Як не варто сповідатися!
Свята тайна сповіді (покаяння) - примирення з Всевишнім і відвернення від огидного гріха. Вона установлена самим Господом Христом, який дав раніше владу апостолам (священикам чи Церкві) відпускати чи не відпускати людські гріхи: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20, 22-23). Або ще це сказав Спаситель: «Поправді кажу вам: Що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі…» (Мт. 18, 18).
Є й так, що певні люди, які роками відвідують регулярно церкву, не вміють добре сповідатися, повторюючи постійно ті самі помилки… Тому це також належить до одних із вагомих завдань сумлінного священика, щоби навчити вірних дійсно сповідатися із особистих гріхів, належно каятися, зростати в духовності на дорозі до небес. Інколи дитина може краще сповідатися за свою бабцю...
1. Не варто йти до сповіді неприготованим (без іспиту сумління перед тим).
На жаль, не раз так трапляється, що якась особа йде сповідатися без ретельної підготовки, тобто не перейшовши Божі чи церковні заповіді. Якщо, для прикладу, учень чи студент не підготувався до іспиту, то досвідчений учитель (викладач) швидко це зауважить. Тож варто тут бути серйозним, розуміти, що насамперед сповідаємось перед самим Богом.
2. Не варто йти сповідатися, не відмовивши покуту за попередню сповідь.
Взагалі-то на самому початку, крім того, коли востаннє, сповідалися, слід сказати, що «покуту відмовив». Просто буде далі інша покута і можна забути, що до чого.
3. Не варто сповідатися з гріхів інших.
Як не дивно, часто це полюбляють практикувати саме жінки. У сповіді треба поставити себе перед Всевишнім, свою власну ситуацію, життя. «Чоловік - пияк», «невістка погана», «діти не слухають» тощо не цілком клеїться зі щирим особистим покаянням.
4. Не варто йти до сповіді з примусу.
Виявлення прогрішень у таїнстві покаяння - глибока потреба кожної християнської душі. Краще пояснити її теж своїм дітям, друзям, знайомим, ще комусь, нічого не накидаючи і нікого не заставляючи проти волі. Сам Господь Христос нікого не тягнув за Собою силою, немовби на мотузці, наголошуючи, що хай за Ним іде той, хто хоче. Розповідав якось один священик, що, мовляв, він раніше сповідав у храмі людей в часі Великого Посту. І от до нього також підійшов один хлопець. Душпастир відразу зауважив, що він далекий від тих справ... Спитав його, чому він узагалі прийшов. Той відповів, що його заставила це зробити мама, зазначивши, що... не дасть на Великдень їсти паски, якщо не висповідається. Отець при нагоді ще спитався, чи хлопець хоч вірить у Бога. Виявилося, що - ні. Прийшлося тривало пояснювати, що Всевишній все-таки існує...
5. Не варто розуміти святу сповідь як «психологічну розрядку», роблячи з неї своєрідну карикатуру.
Хоч таїнство сповіді й дотичне до людської душі, однак священик не є традиційний психолог. Найперше він духовна особа, служитель Вселенської Христової Церкви. Буває, що в декого появляється якась проблема в родині, зразу біжить сповідатися, точніше переповідати все докладно, щоб потім «стало легше». Не раз за надмірною багатослівністю не видно сердечного розкаяння. Дехто іде нібито й до сповіді, та насправді хоче просто поговорити, бо може й не мати вдома з ким. Є час на сповіді, є на духовну розмову і т.д. Справжнє покаяння, між іншим, часто ходить у парі з лаконічністю.
6. Не варто переносити вину на інших за скоєне, когось обмовляти, втягуючи сповідника у новий гріх обмови.
Свої гріховні діла треба передусім звинувачувати, за них щиро жаліти з великої любові до Господа, їх ненавидіти. Рекомендовано починати сповідатися з найважчих провин, доходячи поступово до легших.
7. Не варто звинувачувати священика, в якого сповідаєтесь.
І таке буває. Якщо вам щось у комусь не подобається (теж священикові), це ще не означає, що можна вже вдаватися до образ, зокрема у цілком не відповідний для цього час. Так можуть поступати теж особи з психічними відхиленнями.
8. Не варто постійно на всіх сповідях говорити те саме, немовби якийсь вивчений заздалегідь сценарій.
Одна з умов доброї сповіді - постанова поправитися, не вертатися до колишніх гріхів, особливо тяжких. Тому треба над свобою працювати, вдосконалюватися, позбуватися «улюблених» гріхів (античеснот), що призводять до духовної смерті.
9. Не варто сповідатися раз на рік чи на кілька років.
Сповідь «раз на рік» у час Великого Посту - це мінімум. Хто дійсно дбає за чистосту власної душі, за щасливе вічне життя, то робитиме це якомога частіше - раз на тиждень, місяць тощо. Як би це, наприклад, виглядало, якби хтось так рідко мився - один раз у році? Як би він тоді почувався сам чи інші біля нього? Справжні християни сповідаються часто, як і причащаються. Не знаємо, чи доживемо до наступної сповіді...
10. Не варто йти до сповіді й мовчати, казати, що цілком нема гріхів...
У такому разі священику треба спитати, чому особа до нього прийшла. Відомо, що гріхів не мають лишень маленькі діти та божевільні... Всі грішні без винятку, тільки хтось більше, а хтось менше. Одні відвертаються від гріхів, інші до них звикають, називаючи чорне білим. Криза усвідомлення гріха, на жаль, в наш час наявна…
11. Не варто себе весь час хвалити.
Звичайно, це похвально, що хтось «молиться рано й увечері», «ходить до церкви», «нікого не вбив», «нічого не вкрав» і т.п., однак у сповіді ми повинні казати те, що зробили насамперед погане. Священик же вкінці має дати розгрішення саме від гріхів... Якщо людина себе протягом сповіді весь час хвалить, то хіба дуже вона відрізняється від фарисея в тій біблійній притчі, котрий теж себе вихваляв перед Богом на противагу до митаря, що чітко усвідомлював свою грішність? Не раз великі святі на землі вважали себе «великими грішниками» з великої покори. Покора - мати всіх чеснот, як відомо.
12. Не варто йти до сповіді і не розуміти, що таке гріх у Церкві.
Гріховне зло має своє жахне обличчя, має здатність поширюватися скрізь. Треба знати, що є насправді гріхом, які є гріхи в суті, щоб не «не сповідатися» з того, що ним узагалі не є, ніколи не було і не може бути. Не проблема сьогодні придбати католицький катехизм, відповіду духовну літературу про таїнство сповіді. Не живемо ж у Середньовіччі…
13. Не варто приховувати свої певні «страшні гріхи».
Священики нині обізнані неабияк з численними людськими гріхами. Рідко кого здивуєш чимось новим - ніхто не впав несподівано з неба. Треба грішити встидатися, а не виявляти прогрішення на сповіді. Для чого поступати так, щоб душа не очистилася до кінця від гріховного тягаря і сумління (Божий голос у ній) не давало потім належного спокою та внутрішньої радості?
о. Микола МИКОСОВСЬКИЙ
