Песчинка

[myvesna]

Уходя с похорон чувствуешь себя так странно... Все погрустили час-два-три - и разошлись жить своими жизнями, пить сок, смотреть фильм, радоваться весне. А ОН остался там и для него уже нет ни сока, ни кино, ни солнышка... Но все живут дальше, через пару часов уже и не помнят о НЕМ, как будто его и не было на свете... Конечно, есть несколько человек

Comments

[auravera]

Напевно, найдивніше почуваються ті, хто повертаються в напівпорожній дім, і лише наступного ранку усвідомлюють до кінця, що когось уже ніколи не буде... І згадуєш щось про покійного приємне, а усміхнутись - губи зводить. Наче соромно...
І оце таке бездонне відчуття порожнечі і виснаження.

Я завжди відчувала таке на похоронах, а потім думала - що треба зробити, щоб коли прощатимуться зі мною люди так не почувались? Може, треба помирати дуже старою?...

[myvesna]

Щоб прапра-онуки ходили й думали "ну коли вже ти, нарешті, помреш, бабцю?" брррр теж не дуже приємний варіант

[myvesna]

може треба як тварини - уходити кудись, де немає нікого знайомих... просто щезнути для всіх?

[happy_julia]

я в ноябре похоронила близкую подругу. ехала с похорон и тоже думала - неужели пройдет время и я ее забуду, как будто и не было?
пока что не получается - вокруг столько напоминаний о ней, даже во Львове я была вот недавно - все думаю, а вот тут мы сидели со Светкой, и вот сюда мы ходили, а тут фотографировались, и т.д. мне очень ее не хватает, но знаешь, ощущение такое, как будто она как будто она по-прежнему живая, просто временно недоступна - ну, уехала например и связи нету...

а вот дедушек двоих похоронили - нет такого, я их практически не помню и очень редко вспоминаю. может это потому, что с дедушками я все-таки не успела настолько сблизиться/ сродниться, в силу юного возрста и большого расстояния ...

[myvesna]

Даже не знаю, что отвечать... Мысли роятся, но какие-то смутные и сложно формулируемые.

[ext_1532146]

Життя взагалі така дивна штука, що співробітник чи просто знайомий може за людиною сумувати більше, аніж хтось із її сім*ї, то все ж від людини залежить. просто всім у душу не заглянеш (і слава богу!), та й не всі хочуть демонструвати свої переживання...

[myvesna]

Це так... Але хоч і сумують - а життя йде далі. Ніяк не можу вмістити собі в голові - вгасає цілий всесвіт, що був всередині людини, а загальний світ при цьому не змінюється і котиться далі...

[ext_1532146]

коли помер Юрко Покальчук, я ніяк не могла зрозуміти: як же так, людина знала майже десяток мов, і що тепер? куди ті всі знання? куди ті всі досягнення і плани? все ж в нікуди?(
а це ж доля кожної людини... навіть якщо залишаєш після себе щось, хтозна, скільки ще залишилось нереалізованого в неї, і в тих, хто мав плани із цією людиною: жити, любити, творити...
боляче і несправедливо. тому всі завжди намагаються про це думати якнайменше, аби боліло теж менше, бо до такого не звикнеш...