко. звернула увагу на те, що третє сидіння у нас так ніхто і не зайняв, подумала чому б дивному дядечку номер два не пересісти, і спробувала заснути. уві сні на мене летіли різнокольорові м'ячики. але недовго. бо дивний дядечка номер один продовжував витріщатися, а дивний дядечка номер два постійно штовхався і цьомкав когось в телефоні. дуже мене втомило оце туди-сюди з гори м'ячів і знову до вагону, ще й до всього на весь вагон телевізори співали оце:
Click to viewпрекрасне оце, але дуже хотілося спати, тому я знову зітхнула і повернулася до різнокольорових м'ячів.
на станції Тараса нашого Григоровича, я знову випірнула зі сну від погляду і гнівно зиркнула на дивного дядечку номер один. дядечка мені радісно посміхнувся. а це про що говорить, сістра? не та я вже стала, не здатна гнівно зиркати. раніше як зиркну! ух! ах! а тепер? тепер ніякої реакції...
я вже ледь не почала ридати від втоми і розчарування в собі, але тут помітила, що дивний дядечка номер два сидить через сидіння від мене! уявляєш мою радість?! я аж прокинулася. але радість була недовгою. я подумала, сістра, чому, ну чому він так довго не пересідав, а тепер пересів? дві години цьомкав у мене над головою телефон, терся пітним ліктем мені об плече і терпів, а тепер пересів. а потім я подумала, сістра, знову подумала, чому ж дядечка номер один замість перелякатися мого зирку - радісно мені посміхнувся. і хвиля розуміння просто таки увірвалася в мою голову і затопила залишки мозку. я, сістра, одразу все зрозуміла і помацала рукою підборіддя, бо згадала, що коли я в стані перевтоми, то цілком здатна пустити слинку уві сні. і це, ясна річ, мало б відлякнути дядечку номер два і розсмішити дядечку номер один. але знаєш, сістра, ніякої слинки на підборідді не було. і тоді картина для мене зовсім прояснилася, а для затопленого попереднім розумінням мозку так взагалі.
я зробила найреальніший на той момент висновок - я пукнула уві сні.
і як тільки я це усвідомила, сістра, то гора м'ячів просто таки завалила мою підсвідомість і я понеслася, підстрибуючи то на червоному, то на зеленому, то ще на якомусь красивому м'ячі у далеку далечінь. спала я вже до самого Києва. і, скоріше за все, радісно попуківала уві сні і пускала слинки з куточку рота.
до речі, в дитячому садочку в тиху годину вихователька завжди підкладала мені рушник під щоку.