Донецьк моїми очима
Ми їхали в Донецьк на відкриття Кругозору. Це місто отримало першу нашу філію. І я сподіваюся, що на цьому ми не зупинимося:)
Взагалі-то я вже була в Донецьку кілька років тому. Але він мене не так вразив, як на цих вихідних. Чи то я була іншим зайнята, чи то зима і холод просто приховали від мене це місто.
Донецьк став для мене черговим містом-відкриттям, містом-контрастом. Наприклад, найпонтовіша і найпрестижніша вулиця міста носить назву Дем'яна Бєдного. Кількість будинків весь час збільшується. Якщо маєте бажання і можливість, можете і собі прикупити. ось телефончик навіть є:)
Ну і що, що під вікнами дорога і озеро, яке виконує роль стоку. І десь на горизонті маячать терикони.
Ще мене вразив пам'ятник Кобзону. Якщо мені не зраджує пам'ять, то він все-таки ще живий. Але пам'ятник у нього вже є. Друг розказував, що час від часу добрі люди то кеди на мештах намалюють, то сигагету скотчем приклеять, то ще якусь пакость зроблять. Як діти, чесне слово:) Ще є пам'ятник Сергію Бубці - люблять тут місцевих героїв - але ми його дуже швидко проїхали на машині, роздивитися і сфотографувати не встигла.
Звичайно, повз стадіон я пройти не могла. По-перше, ми недалеко від нього жили, а по-друге, на нього все одно варто подивитися. Хоч я і не прихильниця футболу, але він вражає. Думаю, я би туди пішла повболівати.
Навколо стадіону зелена покошена травичка, альпійські гірки, лавки, чисто, гарно - і безлюдно. Ібо ранок і весь народ відсипається після важкого робочого тижня. А ввечері тут молодь бухатиме і культурно проводитиме час. Правда, на травичці не поваляєшся, ібо не можна.
Ремарка. В Донецьку багато чого не можна. І більшість людей,які мають хоча б мінімальну владу над тобою, обов'язково хворі на "синдром вахтьора". І вони намагаються побільше заборонити, так, на всякий випадок і хай буде. Коли поселялися на квартиру, дєвочка, яка нам її здавала, строго заборонила ходити у взутті по ковру. І то б пофік, не ходили б. Тільки цей коврик хрен зна коли підмітали. Або коли ми проводили курс, то кожне приміщення строго перевіряли: а раптом ми підпільно винесли вазонок чи ще якусь потрібну в господарстві фігню.
Біля стадіону стоїть пам'ятник, який мене вразив. Його навіть можна покрутити, куди заманеться - головне. щоб сміливості вистачило:)
Але Донецьк - це така ж частина України. як і інші міста. Вони -
Дехто слухає Бітлів
ходить в Ліверпуль
хтось ходить до церкви і молиться Богу
хтось з дітьми годує на проспекті Пушкіна голубів, як і в Тернополі
прицінюється на барахолці
чи годує вже давно вгодованих котяів.
Місто як місто. Люди як люди. Більш зашорені, менше посміхаються, частіше п'ють горілку в парках, очікують мало хорошого від оточуючих, підсвідомо чекають на западло. ще дивно реагують на українську мову.
Але ж вони теж повільно змінюються:) Як і всі ми:) Скоро почнуть їздити по європах та індіях, шити хоботаріїв, малювати вітражі, фотографуватимуть і нарешті посміхатимуться просто так.
P.S. Хотіла написати гадості про погану квартиру і дивні совєтські готелі. про пусті супермаркети і "Віденські булочки" без булочок, але не пишеться чогось сьогодні. Я сьогодні добра і пафосна. Чого і вам бажаю. Солодких снів, малята! А я домів, під тепле крильце коханого чоловіка.
P.P.S. Хто дочитав до цього місця, великий умнічка і маладєц:)