(no subject)
В суботу 12 вересня довелося мені побувати на аеродромі Бородянка і виконати класичний парашутний стрибок з висоти 800 метрів з літака Ан-2. Правда, в сертифікаті написали, шо з вистоти 1000 метрів, це, напевно, такий спеціальний подарунок в 200 метрів для любителів попонтуватися перед знайомими.
Дропзона Бродянка ето вам не тут, за час її діяльності, наскільки я пам*ятаю, в небо було викинуто більше десяти тисяч чоловік.
Новачки, або, як кажуть місцеві, "пєрворазнікі" виконують стрибки з парашутами Д-1-5У(навчально-тренувальний) та десантними Д-5 та Д-6. Відрізняються вони тим, що 5У краще керований і не потребує від парашутиста ніяких дій по розкриттю основного купола, а в Д-5 та Д-6. Тобто розкривати купол розчековкою можна в кожному з типів парашутів, але для першоразників на Бородянці саме так практикується: 5У - розкривається автоматично, Д6 - ривком кільця.
Перед інструктажем я записався в журнал, розрахувався за стрибок (перший - 240 грн, решта - 200), заповнив анкету та підписав документ про те, що повністю усвідомлюю ризик виконання стрибка та не маю протипоказаннь до нього.
Інструктаж для групи близько 100 чоловік було проведено за 3 години, ми розім*ялись, відпрацювали відділення від літального аппарату, удар об землю під час посадки, ситуації часткової і повної відмови парашута, польову укладку. Після інструктажу було запропоновано арендувати комбінезони та берці тим, хто не мав підходящого одягу та взуття, а також відбувся запис бажаючих на відеозйомку. Ще відібрали группу бажаючих виконати стрибок з Д-6. Інструктаж закінчився і 100 рил, як стадо слонів тупаючи берцями, почухали на старт.
На старті працює їдальня з серйозними борщами, кашами і салатами, а також вагончик "десант" де можна придбати прохолодні напої, пиріжки-бутерброди та пиво.
Власне, стартом називається майданчик, обгороджений стрічкою, де розміщені місця для розборки парашутів, їх укладки та розміщення в їх підвісних системах парашутистів.
Їснує такий порядок на ДЗ Бородянка: в першу чергу стрибки виконують ті, хто замовив відеозйомку, потім ті, що стрибають з Д-6, далі - решта. Таким чином, при середній тривалості підйому 25-30 хв нам ще нескоро світив старт і ми вляглися загоряти на травичці поблизу вагончика з пивом.
Зоріяна відпрацьовує відділення від ЛА способом "макака". :)
Ми довго розважадися як могли: пили-їли, розглядали спортсменів на "крилах", захоплювалися швидкісними посадками спортсменів, зльотами-посадким-наборами-розворотами місцевих
Ан-2
та Л-410
.
На Л-410 підйоми виконувалися для спортсменів, котрі виконували стрибки з великої висоти, для першоразників і любителів класичних круглих "дубів" є старий добрий надійний Ан-2.
Ближче до 17 години підійшла наша черга. Зрештою, нас вдягнули.
Миша й Кіт.
Я.
На нас начепили парашут, запасний парашут зі страхуючим приладом, дали під грудну перемичку спеціальну торбу для польової укладки, щоб було в чому нести парашут після приземлення.
Д-1-5У - найважчий з усіх парашутів, тому стояти шеренгою в очікуванні посадки Аннушки було трохи нудно. не те, щоб мені було важко, але якось швидше починаєш скучати, коли на плечах більше 20 кіло і вони підвішені (на мені, принаймні) дуууже туго. Інструктор, котрий на мене вдягав систему, двічі намагався защепити на мені грудну перемичку і тільки на третій раз таки зміг зтянути зі словами "ну ти й вдихнув" :)
Як бачите, перемичка все ще не зачеплена :)
Ми посідали прямо на земля де стояли і чекали посадки літака для нашого підйому. Нас було розбито по вазі. Спочатку виходити мали найважчі. В нашій групі було 10 чоловік: 4 з Д-6 та 6 з Д-1-5У. Спочатку виходять шості, потім ми. Серед "п*ятих-У" я був другий по масі йшов би за хлопчиною з протилежного лівого борту. За правилами першим звільняють лівій борт, де двері, потім правий.
Нарешті наш Ан-2 сів, заправився і чекав на нас.
Після того, як ступив на борт - дорога на землю одна: чрез двері на висоті.
Ніхто не сідає назад в літаку. Випхають коліном, або просто викинуть за ноги.
Я заліз в літак, сів на своє місце. Місце моє було навпроти дверей. Для інструктора це як поїздка на маршрутці, все просто і невимушено, спортсмени теж скучають в літаку. Злітна смуга в Бородянці грунтова, тому зліт був ніби ти їдеш на газоні по полю зі швидкістю 100 км\год, трясло непогано, але потім настав момент відриву: ніби подовбане поле замінили на рівнесенький асфальт. Настрій супер. Особливо підіймають дух такі штуки як нас підбадьорював випускаючий: демонстративно показував жести рукою типу "все ок", "все класно", а у відповідь ми робили те само.
