ЗА УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
Діялося це страшного повоєнного 1948 року, на свято мученика Пасива, перед преображенням Господнім у Гошівському монастирі.
Прийшла до мене, наймолодшого священика, в келію таємна ревізія НКВД, перешукала все і знайшла в шафі синьо-жовтий прапор. Дивним дивом більше ні в кого з отців і братів ревізії не було. Арештували прапор, мене і добродія Маркела Костіва в Болехів. По дорозі до місця ув'язнення мене, хворого на легені, гнали пішки близько 5 км. І то під конвоєм. В дорозі я дуже знеміг, охляв, весь був у поті. У тюрмі конвой змилосердився наді мною та дозволив переодягтися..
... І ось почалися допити. Коли прапор розгорнули на підлозі, то був такий довгий - біля 5 м, а завширшки - 2 м. Зі страху в мене волося стало дибом, і ще тепер стає, як це згадаю, бо мені здалося тоді, що мене розстріляють. Це ж національний прапор, зненавиджений ворогами. Слідчий Свистун - високий, трохи старший від мене чоловік задавав питання. І ось він каже слова, від яких у мене серце забилось ще дужче зі страху: „Візьми, стань на прапор, потопчи його і я тебе зараз же відпущу до монастиря".
Перед моїми очима немовби стала на прапорі вся Україна, зболіла, сплюндрована, зневажена, заплакана мов рідна мати над своїми дітьми, неначе говорила: „Як ти зневажиш прапор, мене зневажиш". У глибині душі відізвалися, далися чути слова: „О, Україно, о, люба ненько! Тобі я присягав на вірність ще будучи малим хлопцем з Максимовичем Леонтієм..."
„Трупом впаду, а не потопчу", - відказав я розлюченому НКВДисту. Тоді він зі злості вхопив крісло, відступився до стіни і намірився кинути ним у мене. Я схилився під стіл, але гуркоту крісла не почув... Сталося чудо. Якась невидима сила зупинила цього безбожника перед злочином. А може йому постразом, як мені став синьо-жовтий прапор, який лежав на землі між ним і мною...
4 місяці я пробув у камері „тимчасового слідства" в Івано-Франківську. І ось вирок суду: „За речовий доказ - прапор (corpus delicti), який знайшли, засуджується священик Янтух Йосиф Миколайович, 1918 р. н. на 10 років позбавлення волі". Перед моєю уявою постав синьо-жовтий... і колір синяків від недавніх побоїв. І жовтизна злості і мстливості, але треба було все стерпіти, все простити, як Христос Господь прощав. І знов перед уявою постала дорога на камчатку, або в Норільск, або на Соловки, де мучився останній кошовий отаман Калнишевський аж 28 років. Це була для мене велика помста - сидіти за свій український прапор.
... Але на щастя попав я в Горьківську область. У лагері був призначений клінічним лаборантом. Обслуговував дві тисячі в'язнів і вільнонайманих. Відношення до мене, як до священика, з Божої ласки, було добре, як зі сторони наглядачів, так і зі сторони всіх ув'язнених. Після 6-ти років тюрми, за слабким станом здоров'я, мене звільнили. Дев'ять років писав я до різних інстанцій, щоб мене оправдали. Та відповіді надходили, що я справедливо осуджений за жовто-блакитний стяг. І все ж таки через 9 років президія верховного Суду СРСР визнала мене несправедливо судженим. Я отримав реабілітацію. Сталось це 1965 року...
Роки йдуть, все страшне забувається. Тільки пам'ять нагадує, який Бог справедливий і милосердний. Бо те, що раніше і не снилось, тепер чудом здійснилось. Тоді страшно було і подумати, щоб цей наш національний прапор міг десь вільно висіти, за який я сидів у тюрмі. А все таки не даремно я за нього сидів і страждав.
Тепер ми бачимо, як він спокійно лопотить на вітрі своїми жовтими, як лан української пшениці і синіми, як безкрає небо кольорами над вільною Україною, і не деінде, а на куполі Верховної Ради нашої держави, у золотоверхому граді Києві, та по всіх містах і селах української землі. Так, Боже Провидіння безконечно милосердне! Воно завжди дбає про тих, хто вірить в Бога і надіється на Нього. Всі тішмося і радімо Самостійною Україною. Але й усіх зусиль ми повинні докласти, щоб вона була сильна, непохитна, велична, міцна. А до цього потрібно нам згоди, згоди і згоди...
Ми знаємо! Ми мусим йти.
Ми мусим всі і я, і ти.
Іти вперед під жвавий крок,
І ти, і я лишім порок -
Порок незгод, порок сварок.
Ми йдім всі враз, всі крок у крок.
Хай зіллються серця в одне,
Велике серце не будне
Вкраїна жде, а згода де?
А брат наш в розбраті бреде.
Тож нині кожний як стій знай
До згоди зве наш рідний край.
Кличе тебе, кличе мене.
Інакше лихо не мине.
Лиш спільним духом всім нам встать,
А блисне волі ясна стать!
Так, вже заблистіла воля української держави. Всі українці відчули це солодке слово „свобода"! Синьо-жовті прапори з тризубами майоріють кругом. Потрібна нам тільки згода, єдність, спокій. Молімся за це до нашого Спасителя. І молімось всі за неньку-Україну до Всевишнього! Щоб під покровом Божої Матері і за молитвами св. Володимира - нашого христителя-обновителя Україна розквітала, міцнішала під ясним золотим сонцем свободи між народами нашої планети.
Крехів, 21.11.1991 р. Б. о. Ігнатій Теофор Янтух, ЧСВВ