Відтак, щирості до цього "свята" (9 травня), як і у влади, так і у суспільства небагато:
Міф про «Велику Вітчизняну» й синдром непам’яті
На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії
Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо - враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.
Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше - професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін:
«Ті, хто на передовій - не жильці. Вони приречені. Порятунок їм - лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!»
А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом - адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…
З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни - міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї - адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни - адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне - міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.
За прикладами не треба далеко ходити...
Далі тут: http://tyzhden.ua/Society/49631
На перший погляд, це неймовірно абсурдна і парадоксальна річ. Ті політичні сили України і ті діячі, котрі і самі роздмухують щороку під Дев’яте травня просовєтську «патріотичну» істерію, і сприяють робити це на українській території російським мас-медіа, не виявляють реального інтересу ані до справжніх героїв війни, ані до вшанування пам’яті полеглих, ані до засвоєнню уроків тієї страхітливої трагедії
Так, є прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби совєтських народів» тощо - враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А от реальні подвиги реальних фронтовиків залишається і в буквальному, і в переносному сенсі «за кадром» - бо у кадрі, як телевізійному, так і політичному, перебувають здебільшого інші, обвішані бойовими орденами й медалями, здобутими не на передовій.
Ось як про це писав пітерський фронтовик-кулеметник, пізніше - професор мистецтвознавства Ніколай Нікулін:
«Ті, хто на передовій - не жильці. Вони приречені. Порятунок їм - лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються лави наступаючих. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, обзаведуться лисинами, прикрасять груди пам’ятними медалями, орденами і будуть розповідати, як героїчно вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це повірять!»
А в Україні до цієї публіки додасться чимало тих, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом - адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював з «українськими буржуазними націоналістами». Ці люди сьогодні мають і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж справжні ветерани Другої світової, яким у більшості вже за 85 та які не лікувалися у чекістських санаторіях…
З іншого боку, а чому б мало бути інакше? У Росії «кремлівські чекісти» щосили реанімують і роздмухують останній соціальний міф, який дійсно має вплив на більшість населення цієї країни - міф про «Велику Вітчизняну», про «велику Перемогу», про «визволення Європи», про «порятунок Росією світу від коричневої чуми». Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, тож цим можна до скону заслужено пишатися. В Україні ж ситуація істотно інша. Значна частина громадян країни не приймає совєтську міфологію, хоча й не виступає відкрито проти неї - адже майже у кожній родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (хоча, можливо, ніколи й не був прокомуністично налаштований). Тому спроби зміцнення міфу про «Велику Вітчизняну» в Україні спрямоване, по-перше, на розкол нації та країни - адже 100 тисяч українців зустріли вогнем німецькі танки не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацисти і більшовики тільки-но стали фактичними союзниками; по-друге, «Вітчизною» українців у цій системі координат є зовсім не Україна, а Совєтський Союз, а це має сприяти легшій реанімації неототалітарних та антинаціональних методів управління державою; по-третє, Україна, на відміну від Росії, мала у Другій світовій війні національний Рух Опору, традиції якого становлять значну небезпеку для тих, хто сьогодні окупував Печерські пагорби стольного Києва. Відтак щирості у відзначенні Дев’ятого травня як Дня Перемоги в Україні як із боку влади, так і з боку суспільства насправді небагато. Особливо з боку влади, для якої головне - міфологія, а не турбота про зацілілих справжніх ветеранів та відзначення подвигів справжніх героїв.
За прикладами не треба далеко ходити...
Далі тут: http://tyzhden.ua/Society/49631