А потім інструктор відкрив двері. Стало шумно і вітер обдував нас.
Отут почалося трохи стрьомне, бо побачив в двері я приблизно таке:
На цьому фото висота приблизно 4000 метрів, але повірте, з 1000 в очах першоразника все виглядає так само.
Пілот шось намудрив і замість двох проходів над посадочним полем по 5 чоловік, довелося випускати всіх в один прохід. Інструктор голосно командував і поспішав, один за другим з активною допомогою випускаючого в двері пішло 6 чоловік з лівого борту і от я перед дверима. Поспішаючи, аби як поправив лямку на сраці і в двері. Удар по касці і прискоюючий поштовх від інструктора - і в вухах свище. Як не дивно, не розгубився, лечу, чекаю динамічного удару. Удар є. Легенько теліпнуло і я вже дивлюся вгору, перевіряю чи все нормально з куполом. Купол цілий, перехлесту нема, обертання нема. Погано обтягнута лямка з*їзжджає зі сраки, вишу на ножних обхватах. Досить комфортно. вітру нема - штиль, все тихо, вгорі рокоче наш літак, поруч теліпаються сусіди. Спокійно розчековую автомат запаски і починаю виглядати місце для посадки. Парашут класно керується клевантами, трохи покрутившись, відмовившись від посадки на стадо корів, орієгтуюсь на вишку і йду на середину посадочного поля. Поруч в блакитному комбінезоні Юрій Санич - дядька, мабуть, пенсіонер вже, йдемо одним курсом.
Інструктор ще на землі казав, як готуватися до приземлення. На висоті близько 100 метрі треба "включити мізки" і готуватися, ноги там і все таке. Як з*ясувати висоту без приладу? Інструктор казав, жартуючи, ну якшо на полі їжачків бачите, то це вже приблизно 100 метрів. От і я лечу і думаю собі чи побачив би я там їжачків, якби вони там були.
Земля, як і очікувалося, настала неочікувано. Удар, перекат, лежу на траві, бачу небо. Красота. Погасив купол, відстібнув запаску, зкинув шолом і ранець.
За 9 метрів від мене лежить мій купол.
За нами ведеться подвійний візуальний контроль, тому тільки встав і перевірив, що все нормально, руки-ногі цілі, показую хлопцям в "апельсині" ( машині яскраво-жовтого кольору, що забирає приземлених з поля) що все ок і приступаю до польової укладки. Зплів косу, запакував у торбу, несу до найближчого парашутиста, того самого діда Юрія Санича. Потім до нас підгрібає ще двоє наших.
Апельсин
Кидаєм торби в ГАЗ-66 і топаєм на старт, машина їде за рештою.
Дропзона Бродянка ето вам не тут, за час її діяльності, наскільки я пам*ятаю, в небо було викинуто більше десяти тисяч чоловік.
Новачки, або, як кажуть місцеві, "пєрворазнікі" виконують стрибки з парашутами Д-1-5У(навчально-тренувальний) та десантними Д-5 та Д-6. Відрізняються вони тим, що 5У краще керований і не потребує від парашутиста ніяких дій по розкриттю основного купола, а в Д-5 та Д-6. Тобто розкривати купол розчековкою можна в кожному з типів парашутів, але для першоразників на Бородянці саме так практикується: 5У - розкривається автоматично, Д6 - ривком кільця.
Перед інструктажем я записався в журнал, розрахувався за стрибок (перший - 240 грн, решта - 200), заповнив анкету та підписав документ про те, що повністю усвідомлюю ризик виконання стрибка та не маю протипоказаннь до нього.
Інструктаж для групи близько 100 чоловік було проведено за 3 години, ми розім*ялись, відпрацювали відділення від літального аппарату, удар об землю під час посадки, ситуації часткової і повної відмови парашута, польову укладку. Після інструктажу було запропоновано арендувати комбінезони та берці тим, хто не мав підходящого одягу та взуття, а також відбувся запис бажаючих на відеозйомку. Ще відібрали группу бажаючих виконати стрибок з Д-6. Інструктаж закінчився і 100 рил, як стадо слонів тупаючи берцями, почухали на старт.
На старті працює їдальня з серйозними борщами, кашами і салатами, а також вагончик "десант" де можна придбати прохолодні напої, пиріжки-бутерброди та пиво.
Власне, стартом називається майданчик, обгороджений стрічкою, де розміщені місця для розборки парашутів, їх укладки та розміщення в їх підвісних системах парашутистів.
Їснує такий порядок на ДЗ Бородянка: в першу чергу стрибки виконують ті, хто замовив відеозйомку, потім ті, що стрибають з Д-6, далі - решта. Таким чином, при середній тривалості підйому 25-30 хв нам ще нескоро світив старт і ми вляглися загоряти на травичці поблизу вагончика з пивом.
Зоріяна відпрацьовує відділення від ЛА способом "макака". :)
Ми довго розважадися як могли: пили-їли, розглядали спортсменів на "крилах", захоплювалися швидкісними посадками спортсменів, зльотами-посадким-наборами-розворотами місцевих
Ан-2
та Л-410
.
