Новорічне
«З Новим роком!», - вітаю я свою подругу у Києві. «З Новим роком!, - відповідає,- пишу з укриття». Зараз. У цю саму мить. А ми - про котиків, чи не заберуть гроші, чи буде на що жити. Що йдуть дощі... І сьогодні, і завтра замісто снігу - дощи. І повінь. Невелика, але як завжди у цей час.
А вони там - сидять у укритті. Це ті, у кого воно є у будинку. А вчителька мого сина, їй 73, лежить у коридорі (це дві стіни до вікон) із своєю кицькою Мусею. Сховище далеко, тай не вистачає сховищ у трьохмільонному місті. В неї рідних нікого нема, тільки друзі, учні. Іх багато, а рідних - нікого. Син помер, чоловік помер. Дві стіни до вікон.
Одного разу в Ізраїлі я почула рев військових літаків. Вони просто летіли, просто у небі, напевно на навчання. Але звук був такий страшний, що я не можу його забути вже 10 років. А це був просто звук.
Не хочу ставити якихось питань, чи говорити страшних слів.
Пригадалося, як у далекому 85-му мене влаштовували на роботу у якесь видавництво. Мене туди не взяли, я дуже обурилась, а на слідуючий день мені повідомили, що видавництво сгоріло. Це не я його підпалила. Так сталося. Потім були ще подібні випадки, зараз не пам’ятаю, які. Але було їх багато. З людиною, що мене ображала, могло щось статися погане, причому я не приймала у цьому взагалі ніякої участі. Тоді я зрозуміла, мене не можна ображати. Універсум може відповісти за мене.
Цієї новорічної ночі мені дуже хотілося помаранчу. Ну не встигла купити, забула. Перше, що я побачила, йдучі з дому в перший день нового року, був помаранч, що лежав на землі. Посміхнулась. Це був знак.
А тепер питання до тих, завдяки кому мої друзі зараз сидять у укриттях:
Эй, вы! Ублюдки! Не боитесь, что я обижена? Мироздание, оно ведь молчать не будет.
А вони там - сидять у укритті. Це ті, у кого воно є у будинку. А вчителька мого сина, їй 73, лежить у коридорі (це дві стіни до вікон) із своєю кицькою Мусею. Сховище далеко, тай не вистачає сховищ у трьохмільонному місті. В неї рідних нікого нема, тільки друзі, учні. Іх багато, а рідних - нікого. Син помер, чоловік помер. Дві стіни до вікон.
Одного разу в Ізраїлі я почула рев військових літаків. Вони просто летіли, просто у небі, напевно на навчання. Але звук був такий страшний, що я не можу його забути вже 10 років. А це був просто звук.
Не хочу ставити якихось питань, чи говорити страшних слів.
Пригадалося, як у далекому 85-му мене влаштовували на роботу у якесь видавництво. Мене туди не взяли, я дуже обурилась, а на слідуючий день мені повідомили, що видавництво сгоріло. Це не я його підпалила. Так сталося. Потім були ще подібні випадки, зараз не пам’ятаю, які. Але було їх багато. З людиною, що мене ображала, могло щось статися погане, причому я не приймала у цьому взагалі ніякої участі. Тоді я зрозуміла, мене не можна ображати. Універсум може відповісти за мене.
Цієї новорічної ночі мені дуже хотілося помаранчу. Ну не встигла купити, забула. Перше, що я побачила, йдучі з дому в перший день нового року, був помаранч, що лежав на землі. Посміхнулась. Це був знак.
А тепер питання до тих, завдяки кому мої друзі зараз сидять у укриттях:
Эй, вы! Ублюдки! Не боитесь, что я обижена? Мироздание, оно ведь молчать не будет.