Політика людська та Божа або новітнє ідолопоклонство!
Я не можу зрозуміти до кінця тих людей, для яких політика (певна партія, ідеологічна сила) в житті є чи не все, що зайняті тільки нею, коли нетривале життя під сонцем є всього-на-всього підготовкою до вічності та є ще потреба постійного самовдосконалення, духовних цінностей, зросту віри тощо. Як висновок: якщо Бог не стоятиме весь час у центрі життя, то на Його місце прийде що завгодно...
***
Зі словника: ідолопоклоніння (євр. עבודה זרה, авода зара - „служба бовванам”, грец. εἰδωλολατρεία, лат. idolatria) - поклоніння неправдивим богам та ідолам, приношення їм жертв, покладання на них сподівань. Ідолопоклоніння виникло невдовзі після потопу в перших містах Німрода (Бт. 10, 10). Розпочалось від обожнення людей (конкретної людини), через культ тварин і т. ін., опісля переросло в багатобожжя; хоча поклоніння якомусь одному „головному” богу - сонцю, вогню, Молохові, Ваалу, Пеору, Зевсу, Дажбогу, тощо, можна простежити в багатьох місцевих релігіях різних народів. Поклоніння в давнину (коли люди ще поводилися „примітивно” - нелицемірно, відкрито) здійснювалося перед видимими зображеннями цих богів (ідолів), їм привселюдно приносили людські жертви (Єр. 7, 31; 19, 5), але пізніше ідолопоклоніння почало набувати прихованого, лицемірного (внутрішнього) характеру. За часів Христа юдеї вже давно перестали ставити стовпи із зображеннями ваалів, однак вони зовсім не перестали служити ідолам. Святе Письмо прямо називає ідолопоклонінням, наприклад, зажерливість (Кл. 3, 5) та взагалі будь-яку діяльність, пов'язану з ідольськими жертвами (1 Кр. 10, 19-20). Теперішній час відрізняється таким самим служінням ідолам. Люди обожнюють науку, медицину, політичні науки (ідеології), приносячи їм у жертву свої таланти, устремління, самих себе. У сучасному ідолопоклонінні є всі риси давнього, але воно пішло ще далі від нього. Людина у своєму божевіллі тепер боготворить саму себе (гуманізм), уважаючи причиною всіх своїх успіхів тільки себе, „свій” геній, а цим, як і люцифер, ставить себе вище від Бога (Іс. 14, 12-13), застосовуючи для цього всю силу своєї науки та мистецтва („людина - це звучить гордо!”). У своєму возвеличенні люди іноді згадують і про Бога, утім лише для того, щоб і „духовне” якось використати для своїх практичних потреб, для „поліпшення” культури, власного іміджу, тощо. Але цьому божевіллю, як пише ап. Петро, скоро настане кінець (1 Пт. 4, 7; 2 Пт. 3, 10).
***
Зі словника: ідолопоклоніння (євр. עבודה זרה, авода зара - „служба бовванам”, грец. εἰδωλολατρεία, лат. idolatria) - поклоніння неправдивим богам та ідолам, приношення їм жертв, покладання на них сподівань. Ідолопоклоніння виникло невдовзі після потопу в перших містах Німрода (Бт. 10, 10). Розпочалось від обожнення людей (конкретної людини), через культ тварин і т. ін., опісля переросло в багатобожжя; хоча поклоніння якомусь одному „головному” богу - сонцю, вогню, Молохові, Ваалу, Пеору, Зевсу, Дажбогу, тощо, можна простежити в багатьох місцевих релігіях різних народів. Поклоніння в давнину (коли люди ще поводилися „примітивно” - нелицемірно, відкрито) здійснювалося перед видимими зображеннями цих богів (ідолів), їм привселюдно приносили людські жертви (Єр. 7, 31; 19, 5), але пізніше ідолопоклоніння почало набувати прихованого, лицемірного (внутрішнього) характеру. За часів Христа юдеї вже давно перестали ставити стовпи із зображеннями ваалів, однак вони зовсім не перестали служити ідолам. Святе Письмо прямо називає ідолопоклонінням, наприклад, зажерливість (Кл. 3, 5) та взагалі будь-яку діяльність, пов'язану з ідольськими жертвами (1 Кр. 10, 19-20). Теперішній час відрізняється таким самим служінням ідолам. Люди обожнюють науку, медицину, політичні науки (ідеології), приносячи їм у жертву свої таланти, устремління, самих себе. У сучасному ідолопоклонінні є всі риси давнього, але воно пішло ще далі від нього. Людина у своєму божевіллі тепер боготворить саму себе (гуманізм), уважаючи причиною всіх своїх успіхів тільки себе, „свій” геній, а цим, як і люцифер, ставить себе вище від Бога (Іс. 14, 12-13), застосовуючи для цього всю силу своєї науки та мистецтва („людина - це звучить гордо!”). У своєму возвеличенні люди іноді згадують і про Бога, утім лише для того, щоб і „духовне” якось використати для своїх практичних потреб, для „поліпшення” культури, власного іміджу, тощо. Але цьому божевіллю, як пише ап. Петро, скоро настане кінець (1 Пт. 4, 7; 2 Пт. 3, 10).