(no subject)
Мені так остогидло бути кимось (симпатичною дурепою) та тільки не собою.
Остогидло чекати його листів, смайлів, обіцянок, що колись та й буде все таки та зустріч. Ну чого ні - життя ж ніби довге? ага, якби ж то...я десь починаю втрачати себе на межі "він і я". Я звикла, що більше нікого немає і бути не може. Знаю, що хтось із знайомих посміється і скаже: "Оце влетіла", люди ж (нормальні люди) живуть реальністю. О так, я реалістка...ще та...яка сьогодні обіцяє, що буде його чекати, а завтра знову нагадує собі, що життя таки минає і на жаль надто швидко.
Мені всього лише хочеться бути тут, жити тим, що є зараз. Нікого не питати як жити і чому саме так.
І навіть якщо залишусь сама, я знатиму - це мій вибір. От і все. Ні, не все, завтра буде ще один метушливий суботній день і страви, які приготуються на Святу Вечерю будуть такими ж смачними як і щороку. Бо це мій рік і все, що загадується зараз здійсниься, бо я на це заслуговую, як і кожен українець, який чекає з нетерпінням змін у своїй державі.
J.