Про фейкомовний (фейковий мовний) фундамент Руцкагаміра і його автора - Алєксєя Шахматова
Теорія походження східнослов’янських мов Алєксєя Шахматова, за якою всі східнослов’янські народи - росіяни, українці, білоруси - та їхні мови походять від «общерусского единства» й відповідно «общерусского праязыка», стала, як відомо, основою російської імперської політики, совєтської і нинішньої, путінської.
За Шахматовим, «общерусское единство» розпалось у ІХ столітті, його численні наступники продовжували життя цієї спільності навіть до XIV століття, проте час її існування не основне, бо далеко важливішим у цій теорії є cтрижневий постулат про неперервність цього «единства», воно, мовляв, і після розпаду в якийсь дивовижний спосіб існувало та зберігало визначальний вплив на розвиток усіх «русских» народностей та їхніх мов.
Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів - явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне «общерусское единство».
Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький, який у німецькомовній «Граматиці рутенської (української) мови», виданій 1913 року у Відні, наважився заперечити існування «общерусского языка». Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію історії української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова.
Він вважав, що українська мова, як і решта слов’янських, розвинулася із праслов’янської, а «общерусский язык» - це фікція. На підтвердження такої думки Смаль-Стоцький подає 13 рис, спільних для української та сербської мов, і 11 - для української та російської. Смаль-Стоцький правильно вибрав загальну методику та напрям пошуків генези української мови, проте мовні факти на її підтвердження було обрано часто довільно, без їх чіткої хронологізації та локалізації, а тому вони не мали доказової сили.
Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Степана Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов.
Переконливих аргументів для критики свого опонента він не мав, тому зосередився на нав’язливих звинуваченнях Смаль-Стоцького у його політичній заангажованості. Ймовірно, показове побиття Смаль-Стоцького, влаштоване Шахматовим, повинне було відвадити славістів від критики «общерусского единства» та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.
У міжвоєнний період боротьба з шахматовською концепцією «общерусского языка» мала позиційний характер.
Провідні українські мовознавці тієї доби - Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко - нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Вони, наприклад, довели, що північне наріччя української мови має чимало давніх самобутніх рис, які не зустрічаються в інших українських діалектах. Звідси напрошувався висновок про безпідставність тверджень про існування «общерусского языка».
Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Зовсім не випадково, що для вивчення та популяризації спадщини своїх старших колег багато зусиль доклав видатний український філолог Юрій Шевельов, на долю якого випала тривала, тяжка й переможна війна з Карфагеном шахматовського «общерусского единства».
Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів, зі здобутками західного мовознавства, зокрема щодо методів дослідження історії мови.
Чудово усвідомлюючи наукову вразливість та потужну ідеологічну й державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. Як блискучий стратег, першого удару по теорії Шахматова Шевельов завдав не на українському, а на білоруському фронті. У праці «Проблеми формування білоруської мови» (1953) він довів, що білоруська мова постала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон - полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду «общерусского языка», як це твердив Алєксєй Шахматов.
А це означало, що «общерусского языка» просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова.
У наступній книзі «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic» (1965) Юрій Шевельов розширює своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких «спільних етносів», а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. Карфаген, або, як любив писати Юрій Шевельов, Картагену, шахматовської концепції остаточно знищило капітальне дослідження «Історична фонологія української мови» (1979).
Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI cтолітті на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова - «общерусский язык», як твердили Шахматов та численні його послідовники, а аж п’ять діалектних зон, чи мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський.
Трансформація п’ятьох первісних мовно-територіальних регіонів у пізніші три східнослов’янські мови - українську, білоруську та російську - почалася ще в VI столітті й тривала аж до ХІ століття, що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов.
У своїй незайманості жоден із цих регіонів не зберігся. Натомість на базі києво-поліської та галицько-подільської діалектних зон сформувалась українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської - російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській - білоруська.