На Л-410 підйоми виконувалися для спортсменів, котрі виконували стрибки з великої висоти, для першоразників і любителів класичних круглих "дубів" є старий добрий надійний Ан-2.
Ближче до 17 години підійшла наша черга. Зрештою, нас вдягнули.
Миша й Кіт.
Я.
На нас начепили парашут, запасний парашут зі страхуючим приладом, дали під грудну перемичку спеціальну торбу для польової укладки, щоб було в чому нести парашут після приземлення.
Д-1-5У - найважчий з усіх парашутів, тому стояти шеренгою в очікуванні посадки Аннушки було трохи нудно. не те, щоб мені було важко, але якось швидше починаєш скучати, коли на плечах більше 20 кіло і вони підвішені (на мені, принаймні) дуууже туго. Інструктор, котрий на мене вдягав систему, двічі намагався защепити на мені грудну перемичку і тільки на третій раз таки зміг зтянути зі словами "ну ти й вдихнув" :)
Як бачите, перемичка все ще не зачеплена :)
Ми посідали прямо на земля де стояли і чекали посадки літака для нашого підйому. Нас було розбито по вазі. Спочатку виходити мали найважчі. В нашій групі було 10 чоловік: 4 з Д-6 та 6 з Д-1-5У. Спочатку виходять шості, потім ми. Серед "п*ятих-У" я був другий по масі йшов би за хлопчиною з протилежного лівого борту. За правилами першим звільняють лівій борт, де двері, потім правий.
Нарешті наш Ан-2 сів, заправився і чекав на нас.
Після того, як ступив на борт - дорога на землю одна: чрез двері на висоті.
Ніхто не сідає назад в літаку. Випхають коліном, або просто викинуть за ноги.
Я заліз в літак, сів на своє місце. Місце моє було навпроти дверей. Для інструктора це як поїздка на маршрутці, все просто і невимушено, спортсмени теж скучають в літаку. Злітна смуга в Бородянці грунтова, тому зліт був ніби ти їдеш на газоні по полю зі швидкістю 100 км\год, трясло непогано, але потім настав момент відриву: ніби подовбане поле замінили на рівнесенький асфальт. Настрій супер. Особливо підіймають дух такі штуки як нас підбадьорював випускаючий: демонстративно показував жести рукою типу "все ок", "все класно", а у відповідь ми робили те само.
А потім інструктор відкрив двері. Стало шумно і вітер обдував нас.
Отут почалося трохи стрьомне, бо побачив в двері я приблизно таке:
На цьому фото висота приблизно 4000 метрів, але повірте, з 1000 в очах першоразника все виглядає так само.
Пілот шось намудрив і замість двох проходів над посадочним полем по 5 чоловік, довелося випускати всіх в один прохід. Інструктор голосно командував і поспішав, один за другим з активною допомогою випускаючого в двері пішло 6 чоловік з лівого борту і от я перед дверима. Поспішаючи, аби як поправив лямку на сраці і в двері. Удар по касці і прискоюючий поштовх від інструктора - і в вухах свище. Як не дивно, не розгубився, лечу, чекаю динамічного удару. Удар є. Легенько теліпнуло і я вже дивлюся вгору, перевіряю чи все нормально з куполом. Купол цілий, перехлесту нема, обертання нема. Погано обтягнута лямка з*їзжджає зі сраки, вишу на ножних обхватах. Досить комфортно. вітру нема - штиль, все тихо, вгорі рокоче наш літак, поруч теліпаються сусіди. Спокійно розчековую автомат запаски і починаю виглядати місце для посадки. Парашут класно керується клевантами, трохи покрутившись, відмовившись від посадки на стадо корів, орієгтуюсь на вишку і йду на середину посадочного поля. Поруч в блакитному комбінезоні Юрій Санич - дядька, мабуть, пенсіонер вже, йдемо одним курсом.
Інструктор ще на землі казав, як готуватися до приземлення. На висоті близько 100 метрі треба "включити мізки" і готуватися, ноги там і все таке. Як з*ясувати висоту без приладу? Інструктор казав, жартуючи, ну якшо на полі їжачків бачите, то це вже приблизно 100 метрів. От і я лечу і думаю собі чи побачив би я там їжачків, якби вони там були.
Земля, як і очікувалося, настала неочікувано. Удар, перекат, лежу на траві, бачу небо. Красота. Погасив купол, відстібнув запаску, зкинув шолом і ранець.
За 9 метрів від мене лежить мій купол.
За нами ведеться подвійний візуальний контроль, тому тільки встав і перевірив, що все нормально, руки-ногі цілі, показую хлопцям в "апельсині" ( машині яскраво-жовтого кольору, що забирає приземлених з поля) що все ок і приступаю до польової укладки. Зплів косу, запакував у торбу, несу до найближчого парашутиста, того самого діда Юрія Санича. Потім до нас підгрібає ще двоє наших.
Апельсин
Кидаєм торби в ГАЗ-66 і топаєм на старт, машина їде за рештою.