...моя...
Притримай мене до весни… Завтра можу загаснути… Завтра можу знову втекти по-англійськи… Або…ввібрати себе в землю, обіймаючись зі снігом під твоїми ногами…
Притримай до весни…
Я ще не бачила свого березня…
А ти? Ти вже свого бачив?..
Притримай мене трохи… Лише до весни… я ще не встигла нічого зробити… У мене ж є цілий план! Купа дрібничок, розписаних по окремих пунктах… Я ще маю навчитись їздити на ковзанах..роликових… У мене вони навіть є - варто лише дістати!.. Маю зробити кілька паперових корабликів, і піти з дітлахами спустити їх на воду… можна навіть придумати кожному назву, або історію якусь про них написати… Ще маю перефарбувати стіни у кімнаті, показати комусь чудо, почати піклуватись про когось, як про молодшого братика, чи сестричку; подарувати кошеня божевільній бабці-сусідці, шнурівки в кедах поміняти, поїхати до Тисмениці, або на Драгобрат з ночівлею чкурнути, побачити як розхристаний, і такий кумедний Прохасько на одній із вулиць знімає зимову куртку…зелену таку…, маю примусити свого старого друга кинути палити, маю зробити щось особливе для своєї особистої катастрофи, роздарувати свої улюблені м’які іграшки випадковим перехожим, зробити цілу колекцію кумедних фотографій і навчитись грати на гармоніці, котру обов’язково маю придбати…
Тому притримай… спробуй стримати мене до весни… Мені ще рано втікати від усього цього…
Я хочу, щоб ти спробував щось змінити. Щоб просто одного дня взяв - і почав робити якісь дурниці, перестав клеїти з себе правильного хлопчика, а нарешті склеїв би справжнього, живого і неочікуваного ДУРНЯ…! Я можу навіть позичити тобі клею! Тільки покажи мені, що ти дійсно хочеш спробувати!.. Покажися…
Коли мені стає нудно чекати на тебе - я починаю рахувати відтінки сірого… Їх, приблизно, шістнадцять… Вони як запах - кожен належить різному, кожен існує окремо і байдуже, що вони схожі! Головне, що я вмію їх розрізняти… Відтінок для голосу, відтінок для кольору очей, для дощу, для улюблених східців у дворі школи, для асфальту, для звуків кроків, для квіточок на моєму наплічнику, для смужок твого нового светра, для попелу вогнища, покинутого у парку, для старих фотокарток, для відпечатку твого кросівка, залишеного на чорній замші мого, для похмурого дня, для обмальованої стіни навпроти мого будинку, для снігу, перемішаного із сіллю під ногами, для тіней, для МЕНЕ, коли мені стає нудно… Одного дня я почну розфарбовувати все по-своєму… я не зможу довго терпіти сіре! Я ЧЕКАЮ НА ВЕСНУ (!), розумієш?…
Зима знову зробила мене маленькою дівчинкою… Дитиною, котра підглядає у шпарину зачинених дверей, розділяє печиво на дві половини і злизує шоколадку з середини, і кришить ним на вичищеному мамою дивані…
Я народилась зимою…я трохи виросла зимою (точніше, взимку)…але я не хочу зараз зникати! Я мушу ДОЧЕКАТИСЯ, розумієш?..
Тому….просто притримай мене до весни…
А там…Хтозна…? Може я ризикну залишитись надовше…
…Ходімо... я покажу тобі весну…:)