Манкуртизм на "имперских" просторах и в собственной стране - явление страшное, но, бесспорно, тщательно выпестованное "имперскими" селекционерами. Те, кто этот проект когда-то основал и ведут его сегодня, прекрасно отдают себе отчет в потенциале и мощи культуры Руси-Украины, и том финале, который она несет ордынским устоям. Хочется привести отрывок из статьи к 75-летнему юбилею Ивана Дзюбы
"Він глибоко переживає наше «колективне самообпльовування і тисячороте українське хамство - нерідко в «інтелектуалізованих» формах», зауважуючи, що, приміром, у Польщі не виходять книжки під назвою «Вурдалак Міцкевич» та епатажні екзерсиси на адресу «стовпів» національної культури. Водночас закликає протиставити безтямному забалакуванню й розкрикуванню Шевченка, як і інших наших світочів, тихий, сердечний пошанівок.
Автор цих рядків мав честь бути одним зі співвидавців книжки Івана Дзюби «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого», яка вийшла у розпал чеченської визвольної війни - 1996 року. Задум здійснити це видання російською мовою, гадаю, зрозумілий. На основі скрупульозного аналізу автор методично і послідовно розглядає поему Шевченка як художній акт захисту священної боротьби чеченського народу за свою свободу і незалежність. Паралельно показує, як сприймали цю війну російські письменники і поети: переважно крізь призму російського шовінізму, награної романтики, «славянского превосходства». Єдиний із росіян, хто не приховував гіркої правди, був справді великий Лев Толстой. Іван Дзюба цитує приголомшливе місце з «Хаджі-Мурата». Після «зачистки» (послуговуючись термінологією сучасних карателів) одного з аулів, де все було випалено, поруйновано й загиджено і навіть діти побиті, проткнуті багнетами, вцілілі аксакали зібралися на площі, щоб обговорити своє становище:
«О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, от мала до велика, было сильнее нее. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».
Певна річ, що толстовська філософська і моральна висота виявилися недосяжними для тодішнього й нинішнього «державницько-цивілізаторського бандитизму», - робить висновок Іван Дзюба.
В інших своїх працях він вдається до глибокого аналізу «непроминального минулого» і сьогодення ідей російського месіанства, «третього Риму», «російського космізму», «імперського великодержавницького панросіанізму» (Г.Державін: «Зачем тебе союз, о Росс! Шагни - и вся твоя вселенна!»). У нинішньому часі ці звихнені ідеї, як добре відомо, експлуатуються «на всі сто», причому не в таємних ложах, а на найвищому державному рівні. Є сили, які вивищують ідею царя-батюшки (чого варта лише затія канонізувати сім’ю останнього російського монарха!).
Іванові Дзюбі чужий «печерний» націоналізм. Уже хоча б тому, що за фахом він - російський філолог, тонкий знавець і поціновувач російської літератури і культури. Він видав кілька книжок про вірменських, казахських, таджицьких, литовських, білоруських письменників, про літератури так званих «малих народів», чого нині уже ніхто не робить, на жаль.
Для нього національна історія - не національна істерія, а виважений, розумний підхід до будь-яких явищ непроминального минулого. Замислюючись над нашим сьогоденням, прозорливо передбачає:
Хочется привести отрывок из статьи к 75-летнему юбилею Ивана Дзюбы
"Він глибоко переживає наше «колективне самообпльовування і тисячороте українське хамство - нерідко в «інтелектуалізованих» формах», зауважуючи, що, приміром, у Польщі не виходять книжки під назвою «Вурдалак Міцкевич» та епатажні екзерсиси на адресу «стовпів» національної культури. Водночас закликає протиставити безтямному забалакуванню й розкрикуванню Шевченка, як і інших наших світочів, тихий, сердечний пошанівок.
Автор цих рядків мав честь бути одним зі співвидавців книжки Івана Дзюби «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого», яка вийшла у розпал чеченської визвольної війни - 1996 року. Задум здійснити це видання російською мовою, гадаю, зрозумілий. На основі скрупульозного аналізу автор методично і послідовно розглядає поему Шевченка як художній акт захисту священної боротьби чеченського народу за свою свободу і незалежність. Паралельно показує, як сприймали цю війну російські письменники і поети: переважно крізь призму російського шовінізму, награної романтики, «славянского превосходства». Єдиний із росіян, хто не приховував гіркої правди, був справді великий Лев Толстой. Іван Дзюба цитує приголомшливе місце з «Хаджі-Мурата». Після «зачистки» (послуговуючись термінологією сучасних карателів) одного з аулів, де все було випалено, поруйновано й загиджено і навіть діти побиті, проткнуті багнетами, вцілілі аксакали зібралися на площі, щоб обговорити своє становище:
«О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, от мала до велика, было сильнее нее. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».
Певна річ, що толстовська філософська і моральна висота виявилися недосяжними для тодішнього й нинішнього «державницько-цивілізаторського бандитизму», - робить висновок Іван Дзюба.
В інших своїх працях він вдається до глибокого аналізу «непроминального минулого» і сьогодення ідей російського месіанства, «третього Риму», «російського космізму», «імперського великодержавницького панросіанізму» (Г.Державін: «Зачем тебе союз, о Росс! Шагни - и вся твоя вселенна!»). У нинішньому часі ці звихнені ідеї, як добре відомо, експлуатуються «на всі сто», причому не в таємних ложах, а на найвищому державному рівні. Є сили, які вивищують ідею царя-батюшки (чого варта лише затія канонізувати сім’ю останнього російського монарха!).
Іванові Дзюбі чужий «печерний» націоналізм. Уже хоча б тому, що за фахом він - російський філолог, тонкий знавець і поціновувач російської літератури і культури. Він видав кілька книжок про вірменських, казахських, таджицьких, литовських, білоруських письменників, про літератури так званих «малих народів», чого нині уже ніхто не робить, на жаль.
Для нього національна історія - не національна істерія, а виважений, розумний підхід до будь-яких явищ непроминального минулого. Замислюючись над нашим сьогоденням, прозорливо передбачає:
«Я думаю, що наш народ уже таке пережив, що він і те, що сьогодні ми бачимо, переживе. Шкода тільки, боляче, що наша незалежність такою дорогою ціною дається. Та попри все - не скоро, років через 20-30, але Україна - справжня і гідна, все-таки буде».
http://dt.ua/SOCIETY/slovo_ivana_dzyubi_na_tli_neprominalnogo_minulogo_i_sogodennya-47410.html
Reply
Leave a comment