(no subject)
Прочитала у Ігоря текст Фофа. І щось мене така огида взяла, аж до дрижаків. Я не про якість тексту, я про посил, який в ньому міститься.
Попередній раз я мала аналогічні відчуття, коли моя сусідка по палаті говорила про бабцю, що шаркала по коридору лікарні на ходунках:
- Уууу, старушенція - вже років вісімдесят, а ще совається, жити хоче.
Мене тоді страшенно обурило, що ця сусідка вважала, що сама має право хотіти жить, а та бабця на її думку такого права не мала.
Попередній раз я мала аналогічні відчуття, коли моя сусідка по палаті говорила про бабцю, що шаркала по коридору лікарні на ходунках:
- Уууу, старушенція - вже років вісімдесят, а ще совається, жити хоче.
Мене тоді страшенно обурило, що ця сусідка вважала, що сама має право хотіти жить, а та бабця на її думку такого права не мала.