про велосипеди, або листи до сістри
дорога сістра, я все намагаюся пропустити через себе всю твою вселенську тугу за Пшемеком. не знаю, правда, чи у мене виходить. краще розкажу.
був у мене в дитинстві велосипед. маленький такий, з одним великим колесом попереду і з двома по боках - поменше. Гном його звали. хороший був велосипед, я на ньому даже на нашу сусідку сару аронівну наїжджала і вона на мене кричала страшні слова, які моя прабабушка відмовлялась мені пояснювати.
коли я підросла, мені купили великий велосипед. оскільки я підросла, колес у велосипеда теж стало більше - аж чотири. звали велосипед Зайчиком. за те, що я на ньому неодноразово, без дозволу, виїжджала на променад у сусідній двір - велосипед періодично лишали вдома, але це не заважало мені ногами йти у сусідній двір без дозволу. так що ми з велосипедом іноді сиділи вдома.
потім мій брат вирішив, що я вже зовсім доросла і відкрутив велосипеду два колеса. я довго не розуміла для чого, бо їздити так було неможливо.
я вам гірше скажу, так їздити було неможливо до моїх років 14. скільки ж можна, скажете ви. я теж так подумала. тоді я сіла на велосипед Україна і радісно на ньому поїхала, проїхала через весь двір, потім ліворуч по бульвару, виїхала на дніпровську косу. і зустрілась з автомобілем марки лада. роздерла собі руки-ноги-голову.
наступного разу я сіла на велосипед років 5 по тому. це було під Севастополем у Качі на ритяєвській дачі. як зараз пам'ятаю, дорога така рівна, дівки несуться з радісним ржанієм повз, і я така їду. нормально їду, тільки чомусь вчепилася у кермо, ніби це воно мене тримає, а не я його. впала собі спокійно на бік через пару кілометрів, бо у мене затерпли руки.
більше велосипедів у моєму житті не було.
так ось, я все думаю, сістра, яка вона твоя вселенська туга?
я собі уявила, як прокидаюся вранці, а у світі не лишилося жодної водойми, річечки і моря-окіяна, де можна плавати і плескатися. і такий жах мене охопив і така печаль, словами не передати.
так що, не грусті, сістер, поки немає велосипеду - можна плавати!
був у мене в дитинстві велосипед. маленький такий, з одним великим колесом попереду і з двома по боках - поменше. Гном його звали. хороший був велосипед, я на ньому даже на нашу сусідку сару аронівну наїжджала і вона на мене кричала страшні слова, які моя прабабушка відмовлялась мені пояснювати.
коли я підросла, мені купили великий велосипед. оскільки я підросла, колес у велосипеда теж стало більше - аж чотири. звали велосипед Зайчиком. за те, що я на ньому неодноразово, без дозволу, виїжджала на променад у сусідній двір - велосипед періодично лишали вдома, але це не заважало мені ногами йти у сусідній двір без дозволу. так що ми з велосипедом іноді сиділи вдома.
потім мій брат вирішив, що я вже зовсім доросла і відкрутив велосипеду два колеса. я довго не розуміла для чого, бо їздити так було неможливо.
я вам гірше скажу, так їздити було неможливо до моїх років 14. скільки ж можна, скажете ви. я теж так подумала. тоді я сіла на велосипед Україна і радісно на ньому поїхала, проїхала через весь двір, потім ліворуч по бульвару, виїхала на дніпровську косу. і зустрілась з автомобілем марки лада. роздерла собі руки-ноги-голову.
наступного разу я сіла на велосипед років 5 по тому. це було під Севастополем у Качі на ритяєвській дачі. як зараз пам'ятаю, дорога така рівна, дівки несуться з радісним ржанієм повз, і я така їду. нормально їду, тільки чомусь вчепилася у кермо, ніби це воно мене тримає, а не я його. впала собі спокійно на бік через пару кілометрів, бо у мене затерпли руки.
більше велосипедів у моєму житті не було.
так ось, я все думаю, сістра, яка вона твоя вселенська туга?
я собі уявила, як прокидаюся вранці, а у світі не лишилося жодної водойми, річечки і моря-окіяна, де можна плавати і плескатися. і такий жах мене охопив і така печаль, словами не передати.
так що, не грусті, сістер, поки немає велосипеду - можна плавати!