Шевельовська концепція походження східнослов’янських мов, окрім іншого, пояснює відому кожному уважному мовцю подібність між українською та білоруською або білоруською та російською мовами: перші мали спільний києво-поліський мовно-територіальний регіон, а інші - полоцько-смоленський. Лише на цьому прикладі видно, що процес появи трьох східнослов’янських мов був набагато складнішим, ніж поділ амеби, чи то пак «общерусского праязыка» в розумінні Шахматова.
У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування «общерусского единства и языка» заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрєй Залізняк.
Так, Залізняк, ідучи, по суті, в річищі теорії Шевельова, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ століть, і це дало йому підстави стверджувати про існування давнього новгородо-псковського діалекту (у Шевельова новгородо-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки ні «общерусского языка», ні, зрештою, російської мови.
Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ століттях новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ століття один новгородець пише іншому: «Я ходил в Русь», тобто мандрував із Новгорода в Київ чи Переяслав. А з кінця ХІІІ століття в Новгородському літописі сказано, що новгородський єпископ ходив в Русь, а через рік повернувся в Новгород.
Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова, який вважав боротьбу з науково хибною та ідеологічно шкідливою концепцією «общерусского языка» своїм найважливішим завдянням. В одному з листів до Олекси Ізарського він признається:
«Я дістав перший примірник своєї «Історичної фонології» мови нашої нещасної. Це було діло мого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати - Нині отпущаєши». І тут же пророчо продовжує: «А агенти Якобсона - Білодіда, напевне, вже готові на акт розтерзання».
І справді, в боротьбі з Юрієм Шевельовом несподівано згуртувалися, здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський емігрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Однак війна з Шевельовим не закінчилася з розпадом СРСР. Напередодні Євромайдану, наприкінці вересня 2013 року, харківські поборники «русского міра» висунули проти всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова такі популярні нині звинувачення у фашизмі й серед білого дня зруйнували його меморіальну дошку. Але ні академіки-«патріоти», ні партфункціонери, ні навіть вандали не змогли вберегти шахматовський Карфаген «общерусского единства», про що світу впевнено та ще й російською мовою заявила юна українка Анастасія Дмитрук: «Никогда мы не будем братьями, ни по родине, ни по матери».
Любомир Белей
Як руйнували Карфаген «общерусского единства», фундамент «русского міра»
* * *
Правда про походження української мови
Костянтин Тищенко - професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філології.
Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/
За Шахматовим, «общерусское единство» розпалось у ІХ столітті, його численні наступники продовжували життя цієї спільності навіть до XIV століття, проте час її існування не основне, бо далеко важливішим у цій теорії є cтрижневий постулат про неперервність цього «единства», воно, мовляв, і після розпаду в якийсь дивовижний спосіб існувало та зберігало визначальний вплив на розвиток усіх «русских» народностей та їхніх мов.
Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів - явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне «общерусское единство».
Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький, який у німецькомовній «Граматиці рутенської (української) мови», виданій 1913 року у Відні, наважився заперечити існування «общерусского языка». Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію історії української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова.
Він вважав, що українська мова, як і решта слов’янських, розвинулася із праслов’янської, а «общерусский язык» - це фікція. На підтвердження такої думки Смаль-Стоцький подає 13 рис, спільних для української та сербської мов, і 11 - для української та російської. Смаль-Стоцький правильно вибрав загальну методику та напрям пошуків генези української мови, проте мовні факти на її підтвердження було обрано часто довільно, без їх чіткої хронологізації та локалізації, а тому вони не мали доказової сили.
Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Степана Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов.
Переконливих аргументів для критики свого опонента він не мав, тому зосередився на нав’язливих звинуваченнях Смаль-Стоцького у його політичній заангажованості. Ймовірно, показове побиття Смаль-Стоцького, влаштоване Шахматовим, повинне було відвадити славістів від критики «общерусского единства» та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.
У міжвоєнний період боротьба з шахматовською концепцією «общерусского языка» мала позиційний характер.
Провідні українські мовознавці тієї доби - Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко - нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Вони, наприклад, довели, що північне наріччя української мови має чимало давніх самобутніх рис, які не зустрічаються в інших українських діалектах. Звідси напрошувався висновок про безпідставність тверджень про існування «общерусского языка».
Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Зовсім не випадково, що для вивчення та популяризації спадщини своїх старших колег багато зусиль доклав видатний український філолог Юрій Шевельов, на долю якого випала тривала, тяжка й переможна війна з Карфагеном шахматовського «общерусского единства».
Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів, зі здобутками західного мовознавства, зокрема щодо методів дослідження історії мови.
Чудово усвідомлюючи наукову вразливість та потужну ідеологічну й державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. Як блискучий стратег, першого удару по теорії Шахматова Шевельов завдав не на українському, а на білоруському фронті. У праці «Проблеми формування білоруської мови» (1953) він довів, що білоруська мова постала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон - полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду «общерусского языка», як це твердив Алєксєй Шахматов.
А це означало, що «общерусского языка» просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова.
У наступній книзі «A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic» (1965) Юрій Шевельов розширює своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких «спільних етносів», а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. Карфаген, або, як любив писати Юрій Шевельов, Картагену, шахматовської концепції остаточно знищило капітальне дослідження «Історична фонологія української мови» (1979).
Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI cтолітті на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова - «общерусский язык», як твердили Шахматов та численні його послідовники, а аж п’ять діалектних зон, чи мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський.
Трансформація п’ятьох первісних мовно-територіальних регіонів у пізніші три східнослов’янські мови - українську, білоруську та російську - почалася ще в VI столітті й тривала аж до ХІ століття, що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов.
У своїй незайманості жоден із цих регіонів не зберігся. Натомість на базі києво-поліської та галицько-подільської діалектних зон сформувалась українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської - російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській - білоруська.
Шевельовська концепція походження східнослов’янських мов, окрім іншого, пояснює відому кожному уважному мовцю подібність між українською та білоруською або білоруською та російською мовами: перші мали спільний києво-поліський мовно-територіальний регіон, а інші - полоцько-смоленський. Лише на цьому прикладі видно, що процес появи трьох східнослов’янських мов був набагато складнішим, ніж поділ амеби, чи то пак «общерусского праязыка» в розумінні Шахматова.
У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування «общерусского единства и языка» заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрєй Залізняк.
Так, Залізняк, ідучи, по суті, в річищі теорії Шевельова, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ століть, і це дало йому підстави стверджувати про існування давнього новгородо-псковського діалекту (у Шевельова новгородо-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки ні «общерусского языка», ні, зрештою, російської мови.
Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ століттях новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ століття один новгородець пише іншому: «Я ходил в Русь», тобто мандрував із Новгорода в Київ чи Переяслав. А з кінця ХІІІ століття в Новгородському літописі сказано, що новгородський єпископ ходив в Русь, а через рік повернувся в Новгород.
Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова, який вважав боротьбу з науково хибною та ідеологічно шкідливою концепцією «общерусского языка» своїм найважливішим завдянням. В одному з листів до Олекси Ізарського він признається:
«Я дістав перший примірник своєї «Історичної фонології» мови нашої нещасної. Це було діло мого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати - Нині отпущаєши». І тут же пророчо продовжує: «А агенти Якобсона - Білодіда, напевне, вже готові на акт розтерзання».
І справді, в боротьбі з Юрієм Шевельовом несподівано згуртувалися, здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський емігрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Однак війна з Шевельовим не закінчилася з розпадом СРСР. Напередодні Євромайдану, наприкінці вересня 2013 року, харківські поборники «русского міра» висунули проти всесвітньо відомого вченого Юрія Шевельова такі популярні нині звинувачення у фашизмі й серед білого дня зруйнували його меморіальну дошку. Але ні академіки-«патріоти», ні партфункціонери, ні навіть вандали не змогли вберегти шахматовський Карфаген «общерусского единства», про що світу впевнено та ще й російською мовою заявила юна українка Анастасія Дмитрук: «Никогда мы не будем братьями, ни по родине, ни по матери».
Любомир Белей
Як руйнували Карфаген «общерусского единства», фундамент «русского міра»
* * *
Правда про походження української мови
Костянтин Тищенко - професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філології.
Этот пост размещен также на http://mysliwiec.dreamwidth.org/